Місто на воді перетворюється на... кафе посеред вулиці

«Королева Адріатики» Венеція славиться унікальними пам’ятками, туристичними атракціями на будь-який смак і гаманець

Єдине у світі місто на воді — Венецію — називають “Королевою Адріатики”. Серце міста — острів Сан-Марко, який межує з іншими островами Венеціанської лагуни, зокрема Лідо. Щоразу, коли відвідуєш Венецію, відкриваєш щось нове. Цього разу я не впізнала Венецію і зауважила чимало “мінусів”. Туристична мекка Італії поступово перетворюється на великий заклад громадського харчування. Туристи масово харчуються на вулиці, біля сходів, що ведуть до мостів, каналів. Умощуються з гамбургерами, канапками, кавою-чаєм хто де може...

Раніше таке можна було побачити зрідка. Тепер ситуація змінилася. На це є причина — зажерливість власників кафе, які беруть плату за обслуговування. У середньому — 2-3 євро, а в найдорожчому кафе “Флоріан”, що на площі Сан-Марко, — 6 євро. Тому часто виникають неприємні ситуації. Замовив каву (найдешевша — 12 євро), фірмовий десерт, а офіціант приніс рахунок на... 50 євро. Ще два роки тому плату за сервіс брали лише окремі кафе (інформація була прихована у меню), тепер — усі. Каву за ціною у меню можна випити лише біля барної стійки. Сів за столик — плати ще за обслуговування.

...Мій шлях до Венеції пролягав через італійське курортне місто Лідо ді Єзоло. Звідти їхали автобусом до морського порту Пунта Саббіоні. З нього — курс на Венецію. По Адріа­тичному морю — півгодини. За проїзд на катері виклали по 10 євро (в один бік). Виявляється, морський транспорт до Венеції теж має перебої з графіком. Наш кораблик запізнився на двадцять хвилин, мовляв, перший рейс — як перший млинець... Керманичі корабля вибачилися за запізнення. Через це у плавзасобі назбиралося стільки людей, що ніде було яблуку впасти. До “королеви Адріатики” їдуть не лише туристи з різних куточків світу, а й добираються на роботу жителі прилеглих островів Венеціанської лагуни. По дорозі фотографуємо колоритні острови, позолочені променями ранкового сонця.

На коника з муранського скла — лише кілька секунд

Бути у Венеції і не відвідати єдину у світі майстерню муранського скла, це те саме, що відвідати Рим і не побачити Папу Римського. Майстерня працює лише як туристична атракція, щоб показати складний процес виготовлення виробів, які славляться на весь світ. Заклади, де їх виготовляють, здавна перенесли на острів Мурано, бо у самій Венеції виникали пожежі. І ось ми у майстерні. Італієць Паладіо опускає у вогонь шматок скла, нагріваючи його до пом’якшення. Витягнувши з вогню, квапиться створити виріб. У майстра є лише кілька секунд. Якщо не встигне, заготовка застигне, праця піде нанівець. Італієць виготовив на наших очах фігурку коня. Кілька секунд витвір зі скла застигає, а потім підпалюють папір і кидають на виріб. Так майстер продемонстрував міцність скла та якість своєї роботи.

У Венеції технологія виготовлення виробів з муранського скла не змінюється з XIII століття, передається у спадок. У давнину, якщо майстер, який виготовляв муранське скло, переїжджав до іншої країни, його переслідували, а потім страчували. В Італії суворо забороняли розголошувати секрети виготовлення скляних прикрас. Ремесло передавалося у династії по чоловічій лінії. Жінки не мали права братися за виготовлення виробів зі скла.

Паладіо розповів, що вироби мають характерний блиск, який змінюється залежно від кута нахилу, вони стійкі до ударів. Справжнє муранське скло кош­тує недешево. Чашка з блюдцем, розписана сусальним золотом та викладена коштовним камінням, коштує 75-80 євро, підвіски — 20 євро, каблучки — від 25 євро. Виробляють із муранського скла і півметрових левів, яких встановлюють у Венеції у вітринах магазинів. Кош­тують в середньому до 10 тисяч євро. Родзинка майстерні — жіноча прикраса “мозаїка Мурано”. Це намисто ручної роботи, створене із дрібно нарізаних шматків скла у вигляді бісеру (35-40 євро). “Мозаїку” можна носити як намисто, як шалик чи краватку.

