«Підозрюю, нинішня парламентська коаліція проіснує недовго»

На думку Тараса Стецьківа, деякі депутати Верховної Ради «поводяться як діти або підлітки»


2014 рік — один з найскладніших в українській історії. На долю наших співвітчизників випали неймовірні випробування: кровопролитний поєдинок з диктаторським режимом Януковича, опір військовій агресії і економічній блокаді Кремля. Таких тяжких викликів, які торік постали (і далі стоять) перед нашим суспільством, не мала після Другої світової жодна європейська країна. Як справилася Україна із цим тестом на живучість? Наскільки вірним шляхом ведуть її політичні поводирі? Що слід зробити українцям, щоб убезпечити себе від нових загроз перед державою?

Про це та інше — у розмові кореспондента «Високого Замку» з народним депутатом п’яти скликань Тарасом Стецьківим. Один з польових командирів першого Майдану активно відстежує суспільні процеси у країні. Його оцінки, як завжди, «не причесані»…

—Іспит на політичну зрілість склав у 2014 році український народ, — каже пан Тарас. — Маю на увазі учасників Революції гідності, волонтерів, бійців добровольчих батальйонів, воїнів української армії, рядових громадян, які проявили величезний героїзм, втримали країну від тотального захоплення російським окупантом. А от щодо політичної еліти не був би таким оптимістичним. За невеликим винятком, вона свого екзамену на зрілість не здала.

Поки що наша влада — президент, прем’єр, новообрана Верховна Рада — має тільки аванси і володіє певним кредитом довіри. Результатів же — обмаль. Уряд реформ не розпочав, президент миру на Донбасі не забезпечив, парламент у ключових голосуваннях виявився не на висоті. Це проявилося, зокрема, при ухваленні законів про РНБОУ, бюджет. За 23 роки Незалежності жодного разу у такий сумнівний спосіб, як у кінці грудня, ми не приймали кошторис країни. Депутати фактично голосували за мішок, наповнений повітрям…

— Хто вас особливо розчарував? Кого назвали би відкриттям минулого року?

— Добре проявили себе громадські діячі. Під час Майдану вони були лідерами народних мас, а прийшовши до парламенту, вселяють у суспільстві надію, що змінять на краще Раду, а відтак — і справи у країні. Сказане стосується Ганни Гопко, Оксани Сироїд, Єгора Соболєва, Тетяни Чорновол, Ігоря Луценка, Мустафи Найєма, Сергія Лещенка, Світлани Заліщук.

Приємно здивувала “Самопоміч”, від неї такого високого результату на виборах мало хто очікував. Показав націо­нальний калібр міський голова Львова Андрій Садовий, якого раніше вважали політиком регіонального масштабу.

А от розчаруванням року для мене є Арсеній Яценюк. Нічого, крім демагогії і постійних обіцянок, він не показав. Розчаруванням є також велика частина політикуму, який пройшов у парламент за списками “Блоку Петра Порошенка”, “Народного фронту”. Такі люди, як Юрій Луценко, Анатолій Гриценко мали величезний потенціал сформувати серйозні політичні команди із серйозною ідеологією. Проте, на жаль, вибрали інший шлях, який одних взагалі залишив за межею політики, а інших просто працевлаштував у новому парламенті. А від цих людей чекали більшого…

— Які оцінки за 12-бальною шкалою ви виставили б трьом найвищим посадовим особам за підсумками 2014-го?

— Президент і керівник уряду заслуговують на оцінку “6”. А Голові Верховної Ради дав би не більше чотирьох балів — він себе не проявив. У ньому ми побачили послідовного провідника волі президента у парламенті, а не самостійного спікера, який організовує роботу законодавчого органу на європейських засадах.

— Низьку ефективність парламенту дехто пояснює процесом «притирки», “дитячими хворобами росту» молодих політиків...

— Уперше в історії українського парламентаризму європейська демократична коаліція зібрала понад 300 голосів. Це породило величезні очікування. Нема вже на кого валити вину за неприйняття рішень: комуністи у Раді відсутні, “Опозиційний блок” не заважає. І все ж більшість «пробуксовує». Проблема цієї коаліції значною мірою у тому, що вона є великою, а європейською — тільки на словах. Кожен із союзників має свої вузькі інтереси. Дві великі фракції, “БПП”, “НФ”, намагаються диктувати свою волю, ще й, крім того, конкурують між собою. Три маленькі, “Самопоміч”, “Радикальна партія”, “Батьківщина”, пробують використати протиріччя між ними, інколи шантажем намагаються виторгувати у великих фракцій якісь преференції для себе.

Є й інша проблема. Значна частина молодих політиків, які вперше прийшли у парламент, у політиці мало розуміються, тонкощів політичної діяльності ще не засвоїли. Тому поводяться у парламенті часто як діти або як підлітки. Ці обставини породжують наростаюче розчарування. Дуже не хотів би цього, але підозрюю, що після всіх оцих хитань велика коаліція проіснує недовго, у 2015 році може поділитися. Є висока вірогідність того, що замість нинішньої виникне інша, компактніша більшість, в якій з теперішньої п’ятірки залишиться, від сили, одна-дві фракції.

— Де ж назбирати 226 голосів для нової коаліції?

