До його храму потягнулися навіть атеїсти

Під час відрядження до Одеси познайомилася з унікальною людиною - з отцем Віталієм Сеником, який навколо себе збирає українську громаду, а весь культурний центр Одеси “переніс” у Кафедральний собор Різдва Христового. Його гнобили, цькували і переслідували, погрожували знищити родину лише за те, що мріяв, аби храм став українським і перейшов “під крило” Київського патріархату, а не належав Московському. Віталій Сеник народився у Старосамбірському районі, що на Львівщині. Хотів стати юристом. Однак, мабуть, Всевишній вирішив, що віруючий і чесний хлопець має стати священиком. Після закінчення Одеської духовної семінарії залишився у Південній Пальмірі доносити до парафіян те світле і добре, чого навчився у семінарії. - Я закінчував семінарію у 1992 році. Це був час, коли розпався Союз. Був вражений, що єпископи можуть обманювати, - каже отець Віталій. - Перед виборами до Верховної Ради єпископ Московського патріархату Агафангел скликав нас, священиків, до актової зали у семінарії і сказав: “Всіх благословляю голосувати за генерала Говоруна. І всім людям про це говорити”. Як пізніше з’ясувалося, це був генерал міліції, який напередодні виборів розлучився з дружиною і взяв собі на 20 років молодшу жінку. Агафангелу тоді видалося, що я про цього генерала щось знаю, запідозрив, що можу бунтувати, і проявив до мене ненависть. Це стало першим штрихом, зрозумів: якщо Церква вибирає генерала міліції, комуніста як посланця до Верховної Ради, то щось тут не так. Тоді отець Віталій почав шукати шляхи виходу з-під крила Російської православної церкви. Його цькувало і хотіло знищити верховне духовенство Московського патріархату. Приїжджали у Новоукраїнку (Одеська область), де правив отець Віталій, і агітували проти нього. Три автобуси ченців переконували парафіян, щоб відмовилися від такого священика. Село Новоукраїнка у 90-ті роки стало відоме на всю Україну, бо тут вперше народ захотів, щоб їхня церква стала українською і підпорядковувалася Київському патріархату. Верховне духовенство РПЦ боялося: якщо у цій боротьбі переможе отець Віталій, інші священики також підуть стежкою, яку він вторував. Міліція оточила його будинок, і два тижні отець Віталій провів під вимушеним домашнім арештом. Навколо будинку стояли міліцейські машини, ходили чоловіки у погонах і погрожували розправою молодому священику. Монахи ходили від хати до хати, переконували новоукраїнців, щоб відмовилися від свого пастиря, погрожували, але жодна людина не пішла проти отця. У цій війні отець Віталій вийшов переможцем. Чи було страшно? Було, ще й як, бо боявся не лише за своє життя. У небезпеці була дружина і діти. Але відступити не міг, бо присягав на вірність служінню людям, правдивій Церкві і Богові. Протистояння тривало вісім місяців. Але церкву таки зареєстрували у Київському патріархаті. Отець запровадив у селі традицію: якщо хтось захворів, громада “скидалася” на лікування цій людині. Хто гривню дав, хто 50 копійок, вибирали двох-трьох людей, які відносили нужденному від церкви цю допомогу. У когось хата згоріла, також допомагали. За короткий час парафіяни стали однією сім’єю. До священика приходили за порадою, за підтримкою і навіть просто поділитися радістю. На Службу Божу почали приходити ті, хто ще донедавна був затятим атеїстом. Отець на Різдвяні свята особисто ходив колядувати від хати до хати, сам собі акомпанував на баяні, син — на скрипці. До нього долучалися новоукраїнці... У Новоукраїнку почали з’їжджатися люди з навколишніх сіл і з районних центрів, щоб похрестити дітей, взяти шлюб, отримати благословення у церкві, де правив український священик. Отець служив на парафії у Новоукраїнці дванадцять з гаком років. За цей час вірні навчилися розмовляти українською. Одного разу на храмовий празник у Новоукраїнку приїхав владика Паїсій. Коли побачив, як тягнуться парафіяни до свого наставника, вирішив забрати отця Віталія в Одесу. В одеській церкві, що на Другій Фонтанці, на священика чекала несподіванка. Кримінальні авторитети почали погрожувати отцю Віталію. Підозрює, що це владика Агафангел вирішив довершити свою “чорну справу” і знищити впертого священика, щоб не допустити в Одесі Київського патріархату. Довелося повернутися на малу батьківщину, перебиватися сякими-такими заробітками, щоб прогодувати сім’ю. І лише після того, як в Одесу прийшли інші єпископи, серед яких був владика Яків, отця Віталія покликали у Південну Пальміру. Отець доклав неймовірних зусиль, щоб старовинний храм, який збудував у ХVІІІ столітті князь Григорій Потьомкін, відродити. У ньому постала перша українська церква в Одесі. До Кафедрального собору Різдва Христового потягнулися люди, бо бачили, що отець робить все для того, щоб церква стала центром української культури. Жодна влада за ці десять років не дала ані копійки на підтримку українського храму. Але головне, що сюди приходять брати шлюб, тут хрестять дітей, сповідаються і моляться за здоров’я і упокій душ ті, хто хоче чути українське слово і хто вірить отцю Віталію. На релігійні та великі державні свята вірні приходять у вишиванках. Коли закінчується Служба і народ висипає на вулицю, машини зупиняються, щоб подивитися на розмай вишиванок... Одеса