Купувати вироби з муранського скла радять лише в спеціалізованих магазинах. Якщо у крамниці продають інші сувеніри, то таке “муранське скло” — ширвжиток.

У майстерні муранського скла працює магазин, де можна придбати справжній сувенір, а не дешеву китайську підробку.

У церкву Святого Марка у короткій спідниці — зась!

Вирушаємо на площу Сан-Марко, звідки розпочинаються всі екскурсії по місту. Там розташовані найстаріші будівлі — Палац дожів (екскурсія — 15 євро), церква Сан-Марко (вхід безкош­товний, але черги кілометрові), дзвіниця Сан-Марко (екскурсія 8 євро), історичні кафе. Неподалік — дві колони. Це символічні ворота міста, які вітають гостей. Кажуть, проходити через них — погана прикмета. Колись через них на страту водили в’язнів. Неугодних вішали на площі Сан-Марко саме біля цих колон.

Вирішила зайти у церкву Сан-Марко. Волонтер побачив, що у я короткій спідниці, запропонував два варіанти: або молитися на вулиці, або купити за 1 євро одноразовий шалик, щоб прикрити ноги. Переконати волонтера не вдалося... Можливість заробити на туристах не пропускають навіть біля храмів Венеції. Волонтер не вперше бачить тут туристів у коротких спідницях та у блузках з глибокими декольте. Каже, найбільше таких з Росії та України. Тому заробляє на них по 30-40 євро на день.

Під час шопінгу в кількох магазинах Венеції зустріла продавців із Сихівського району Львова, міста Хмельницького та Чернівців. Жінки із зацікавленням розпитували, як там Україна, чи стало краще жити? Сказали, що не збираються туди повертатися найближчим часом, бо заробляють у Венеції понад тисячу євро. “Мешкаю на сусідньому острові, що за п’ять кілометрів від Венеції (Сан-Марко), — розповідає 43-річна пані Ольга. — Щодня на роботу добираюся катером. В Італію приїхала сім років тому. Мову вивчила за рік. Працювала в різних містах — Неаполі, Мілані. Потім — у Венеції. Спочатку була хатньою робітницею, доглядала 75-річну жінку. Знайома італійка сказала, що її колежанка шукає продавця в магазин сумок у Венеції. Одразу погодилася. Роботою задоволена. В Україні працювала вчителем, ледь вистачало на життя”.

Покататися на гондолі — 80 євро!

Венеція славиться гондолами, бізнес гондольєрів сімейний. Туристам показують майже усі чарівні куточки міста на воді, гондола пропливає під десятками мостів, зокрема під тими, що розкинулися над ґранд-каналом. Сорока-хвилинна прогулянка на гондолі обійдеться щонайменше у 80 євро. Деякі гондольєри правлять 90. Але нижче 80 ціни ніхто не хоче опускати. Замовити катання на романтичній гондолі можна будь-де, де вони пришвартовані. Найбільша стоянка гондол — біля набережної Сан-Марко. Водії корабликів — як наші таксисти: самі підходять до туристів і пропонують послуги. Зауважила, що чимало гондольєрів жартують з туристами, радо відгукуються на прохання сфотографуватися на пам’ять. Також у них часто запитують дорогу до площі Сан-Марко. Хто-хто, а гондольєри можуть дійти до неї із заплющеними очима. На день мають по кілька екскурсій містом. А ось збивати ціну на катання на гондолі не хоче ніхто. За це гондольєрів називають акулами з веслом. Я не прихильниця катання на човнах, тому вирішила пізнавати місто, прогулюючись пішки. У Венеції варто завітати на міст Ріальто — візитна картка ґранд-каналу, у палац дожів, художній музей Пеґґі Ґуґґенгайм, церкву Сан-Джорджо дей Гречі. Будьте готовими до черг туристів, які годинами чекають, щоб оглянути експонати музею. Серед недоліків міста — брак туалетів. За відвідання громадської вбиральні доведеться викласти 1,5 євро.

Туристи не шкодують грошей на катання гондолою. Бути у Венеції і не спробувати романтичний вид транспорту — даремно витрачені час і гроші.

Фото автора Венеція, Італія