— Нестійкість великої коаліції і внутрішні протиріччя між фракціями можуть спонукати фактичних лідерів шукати нові конфігурації більшості. Її легко могли би утворити, скажімо, “Блок Петра Порошенка”, “Самопоміч”, депутатські групи “Воля народу” Ігоря Єремеєва й “Економічний розвиток” Віталія Хомутинніка. Додайте туди ще заагітованих позафракційних депутатів…

— Сумніваюся, що люди Садового чи хоча б той же Луценко можуть сісти за один стіл з іншими колишніми “регіоналами”...

— А я вас запевняю, що не Луценко, а Порошенко вирішуватиме, з ким його фракції сідати за коаліційний стіл. І не Садовий вирішуватиме це питання, а спонсори, які давали гроші на його виборчу кампанію.

— Ви знаєте прізвища цих «меценатів»?

— Ну та про Коломойського всі говорять... Але навіть якщо це не так, ми ж розуміємо, що “Самопоміч” вела таку дорогу парламентську кампанію не на власні гроші і не на кошти, які пожертвували їй рядові виборці. Повірте мені, коли постане питання про переформатування коаліції або йтиметься про якісь інші інтереси «благодійників», саме за останніми буде вирішальний голос, а не, наприклад, за Олегом Березюком, який на папері є керівником “Самопомочі”.

— Кожна розмова в Україні якщо не починається, то завершується темою війни. Свій погляд на вирішення цієї проблеми у вищого державного керівництва, яке ратує за політичний вихід. Але є прихильники радикального шляху вирішення проблеми Донбасу. До них належите й ви...

— У жоден мирний процес в Астані чи у Мінську не вірю. Це фікція. Йдеться про стратегію Путіна, яка спрямована на створення чергового замороженого конфлікту. Дивуюся, чому президент Порошенко, наче мантру, весь час повторює фрази про якийсь «мінський процес», «нормандський формат» тощо.

Я загалом є прихильником військового вирішення проблеми деокупації Донбасу. Але якщо українська влада і українська еліта не хочуть цього шляху, то пропонував би такий варіант: вивести з Донбасу російські війська, повернути у рідні місця всіх біженців, а потім під міжнародним контролем (а не під дулами автоматів) провести на окупованій частині Донбасу референдум на тему: з ким тамтешні люди хочуть жити — з Україною чи з Росією? Треба поставити питання руба, нехай визначаються. Якщо хочуть до Москви, відпустити цей регіон туди, і тоді самим, без цієї, образно кажучи, ракової пухлини, рухатися у Європу і в НАТО.

Мене влаштує будь-яке рішення цієї частини Донбасу. Як мовиться, насильно милим не будеш. Хотів би, щоб Донбас прийняв усвідомлене рішення. Щоб потім нас не шантажували, ніде і ніколи не розказували про те, що “Донбасс никто не слышит”. Щоб Путін не заявляв, що Донбас не хоче з нами йти в Європу. Давайте запитаємо про це у самих жителів Донбасу. Нехай визначаються. І тоді — або так, або так. Якщо тамтешні люди вирішать, що хочуть бути з Україною, то повинні погодитися, що разом з нами мають інтегруватися у європейські структури, зокрема, безпекові. На моє переконання, Донбас проголосує за те, щоб залишитися у складі України.

— У нашій розмові майнула згадка про Юрія Луценка. Колись ви з ним вважалися “закадичними” друзями. Як так сталося, що ваші дороги розійшлися?

— Ми з Луценком і далі залишаємося друзями — просто вибрали різні політичні шляхи. Він пішов до Петра Порошенка, я ж вважав, що треба будувати нову потужну силу, яка самостійно виступила б на політичній арені, яка асоціювалася б з одним і другим Майданом. Йдеться про наші різні політичні погляди, не більше. Персонально ми — друзі, політично — розійшлися.

Вважаю, що Луценко вибрав дуже легку дорогу. Зініціював громадський рух “Третя Українська Республіка”, перетворив її у партію, — а після всього цього несподівано прилаштувався у “Блок Петра Порошенка” взамін за посаду голови фракції. Мені здається, що це занадто дрібний вчинок для політика такого масштабу, як мій товариш Юра. Ще в лютому 2014 року, після перемоги Революції гідності, я казав йому, що це — політично невірний крок. Але Луценко прийняв своє рішення. Я прийняв своє. Він ніби виграв, бо опинився у парламенті. А я ніби програв, бо — поза Верховною Радою. Побачимо, хто виграє стратегічно…

— Як себе реалізовуєте зараз?

— З минулого року долучаюся до волонтерського руху. Займаюся багатьма конкретними проектами, які спрямовані на допомогу і підтримку наших воїнів на сході. А щодо політики. Треба будувати політичну силу європейського зразка, яка відображала б інтереси креативного революційного класу (дехто називає його середнім), який в Україні зробив два Майдани, проте найменше скористався його результатами. Інтереси людей, які рухали обидві українські революції, мають бути представлені і захищені.

Загалом в Україні гостро стоїть потреба побудови креативних, реально діючих ідеологічних сил. Бо те, що пройшло у парламент, насправді партіями не є. Це віртуальні секти. Крім “Батьківщини”, яка має певні ознаки партії, інші політичні бренди — ефемерні утворення, які влилися у владу завдяки дорогій рекламі і грошам олігархів.