Передплатити Підтримати

«Зачепіть Спілку письменників – і вас назвуть ворогом української культури»

Як реформувати державну культурну політику – експертний погляд.

Інституційна криза української культури. Таку характеристику нерідко можна почути з вуст письменників, музикантів, художників і культурних менеджерів. Гравцям культурного ринку боляче спостерігати за процесами у сфері державної культури, коли фінансуються збиткові проекти, а живі мистецькі ініціативи залишаються непоміченими. Про можливі моделі комунікації між культурою і державою розмірковували у Львові провідні українські експерти. Найцікавіші тези з публічної дискусії, організованої Центром міської історії та Оксфордським університетом, пропонуємо читачам “ВЗ”. 

Про культуру як сферу знань 

Микола Скиба, експерт з куль­турних стратегій: “Державна культура в Україні завжди формувалась за радянським принципом — обслуговувала інтереси влади, годувалась з політичної кухні. Коли стало зрозуміло, що автобус під назвою «Культура УРСР» далі не поїде, у мистецькому середовищі виникли нові питання — як його розібрати і чи запчастини з цього автобуса ще на щось здатні? З дискусій, «круглих столів», які шукали відповіді на ці виклики, народилась ініціатива “Культура-2025”, що взяла за мету створення стратегії розвитку культури у 2015-2025 рр. Після Революції гідності напрацювання культурологів взяв за основу міністр культури Євген Нищук. З призначенням В’ячеслава Кириленка революційний дух з профільного міністерства випарувався. Культура знову опинилась на задвірку, стала чимось необов’язковим, другорядним. Реалізовується програма під умовною назвою “ХІХ століття — сьогодні”. У школах акцент робиться на хутірському мистецтві. Досі немає розуміння, що культура — це не віночки, не писанки, не глечики, не сало і навіть не шоу. Культура є сферою знань і комунікації. Україні конче необхідна довгострокова культурна стратегія, рух без мети і конкретно визначених пріоритетів — це шлях в нікуди. Така стратегія повинна формуватись не з політичних інтересів, а з інтересів гравців ринку — культурних менеджерів і митців. Тих, хто залежить від правил гри. Держава не може фінансувати абсолютно збиткові і неконкурентоспроможні проекти. Підтримку слід здійснювати на конкурсній основі, вкладати кошти у живі ініціативи та інституції, котрі формують культурне обличчя нашої держави”. 

Про експансивну культурну політику

Олександр Ройтбурд, художник: “За чверть століття — 25 років — Україна так і не спромоглася визначити свою культурну ідентичність. Це основна наша проблема. Рухаємось невідомо куди із заплющеними очима. Який культурний меседж Україна несе у світ? Жодного. А це — наш імідж за кордоном, наше обличчя. Саме тому чимало європейців сьогодні є на боці Росії. Навіть у тоталітарній країні розуміють, що не можна забувати про свою присутність на міжнародному культурному ринку. Ми цей ринок ігноруємо. А потім дивуємось, чому нас мають за таку собі аграрну колонію “великої держави” Достоєвського, якій чомусь спокійно не сидиться... Зрештою, що ми можемо запропонувати іноземцям, якщо самі не маємо цілісної картини українського мистецтва? Воно у нас має локальний, розір­ваний характер. До прикладу, про митців, яких у Львові вважають культовими, нічого не чули в Одесі і Харкові. І навпаки. В очах суспільства існує лише демо-версія української культури: архаїчна, хутірська, примітизована... Україна мусить проводити експансивну культурну політику і кардинально змінити правила гри. Лише так можна завоювати вигідні позиції як в Україні, так і за її межами”. 

Про культуру як державний пріоритет

Ірина Подоляк, народний депутат України, перший заступник голови Комітету з питань культури і духов­ності: “Культура і політика в Україні існують у паралельних площинах, недооцінюючи можливості їх перетину. Якщо держава визначить культуру своїм пріоритетом, то комунікація митців і культурних менеджерів з політиками може бути продуктивною. Політики в жодному разі не можуть мати жодних вимог до людей, які працюють у культурі. Простіше кажучи, державна культурна політика повинна забезпечувати діячів мистецтва грішми і нічого не вимагати навзаєм. Це європейська модель державної культури — “дай і відійди”. Якщо це реалізовуватиметься, ми побачимо, що емоція щастя, продукована культурою, буде поширюватися. А відтак держава матиме додану вартість. З іншого боку, хотілося б зупинитись і на стані справ в українському мистецькому просторі, який переживає внутрішні протиріччя. Чимало митців вважають себе особливими людьми, які заслуговують на індивідуальний підхід. От спробуйте зачепити такі пострадянські структури, як Спілку театральних діячів чи Спілку письменників. Спробуйте вказати їм на правила, переконайте їх взяти участь у конкурсі на державне фінансування. Вони одразу ж назвуть вас ворогом української культури. Створені ще у 1930-х роках минулого століття, ці спілки мають монополію на визначення поняття української культури, хоча вже давно не є її частиною. Вони не продукують нових культурних меседжів, а лише паразитують на державних кош­тах. Така ж ситуація з державними нагородами, які отримують люди, невідомі у мистецькому світі. На нещодавній зустрічі народних депутатів з Петром Порошенком я звернулася до президента з пропозицією накласти мораторій на вручення цих нагород. Надіюсь, мою пропозицію врахують... ”. 

Олександр Ройтбурд: “Митці розмовляють з державою різними мовами. Наприклад, я не можу зрозуміти, як Міністерство культури може з гордістю заявляти, що віддає представництво України на Венеціанському бієнале в руки олігарху Пінчуку. Гордитися своєю відсутністю на світовій культурній платформі? Натомість левова частина державних коштів вкладається у хори, ансамблі танцю і театри, які давно вже забули, як виглядає сцена...”.

Хто плакатиме за Мінкультом?

Ірина Подоляк: “Є такий жарт серед митців: якщо зникнуть усі інституції державної культури — хто буде плакати? Очевидно, ніхто. Фінансувати школи, бібліо­теки, театри й музеї може Міністерство фінансів, яке, зрештою, і сьогодні визначає усю культурну політику. За рік роботи у парламенті зрозуміла, що неможливо реформувати цей гібридний, закостенілий механізм культурної політики. Без його кардинальної деструкції не обійтися. Веду до того, що варто експериментувати, не боятися закривати ті державні структури, які є абсолютно недієвими...”.