«Можна мати свою чарку, шкварку і навіть іномарку»...

За вікном автобуса безкраї рівнини. Навіть у забутих Богом глибинках дерева висаджені як під лінійку. Усе начебто живе і водночас... штучне. Ми приїхали у Білорусь.


У СЕЛАХ, невеличких містечках і навіть на околицях мегаполісів “архітектура” наче під кальку: одноповерхові дерев’яні будиночки з віконницями, крихітне подвір’я і стандартний низький паркан. У великих містах “історичні” хрущовки поруч із собою дали місце величезним кварталам новозбудованих висоток-близнюків барвистих, але подібних до найменших дрібниць. Білоруські села з містами об’єднує бездоганне полотно доріг. Навіть там, де корови переходять дорогу з одного пасовища на інше, є кольорова біло-жовта розмітка пішохідних переходів та усіх вказаних у дорожніх правилах ліній.

Затятий любитель хокею, а за сумісництвом і президент Білорусі Олександр Лукашенко, набудував льодових палаців повсюди. Ось і 180-тисячні Барановичі Брестської області, де ми зупинялися на ночівлю, мають власну льодову арену. Про пріоритети “бацьки” нагадують білорусам навіть грошові купюри. На банкноті вартістю 5000 білоруських рублів постали лижні трампліни Республіканського центру олімпійської підготовки із зимових видів спорту “Раубічі”.

“Золота клітка” — так зазвичай казали про Білорусь українці, які їздили туди. “Люди, які виросли у Радянському Союзі, в Білорусі почуваються комфортно. Наша країна — це своєрідна реставрація старих союзних часів”, — зауважує вчорашній випускник історичного факультету Віталій. Завершивши навчання в університеті, хлопець вступив до магістратури у Варшаві. Однак поки що не може виїхати на навчання. У Білорусі існує закон: якщо навчався за державні кошти, відразу після випуску мусиш відпрацювати два роки на користь держави. Тож сьогодні хлопець показує туристам усі принади рідного Несвіжа. “Добре тим, хто не стикається з міліцейським чи державним свавіллям, хто звик мовчати, заробляти потихеньку на життя і у всьому слухати керівництво, — веде далі Віталій. — Але коли йдеш з роботи і бачиш “зачистки” демонстрантів, коли відправляють до в’язниці за мат у громадському місці... Звичайно, можна прожити життя і з цим не стикнутися. Мати, як наш брат каже, свою чарку, шкварку і навіть іномарку. ... А щодо золотої клітки... Та де ж те золото? Це не що інше, як наша пропаганда закритого раю на Землі, чутки про який досягли і України. Не так давно я щиро думав, у вас там все роздовбане і розбите. Приїхав — нічого подібного! Дороги, може, і гірші, але багато в чому у вас значно краще. Продукти у нас екологічно чисті? Лише ті, які бабці вирощують на власних городах. Як, зрештою, і у вас. А так ми за продуктами їдемо до Польщі чи Литви. Це якщо є віза. А зазвичай подорожуємо до Москви чи Києва. Те, що у нас відбувається, найкраще розповісти анекдотом. Біжить через україно-білоруський кордон пес. Прикордонник його питає: “Чого біжиш?” — “Та у нас в Україні холодно, голодно. Хочу до вашого білоруського раю”. Пропустили його. Через три дні біжить собака назад: “У вас також холодно, голодно, і при цьому гавкати не можна”.

Власна думка? На кухні!

“Мені до вподоби компактність і затишність нашої камерної країни, певна неспішність у побуті, а також доброзичливість білорусів. Наша природа навіює спокій, — розповіла 34-річна Катерина, яка працює редактором водному з мінських видавництв. —Але якщо копнути глибше, у нас не все так привабливо. Надам перевагу вітчизняній продукції лише в одному випадку — коли купуватиму холодильник. Усе інше, чим раніше славилася Білорусь, — трикотаж, білизна та навіть відома на півсвіту картопля, — не витримує жодної критики!”.

“Зробити кар’єру і жити у достатку можна лише тоді, коли працюєш на себе, — веде далі Катерина. — Але боронь Боже успішним підприємцям підняти голову і розправити крила: стрімкого і гучного успіху держава не пробачить. Я після завершення вишу змінила шість місць роботи, доки не знайшла таку, яка дає мені можливість почуватися фінансово спокійно. Гостро у нас стоїть і житлове питання. Дешевше купити квартиру в Берліні, ніж у Мінську. Але нам з житлом пощастило: ми з чоловіком купили помешкання у кредит — під 5% річних на 20 років. Однак ця програма працювала лише півроку. Коли молоді сім’ї почали брати такий кредит, його поспішно відмінили. Тепер же позики на квартири просто “непідйомні” — під 30-40% річних. Пільги має лишень найбільш “гідний” прошарок суспільства — міліція і комітет з виконання покарань”.

Щоб робити бізнес під пильним наглядом Лукашенка, потрібно мати мужність. Сміливість — не остання риса і білоруських істориків. “Як і у вас, це далеко не найвище оплачувана професія. Та нелегко навіть тим, хто працює, незважаючи на гроші, — знизує плечима Віталій. — Не так давно у Гродні звільнили істориків, а весь істфак практично ліквідували. Усе сталося через доволі мирну й абсолютно нешкідливу книгу під назвою “Гроднознавство” — історію Гродно до 90-х років минулого століття. Вона, однак, не сподобалася міському керівництву. Усе тому, що там є наш давній герб, і Гродно описується як європейське місто. Нічого іншого. Але усіх авторів вмить звільнили”.

“У Білорусі є дві історії: офіційне бачення подій і те, що відбувалося насправді, — веде далі Віталій. Історикам дозволено писати монографії і подавати в них історію так, як вони вважають за потрібне. Але підручники і викладання у нав чальних закладах повинні бути “як годиться”. Я працюю в музеї науковим співробітником, спеціалізуюся на історії від XVI і до XX століть. Минуле століття у нас мало досліджене якраз через ідеологічні заборони. Але я збираю матеріали саме про цей період, і як вдається, публікую. Чи можна у нас висловлювати власну думку? Можна. Вдома на кухні. Публічно краще цього уникати, особливо якщо працюєш на державній роботі”.

Back to the USSR

Сучасна Білорусь для багатьох людей старшого покоління — наче повернення у минуле, у часи молодості. “У старшого покоління є ностальгія за Радянським Союзом, — розповіла 60-річна Валентина, історик за освітою та покликанням. — За національністю я росіянка. Мій батько був військовослужбовцем. Тому моя адреса — Радянський Союз. Як на мене, у Білорусі, як, зрештою, і в Украї ні, потрібно піднімати рівень культури і освіченості. Наше покоління виховувалося на повазі до старших. Ми втратили щось напрочуд цінне — чуйність, доброту. Те, що у важкі часи нам допомагало вижити. Я була в Україні, їздила до Трускавця. Вам є чим пишатися. Хоча б тим, що ви зберегли мову”.

“Для мене мовне питання — одне з найболючіших”, — каже Катерина. — Білоруська мова скочується у забуття. У великих містах тих, хто говорить білоруською, сприймають як опозиціонерів і намагаються триматися від них подалі. Попри все, я надто сентиментальна, щоб їхати жити за кордон. Ностальгія не дозволить мені добре почуватися навіть у найкомфортнішому куточку земної кулі. Але серед моїх знайомих — море юнаків і дівчат, які прагнуть змінити батьківщину”.

Автор завдячує туроператору “Молодіжний туризм” та особисто Тарасу Дорошу за цікаву поїздку містами Білорусі.

Фото автора