Бруси позолотили через 18 років

Олег Верняєв – чемпіон світу, в Ігоря Радівілова – «срібло»

Після переходу лідера української олімпійської збірної зразка 2012 року Миколи Куксенкова до лави російської команди, а згодом Петра Пахнюка, а також одного з найперспективніших багатоборців світу Олега Степка під прапор Азербайджану, про синьо-жовту команду говорили не інакше як “надломлена” чи “обезкровлена”. Та виявилось, що хлопці з тієї когорти, які у Лондоні майже дотягнулися до олімпійської “бронзи”, вміють не лише з боксерською незворушністю тримати удар, а й поразки перетворювати на тріумф.

На чемпіонаті світу у китайському Наньніні старожили збірної, Олег Вер­няєв та Ігор Радівілов, у загальнокомандному заліку підняли Україну (1-1-0) на високе п’яте місце. Команда, яка вивчає “ультра-сі” на старих приладах, змушена ділити зал ще з трьома збірними (жіночою і двома юніорськими) і вже давно перестала мріяти про кваліфіковане медичне забезпечення, поступилася лише таким гімнастичним ґрандам, як США (4-2-4), Китай (3-3-1), Корея

(2-0-0) та Японія (2-0-0). І ще не один десяток добропорядних та забезпечених опонентів залишила позаду.

Зоряний час Верняєва

Після невдачі у багатоборстві (про своє місце біля підніжжя п’єдесталу пошани навіть з гросмейстерською сумою “за 90” (90,298 бала) донеччанин навряд чи згадуватиме як про найбільший свій успіх) в запасі у Олега Верняєва залишилася лише одна спроба — фінал на брусах. В опорному стрибку, де підопічний Геннадія Сартинського також мав усі підстави претендувати на фінальну вісімку, він кваліфікувався дев’ятим, іншими словами, був першим запасним. До того, як суддя оголосив вихід українця на поміст, свою програму встиг успішно завалити Куксенков. За ним фантастичним подвійним сальто зігнувшись викликав овації рідної публіки володар найскладнішої у світі програми Ден Шуді. Однак, зачепившись ногами за бруси на куди простішому елементі, китаєць залишився за межами призової трійки (15,633 бала).

Свою скромнішу програму з усім притаманним йому блиском і глянцем виконав Ріохеї Като (15,666). Це у подальшому принесло йому “бронзу”. А далі настав зірковий час Верняєва.

Олег видав свою вправу, чітко фіксуючи кожен її елемент, — наче чекав на оплески переповнених трибун і схвалення людей за суддівським столиком. А на завершення приправив комбінацію зіскоком “подвійне сальто з гвинтом”, на який ніхто у світі більше не претендує. Далі настала черга Феміди вразити Верняєва: 16,125, виведені на табло, на кілька хвилин відняли у хлопця мову. У наступні хвилини японцю Юсуке Танаці з видимим зусиллям вдалося зберегти рівновагу у стійці на одній жердині, однак авторитет уже було підірвано — лише 15,041 бала.

Чен Ран також постраждав через цей елемент, а приземлення на коліна відкинули китайця ще далі від заповітної трійки (14,866). Єдиним, хто міг кинути виклик верняєвській вишколеності і непохитності, був Девід Лейва. Американець кваліфікувався першим, однією десятою бала не дотягнувши 16-бального рубежу. У фіналі його перельоти і сальто на солідній висоті, як і ефект­не приземлення у доскік судді оцінили схвально. Однак 15,933 вистачило лише для “срібла”.

Через невисоку базову складність у перерозподіл місць на п’єдесталі не зумів втрутитися темношкірий співвітчизник Лейви Доннел Віт­тенбург, який завершував турнір (14,366). Тож Олег Верняєв зробив те, на що не наважувався жоден український гімнаст з 1996 року, коли перемогу — також на брусах — святкував Рустам Шаріпов (а останню до цього тріумфу у Наньніні медаль — “бронзу” планетарної першості у вправах на кільцях — поклав до української скарбнички Олександр Воробйов).

Стрибки космічні і земні

В опорному стрибку голов­ними дійовими особами по­вин­ні були стати представники двох непримиренних держав — Ян Хак Сон з Південної Кореї та його північний сусід Рі Се Гван. Обидва вони змагаються на інопланетному рівні — з набором стрибки з коефіцієнтом 6,4 (усі їхні суперники у найкращому випадку не переступають шестибальний рубіж), й обидва не застраховані від помилок — єдиного, що дає їхнім опонентам шанс поборотися за місце вище третього. У Наньніні не витримав Ян Хак Сон: ще більше ускладнивши свої стрибки, олімпійський чемпіон Лондона двічі приземлився на коліна, розпрощавшись з думками про п’єдестал (14,416).

