«Народний фронт» відвоювався?

У «російській рулетці» від Яценюка перша «куля в лоб» дісталася прем’єрській партії  

 

Прем’єр Арсеній Яценюк — на всі фронти майстер: і Першу чеченську пройшов (про що брехав Слідчий комітет РФ), і на «Фронті Змін» воював, й у «Народному фронті» за полководця. Ось тільки з кожним наступним походом — слава в Арсенія Лавроносного вже не та, і  шанси вийти з вирішальних битв переможцем усе міліють. На торішній медалі «За партійну перемогу на парламентських виборах» колекція «звитяжних»  відзнак Яценюка може скінчитися. «Народний фронт» прем’єр точно переживе (з «нижчеплінтусними» рейтингами і запущеною дистрофією вихід партії з політичної коми хіба дивом буде). Та чи надовго? Услід за партією Яценюк і сам може серед комісованих з вищої політичної ліги опинитися. Якщо вже перед місцевими виборами пасує, то далі шлях — хіба у політичні ветерани, кажуть злі язики.

Вмощуючись після ви­бор­чого тріумфу у прем’єрському кріслі, Арсеній Яценюк  знав, що роль невістки йому гарантована. Ситуація в країні диктувала необхідність радикальних перетворень, а оскільки це головно — парафія Кабміну, крайнім у будь-якому разі був би уряд. Немає реформ — винен. Є — народ теж по голові не погладить: популярних антикризових реформ ніхто ж іще не винайшов. Але настільки карколомне падіння Арсенію Яценюку навіть у  страшних снах не снилося. Зі зростанням особистих антирейтингів прем’єра стрімко множилася і народна нелюбов до його «Народного фронту». Коли 22 відсотки, які «НФ» набрав на парламентських виборах (обійшовши у партійній першості навіть президентський «БПП»), гепнулися до 3,5 відсотка (це - червневі заміри соціологічної групи «Рейтинг»), здавалося: далі нікуди. Не вгадали: вже у липні Київський міжнародний інститут соціології записав «фронтовиків» у круглі двієчники — з показником 1,6 відсотка. Останнє опитування датоване кінцем липня і стосується вже місцевих виборів. У «Народного фронту» - 2,1 відсотка (дослідження Центру Разумкова і «Дем­ініціатив»).  

Навіть ті, хто пам’ятає, як щедро соціологи обділили партію Яценюка перед парламентськими виборами (їй від сили 11 відсотків давали), цього разу навряд чи у плачевності «фронтових» відсотків засумнівалися. Та й які можуть бути сумніви, коли прем’єр власноруч у виборчій капітуляції розписався, заявивши: місцеві перегони відбуватимуться без «Народного фронту». «Партія не висуває своїх кандидатів на місцеві вибори. Ми взяли всю повноту відповідальності за стан справ в країні, проводимо реформи і далі будемо це робити», - заявив Яценюк, намагаючись зберегти хорошу міну за поганої гри.

Свою неучасть у місцевих перегонах в «Народному фронті» подали під пафосно-патріотичним соусом. Мовляв, усе — заради єдності у коаліційному таборі: негоже у нинішній важкий для країни час виборчі міжусобиці розводити. Для партії з рейтингом у два відсотки риторика — в сам раз. Не виходити ж перед камери з заявами а-ля «не йдемо на вибори, бо нас вже, як комуністів, люблять (рейтинги у «НФ» і КПУ приблизно однакові)». Зі стартовими позиціями п’ятирічної давності «фронтовики» по-іншому б співали. Тоді партія Яценюка («Фронт Змін») взяла на місцевих виборах «бронзу», провівши до рад майже три тисячі своїх висуванців і посадивши у мерські крісла 12 своїх представників.  

Звістка, що у цьогорічних бюлетенях «Народного фронту» не буде, підлила масла у розмови про те, що Яценюку час звільнити прем’єрський кабінет. Мало того, що кредит довіри до «не можу» розтринькав, обурювалися «доброзичливці», то ще й у кущі ховається, замість того, аби достойно прийняти поразку. Такому, мовляв, у прем’єрському кріслі — не місце.     

Всередині партії рішення про непохід «НФ» на місцеві вибори теж неоднозначну реакцію викликало. Поки одні слухняно головами кивали, інші обурювалися: треба іти і брати те, що заслужили, а не пасувати, наражаючи партію на швидку політичну кончину через неучасть у виборах.

