Сванетія, яка ніколи і ніким не була завойована

Цей «загублений світ» Грузії захищали круті гори, непокірні горці і непохитні вежі

У край тисячі веж — Сванетію — вирушили групою з десяти осіб. Ґамарджоба, Грузіє! На знайомство зі Сванетією — повні п’ять днів. Ще по одному дню на Батумі, Тбілісі і Кутаїсі — і повертаємось до рідної хати, на Волинь.

По дорозі у Местію мали безліч запитань до водія Гели. Його країна за короткий час, ступивши на шлях реформ і євроінтеграції, домоглася значних успіхів в економічному плані. Гела коротко, але влучно відповідав на наші запитання. З болем в серці розповідав, що Грузія гостро відчула укуси і сморід путінської пащі, і дуже переживає за українців, які борються із цим звіром. Вказуючи на дорогу, зауважив, що за сприяння Михаїла Саакашвілі це нове асфальтове покриття вкоротило час до Местії утричі, зробивши Сванетію більш доступною для туристів.

До цього Сванетія залишалася важкодоступним районом, таким собі «загубленим світом». Її називали «країною вовків», де ще не так давно правив закон кровної помсти. Як стверджуюють історики, Сванетія ніколи ніким не була завойована. Але вона не була б собою без своїх корінних жителів, сванів. Свани ніколи не вели загарбницьких війн, але за свою землю стояли до останньої краплі крові. Для захисту від грузинських князів, що зазіхали на сванські пасовища, або від чоловіків сусідньої общини, які претендували на сванських наречених, горці і будували свої знамениті вежі.

Гела зупинився в селі Латалі. Саме Латалі першим зі сванських сіл зустрічає подорожніх, які піднімаються в гори головною дорогою із Зугдіді. Слово «Латалі» перекладається як «Воля».

Община Латалі багато століть служила культурною і духовною столицею Верхньої Сванетії, по­ки в 1921 році адміністративний центр краю за вказівкою більшовиків не був перенесений у Местію.

Местія світилася казковими вечірніми вогнями. Вежі стояли як на варті. Зачаровані цим видовищем, ми наминали солодкі пиріжки в хостелі «У Маноні». Лоскотав ніздрі запах знаменитої сванської солі, рецепт якої свани зберігали багато століть і передавали з покоління у покоління.

Він став основою і гордістю кулінарії Сванетії і всього Кавказу. «Сванську сіль» отримують шляхом змішування кухонної солі з прянощами. І кожен з нас, звичайно, замовив додому по одному-два пакетики своїм господиням.

Від Местії до Ушгулі, якщо вірити вказівним знакам, 45 кілометрів. Дорога красива і бетонована аж до перевалу Угвірі

(1923 м), а далі переходить у ґрунтову з ямами. Десь високо за хмарами — вершини Великого Кавказького хребта. Під ними фактурними кам’яними узорами на тлі альпійської рослинності розкидані сванські села. Поміж будинків, наче атланти, височать вежі, аналогів яким немає у світі.

Перед селом Ушгулі рогатий батальйон в чорно-білому камуфляжі перекрив нам дорогу. У Сванетії корови — автономні створіння, які приходять додому хіба що подоїтися і перезимувати. А замість собак по селах бродять свині. Хряки не знають, що таке малорухливий спосіб життя у хліві, не обтяжені прошарками сала і тому дуже прудкі. Община Ушгулі розкинулась на висоті 2200 м невеличкими селами. У кожному свій неповторний кам’яний сад зі сванських веж. Через село несла свої льодовикові води дика Інгурі. Вона ж народжується біля підніжжя найвищої гори Грузії Шхари (5068 м). Само собою село — це музей просто неба і живий пам’ятник давнині.

Перевал Чхуднері (2722 м) усім дався напрочуд легко. Мабуть, допінгом слугував неймовірний аромат лугових трав, які виблискували на сонці намистинками ранкової роси. За перевалом — переміна декорацій. Праворуч над стежкою звисає вічнозелений, всипаний ніжно-кремовими квітами килим рододендронів. Прямо перед нами, на східному схилі Тетнульді, сірим черпаком висить льодовик Чалаад, верхівка якого зашторена сірими хмарами.

