Передплатити Підтримати

П’є чоловік, а хворіє дружина...

Співузалежненість — одна з найнебезпечніших хвороб нашого часу

Cімейне життя Оксани складалося щасливо. З чоловіком розуміли одне одного з півслова, поруч з ним було спокійно, сім’я мала багато друзів. У домі часто збиралися гості, а кожен візит супроводжувався гучним застіллям. Жінка спустилася з небес на землю, коли зрозуміла: щоб зазирнути до чарки, чоловіку більше не потрібна компанія. Він пив доти, поки не падав з ніг.

Оксана була у розпачі, але найбільше її дивував парадокс: пив чоловік, а страждала вона. Було соромно перед сусідами. Вони не раз бачили, як її благовірний, ледь тримаючись на ногах, намагався «вписатися» у двері ліфта або спав на сходах. Коли чоловік допізна не повертався або відсипався після чергового запою, відчувала спустошення. Усе падало з рук, не було сил працювати. Оксана телефонувала до офісу та брехала, що захворіла. Цілими днями лежала у ліжку та дивилася в стелю. Її діти стали пригніченими та заляканими. Не хотіли залишатися вдома самі, адже у будь-який момент міг прийти п’яний батько та розпочати «виховний процес»...

Чоловік, який працює з узалежненими, згадує, як у часи його дитинства говорили, що у державі немає жодної сім’ї, в якій би хтось не загинув на вій­ні. Зараз, на його думку, в Україні немає жодної родини, яка б не зазнала втрат через алкоголь або наркотики. За словами психолога Бориса Гладка, алкоголізм та наркоманія — сімейна проблема. Люди, які борються із залежностями близьких, поступово самі стають жертвами. Вони не спиваються, не підсідають на наркотики, але втрачають контроль над власним життям.

Психолог, член комісії здоров’я УГКЦ «Рух за тверезість» Марія Новицька наголошує, що, за критеріями ВООЗ, співузалежненість — друга після онкології найнебезпечніша хвороба. Вона виявляється на трьох рівнях — фізичному, психологічному та духовному. Люди, які живуть поруч з алкоголіком чи наркоманом, як правило, втрачають зовнішню привабливість, потерпають від неврозів, виразки шлунка, головних болів. Практично всі відчувають фізичний дискомфорт. До групи, де пані Марія працює зі співузалежненими, приходять люди, у яких тремтять або німіють руки. Дехто постійно потерпає від болів у шлунку, тому не може нормально харчуватися. Рідні та близькі любителів оковитої страждають від почуття сорому, провини, тривожності. У них занижена самооцінка.

Більшість батьків, дітей або подружніх партнерів заручників згубних звичок намагаються приховати проблему, тримають її у собі. Це призводить до регулярних нервових зривів, істерик, гніву. Рано чи пізно психологічні негаразди трансформуються у серйозні соматичні недуги.

Співузалежнені діти страждають значно більше, ніж чоловіки та дружини. Якщо, наприклад, проблеми жінки обертаються лише довкола чоловіка-алкоголіка, то дитина потерпає ще й від роздратування та сліз неньки, яка забуває про свої материнські обов’язки.

Поширена серед співузалежнених жінок помилка — бути рятівницею. Дбаю­чи про чоловіка-алкоголіка, створюють йому комфортні умови: «приносять» вночі додому, ліквідують «наслідки перебору», купують довідки на роботу, похмеляють тощо. Як наслідок, благовірний не бачить підстав кидати пити: йому добре живеться.

У групах, де працюють з узалежненими, наголошують: потрібно віддати скалічене життя хворої на алкоголізм або наркоманію людини їй у руки, — аби відчула наслідки своїх дій. Інші члени сім’ї повинні зосередитися на собі та жити власним життям. Ще одна крайність співузалежнених: тотальний контроль над кожним кроком хворого. Їх не цікавить нічого, окрім його поведінки та дій. Цього теж варто вчасно позбутися, щоб мати можливість кардинально змінити стиль життя.

Психологи наголошують: як жертві зеленого змія, так і її близьким необхідно усвідомити, що алкоголізм — хвороба. Людина заглядає до чарки не тому, що не любить рідних, а через те, що не може не пити. Заборонити їй це або змусити кинути згубну звичку — неможливо. Це те саме, що не дозволяти при розладах шлунка ходити в туалет. Єдиний вихід — обережно натякати людині на її недугу, говорити про необхідність піти до лікаря або у спеціалізовану групу, де їй допоможуть.

“Змінивши себе, можна допомогти людині одужати, — каже Марія Новицька. — Оздоровлення слід починати зі сім’ї, яка також хворіє”.