Зрештою, внутрішньопартійні хитання серед «фронтовиків» почалися ще задовго до старту виборчої кампанії. Щойно поповзли чутки про те, що у партверхах обмірковують ідею злиття «Народного фронту» з президентською «Солідарністю» - аж до створення єдиної фракції у Верховній Раді. За кулуарною інформацією, найактивнішим противником такого «фронтопідлягання» виступила так звана група Парубія, якому і без того давно закидають бажання пуститися у вільне політичне плавання.

Але наївно було б думати, що злиття «Народного фронту» з президентською партією не відбулося через те, що Яценюк вирішив прислухатися до незгідних. Що переговори про «заковтування» «фронтовиків» «порошенківцями» не лише велися, а й вийшли на фінішну пряму, - факт. А ось чому на з’їзді «Солідарності» подали на з’їдання лише «УДАР» з Кличком на закуску, а партія Яценюка з анонсованого меню випала, можна лише здогадуватися. Версій — кілька. Перша: на завершальній стадії перемовини спіткнулися об претензії    «фронтових» переговорників на 25 відсотків місць для «Народного фронту» у списках президентської сили на місцевих виборах. Через такі неспівмірні з «нижчеплінтусними» рейтингами «НФ» апетити усе, мовляв, і накрилося мідним тазом. Якби виборчий пиріг ділили лише на двох, каже політолог Олексій Голобуцький, то, можливо, домовилися б. А так, враховуючи ще й частку у списках для «злитого» «УДАРу», шмат для союзників завеликим вийшов би.

Звучать припущення і про те, що завищені побажання від «Народного фронту»    висунули з розрахунком не на «авось законає», а на «тільки б пронесло». В Яценюка, мовляв, лише підігрували президентським апетитам, але робили усе, аби не подати «Народний фронт» до порошенківського столу. І тут є своя логіка.    Одна річ — об’єднання партій на рівних (про що, враховуючи рейтинги «НФ», не могло і мови бути). Інша — коли вас гостинно запрошують розчинитися «з ріжками і ніжками» у чужому партійному шлунку. І тут для Яценюка лячніше виглядала не стільки перспектива залишитися без партії (яка і так на ладан дихає), скільки думка про те, що доведеться відписати під Порошенка парламентську фракцію. Підконтрольні голоси у Верховній Раді — один з небагатьох козирів, які залишилися у прем’єра. І цією картою ще вдається розмахувати перед носом у тієї ж Банкової (особливо у ситуації, коли зі солідарністю у коаліції — напряг, і на вагу — кожен депутатський голос). Хто ж дурень добровільно від такого важеля відмовлятися? Вигідніше залишатися першим хлопцем на селі, ніж стати другим у місті.          

Так чи інакше, а з Яценюком Порошенкові все ще доводиться рахуватися, що подовжує життя Арсенія Петровича у прем’єрському кріслі (його відставка, про яку давно говорять, остаточно розірвала б і без того хиткий коаліційний союз). До такої радше примусової, аніж добровільної єдності, доклався і Захід. Там дали зрозуміти: у разі повторення президентсько-прем’єрських міжусобиць а-ля «Ющенко-Тимо­шенко’2005» про західну підтримку (у тому числі кредитно-фінансову) Україна може забути.

Але і сам Яценюк розуміє, що його недоторканність у прем’єрському кріслі тимчасова. До теми так і проситься на язик цитата керманича фракції «БПП» Юрія Луценка, який заявив: «Поки Арсеній Петрович відчуває здатність керувати урядом, буде ним керувати. Вважаю, що сьогодні альтернативна кандидатура на посаду прем’єра ще не визріла». У цьому луценківському «ще» - вся сіль. Не визріла, але визріває (серед кандидатів озвучували прізвища Турчинова, Яресько, Саакашвілі)? Тільки погода для «пересадки» прем’єра наразі не сприятлива. На кону — не лише життєздатність коаліції, а й термін живучості нинішнього парламенту. Результати місцевих виборів можуть запустити механізм дострокових парламентських перегонів (їх прогнозують вже на весну). А там — вже нові розклади у Верховній Раді будуть, з прем’єріадою та  спікеріадою. І ні Порошенкові, ні Яценюкові ці розклади нічого доброго не обіцяють.

А для «Народного фронту» похоронну музику хоч завтра можна замовляти, хай би там як не розповідали про відродження партії на наступних виборах. Чи, може, Яценюк увірував, що у житті після прем’єрства його таки визнають українським Бальцеровичем і щедро воздадуть славу йому і його партії? Блажен, хто вірує. Ось тільки «фронтовикам» від такої віри не полегшає. Спритніші шукатимуть притулку під чужими партійними прапорами (декому й у списках «Солідарності» місця перепадуть). А комусь доведеться змиритися з роллю політичних трупів.