Недалеко від берега посмакували нарзаном, місцезнаходження якого видавала бура пляма на камінні. Всі були збуджені майбутньою переправою. Розбившись на пари, ступили у льодяну воду. На другому березі по нас лупонув п’ятихвилинний град. Ох і дісталося нам! Всі ці моменти сприйняли як добрий знак і науку, що все в поході має бути продумано до дрібниць. І накидки-пончо, і тапочки з застібками, які не спадають з ноги, і правильно зав’язані шнурки на добре підігнаних черевиках, у яких сухі трекові шкарпетки не сповзають з ноги і не натирають мозолів. Також надійно спакований і підігнаний під фігуру рюкзак, який потрібно правильно піднімати на плечі, щоб не розтягнути м’язи.

За три кілометри вниз по річці стриміли вежі села Адіші. Напівзруйновані будинки, потріскані вежі. Немов персонаж зі сванських казок на стежині стояв дідусь і махав нам рукою. Я миттю спустився до нього. Горець, дізнавшись, що ми з України, сказав, що його діти були на Майдані у Києві. Я запитав, чи є у них мацоні. Гунтер, так звали цього сімдесятип’ятирічного дідуся, запропонував мені зайти у дім. Поки дочка готувала нам мацоні і сулугуні, Гунтер розповів, що все життя прожив тут, лише останній десяток років живе у Зугдіді і на літо приїжджає до рідної хати. Зими тут дуже суворі, часто сходять лавини, тому на зиму село порожніє. На стіні я запримітив не бачений досі пандурі — грузинський народний триструнний щипковий музичний інструмент. Прийшла з гостинцями Джамекі, і татусь не втримався, зняв зі стіни пандурі і простягнув дочці. Після перших акордів під сольні ноти сванки у мене защеміло в грудях. Неймовірно природної вібрації голос проникав у саму душу і був схожий на гірський потік. Такий же впевнений і цілеспрямований. Пісня розбилась на два голоси, — батька і дочки.

...Йдучи до Мезерського водоспаду, ще здаля почули гуркіт льодовикової води, яка, падаючи з висоти у сотні метрів, розбивалася на мільйони бризок, вириваючись з вузької кам’яної ущелини на волю. Поспілкувавшись із чехами, які отаборилися над водоспадом, ми пішли у бік льодовика. Сірою грудкою халви з надщербленим краєм лежав він в обіймах похмурих скель. Біля стежки лежав великий камінь з іменами загиблих альпіністів. Біля нього метушилась пара альпіністів зі США. Ушба ховала від нас свої принади за клаптями сірого туману.

Гора-легенда Ушба, заповіт­на мрія багатьох альпіністів, на прощання відкрила завісу таємничості і показала свою величну вершину страхітливо правильної форми, вертикальна основа якої, здається, спиралася на самий край поселення, де древні сванські вежі вже майже тисячу років беруть з неї приклад гордої неприступності.

Попереду нас чекало море в Батумі з космічною набережною, танцюючі фонтани у древньому Тбілісі, підземні красоти печер поблизу Кутаїсі з відбитками лап динозаврів. А наразі — незабутня вечеря в гостинній Васу, де перший тост піднімають за Бога…

Серед цікавих закордонних країн для допитливого туриста, зокрема, для нас, українців, найдоступнішою є Грузія (безвізовий режим, хороше сполучення, відсутність мовного бар’єра тощо). Дехто закидає, що за ті самі гроші (в Туреччині, Болгарії) можна отримати кращий сервіс. Можливо. Але там ніхто не запросить вас з вулиці до родинного столу, ніхто не пригостить вином чи чачею, дізнавшись, що ви українець. І, тим більше, серед вулиці не вигукне «Слава Україні!»