Міцнішим горішком виявився Рі Се Гван, який два роки тому через дискваліфікацію збірної КНДР, залишився без Олімпіади. Затейпувавши гомілкостопи, Гван пішов ва-банк. Після другого стрибка, відстоявши потрібні секунди, він самотужки не зумів зійти з помосту. Нового чемпіона світу, яким Гван став достроково (жоден з його конкурентів не зумів би наздогнати його навіть теоретично), на руках виніс тренер. А за півгодини уперше у кар’єрі піднявшись на першу сходинку світового подіуму, Рі Се Гван слухав гімн, вітаючи салютом партію та державу...

Після захмарних польотів корейців настала черга земних стрибків. Один з небагатьох, хто у джентльменському наборі має два стрибки вартістю 6,0, оплески зірвав американець Джейкоб Далтон (15,199). Якщо нашому Ігорю Радівілову, який готувався до свого виступу під час цих овацій, було і важко виходити на поміст, він на це навіть не натякнув. Амплітудний “драгулеску”, який арбітри оцінили у 15,200 — ось українська відповідь Далтону. “Цукахара” у виконанні 21-річного донеччанина вийшла ще потужнішою: “приклеївши” до центру доріжки доскік, Радівілов записав на табло солідні 15,466 (за два стрибки — 15,333 бала). Посунути його з другої сходинки теоретично міг лише росіянин Денис Аблязін, який день перед тим святкував перемогу у вільних вправах. Однак запалу на ще один призовий вибух талановитому гімнастові відверто забракло: у кожному стрибку він приземлявся на руки.

Нестандартний еталон

Перед початком чемпіонату американки скаржилися на те, що тренери з них знущаються: на кваліфікаційний та командний турніри наставники замовили їм яскраво-рожеві купальники. Як, напевне, вони здивувалися, коли побачили, що у таких же кольорах змагалися їхні найбільші конкурентки — росіянки та румунки. Здалеку дівчат можна було розрізнити лишень за особливостями хорео­графії: класична, балетна техніка Алії Мустафіної чи довершені лінії Лариси Іордаче вигідно вирізнялись на фоні коротконогих, заточених у м’язовий корсет американок.

Але там, де у складності Мустафіна відверто не дотягувала, там, де дозволяла собі помилитися досвідчена Іордаче, “м’ячик на пружних ніжках” Сімоне Байлз відпрацьовувала так, що у суддів просто не було іншого варіанта, як віддати першість саме їй. Перша в історії гімнастики темношкіра чемпіонка світу (торік Байлз уперше виграла багатоборство, а у Наньніні безапеляційно захистила свій титул), схоже, стала лідером всерйоз і надовго. Дівчина, яку виховувала бабуся, знає, що за найменший успіх потрібно боротися. І робить це практично безпомилково. До “золота” абсолютної та командної першостей Сімоне додала ще дві нагороди найвищої проби на колоді та у вільних вправах, а також “срібло” в опорному стрибку. Дівчина не жаліється, що їй важко на тренуванні.

Складне життя у неї було до того, як вона потрапила до американської збірної з гімнастики. А тепер фізичні навантаження — це те, що їй подобається і може прогодувати. Тому на чемпіонаті, на відміну від суперниць, Сімоне завжди охоче оголяла в усмішці білосніжні зуби. Її гімнастика багатьом не подобається. Але усім своїм виглядом американка показує: я вмію ось так, а ви повторіть!

“Загалом середній рівень жіночої гімнастики дещо виріс, — розповів колишній головний наставник української жіночої збірної Олег Остапенко, який сьогодні працює у Бразилії. — Чимало дівчат наповнили свої вправи складними елементами. Тож тепер час звернути увагу на якість, якої багатьом відверто бракує. При цьому посередню за складністю вправу, виконану з шиком, на високому технічному рівні, судді оцінюють гідно. За два роки до Олімпійських ігор у Ріо найкраще укомплектована команда США, та сюрпризи піднесли і китаянки. А ось російські гімнастки — доволі посередні. Я не побачив у них прогресу, за яким можна судити, чи здатна та чи інша команда на щось серйозне. Сподобалися мені англійки. Порівняно з минулим роком дівчата суттєво додали. Ми були у них на зборі, потім виграли у місцевої команди міжнародний турнір. Виступали там дівчата, які за віком можуть потрапити до олімпійської збірної. Але тоді нічого особливого я не побачив: кілька здібних дів­чаток з гімнастичним потенціалом, нічого більшого. А тепер зі своїм божевільним прогресом у складності вони стали для мене приголомшливим відкриттям”.

Українки на сьогодні не можуть втрутитися у боротьбу навіть за вихід у фінал. У багатоборстві лідер синьо-жовтої збірної Ангеліна Кисла зупинилася на 71-му місці.