«Батьки, які втратили сина, беруть в сім’ю дівчинку»

30 вересня в Україні відзначають День усиновлення

30 вересня в Україні відзначають День усиновлення. В Україні усиновлення ще не надто розвинене, як у Європі, має чимало законодавчих нюансів, труднощів. “Другими батьками” для дітей стають дитячі будинки, сиротинці. Кожна дитина сподівається на те, що знайдеться мама чи тато, які усиновлять її, виховають у нормальних умовах. Журналіст “ВЗ” вирушила в дошкільний дитячий будинок №1 на вул. Таджицькій, 21.

Виконувач обов’язків завідувача дитячого будинку №1 Галина Щегольська запросила мене в гості о 16-й, коли в дітей якраз завершувався обід (у закладі п’ятиразове харчування). Жінка разом з однією з виховательок зустрічає мене на порозі. За кілька хвилин позбігалися вихованці. На їхніх обличчях — усмішки, кожен зустрічає новачка з надією, що саме це буде їхній тато чи мама. В дитячому будинку №1 виховують 53 дитини. Йдемо до кімнати, де шестирічні діти складають пазли, роб­лять з паперу витинанки. Усі чемно вітаються, поводяться розкуто, обіцяють продемонструвати свої таланти. “Я — Олежик, мені шість рочків, — розповідає хлопчик. — Тут усе подобається, особливо друзі, з якими ліплю фігурки з пластиліну, складаю пазли. Дружу з Марічкою, Марком, Денисом. Хочу мати батьків, щодня про них мрію”.

Олежик вже знає букви, любить пізнавальні ігри. Мріє стати пожежником. До розмови приєднується Святослав: “Хочу бути футболістом!”. “А я, коли виросту, буду лікарем швидкої допомоги, щоб рятувати життя людей. Та найбільше мрію про батьків”, — каже Дмитрик. Підбігає шестирічна Валя, тримає в руках іграшки. “Ми тут дружна велика сім’я, — каже. — Люблю усіх — і дівчат, і хлопців. Подобається співати, танцювати, складати пазли, розповідати віршики, ліпити, малювати. Люблю їсти вареники, голубці, запіканку, борщик. Коли виросту, буду вихователькою...”.

Валю перебив Олежик, якому не терпілося розповісти віршик: “Тріпоче серце пійманої птиці, в руках моїх не чує доброти. Я дам тобі водиці і пшениці. Моя пташино, тільки не тремти!”. Після таких рядків сльози на очі навертаються. “Це вірш Дмитра Павличка!” — дружно сказали діти. Потім усі вишикувалися, почали співати. Вразило, коли заспівали відомий хіт Софії Ротару “Сумно, сумно, аж за край...”. “А про Україну хтось хоче віршик розказати?” — запитує вихователька. Руку підняли дві дівчинки і хлопчик. Демонстрація талантів перетворилася на 15-хвилинний концерт.

Вихователь з 32-річним стажем Надія Голіян (у дитячому будинку №1 працює 17 років. — Авт.) каже, що з дітьми нескладно працювати, якщо їх любиш. Хоча мають різні характери, та до усіх пані Надія знаходить підхід. “Кожна дитина хоче мати повноцінну сім’ю, — продовжує жінка. — У нас переважно діти батьків, яких позбавлено батьківських прав за рішенням суду. Деякі батьки приходять відвідати свою кровинку, але це рідкість”.

Виконувач обов’язків завідувача дитбудинку Галина Щегольська розповіла, що цього року українці вже всиновили трьох дітей з їхнього будинку. Це двоє дівчаток (чотири-п’ять років) і один хлопець (шість років). Їхні нові батьки — дві пари, які не можуть мати дітей, та одна сім’я, яка трагічно втратила свою дитину. У 2012 році всиновили тринадцять вихованців дитбудинку, в попередні роки — по п’ять-дев’ять.

“Ті, хто хоче всиновити дитину, звертаються в службу у справах дітей, отримують дозволи, тоді йдуть до нас, — каже пані Галина. — Батьки йдуть у групу, щоб подивитися на усіх дітей. Приносять зі собою сік, солодощі, спілкуються. Кожна дитина хоче бути лідером, коли приходять потенційні батьки. Малеча знає, чому ці люди сюди прийшли.

За словами Галини Щегольської, сім’ї, які не можуть мати дітей, переважно беруть до себе дівчаток. Вихователі припускають, це через те, що дівчатка спокійніші, менш проблемні, і можуть доглянути батьків у старості. Батьки, які втратили сина, беруть у сім’ю дівчинку, і навпаки. “Людям, які хочуть взяти на виховання у нас дитину, надаємо всю інформацію про колишніх батьків, медичну інформацію, — зауважує Галина Щегольська. — Процес вибору триває кілька тижнів. Навіть гуляють з дітьми на території дитячого будинку. Був випадок, коли батьки двічі всиновлювали нашого хлопчика, а потім повертали назад. Може, проблема у хлопчику, в нього “активний” характер, він у житті багато пережив. Нові батьки не були готовими до цього”.

У дитячому будинку потрібно відремонтувати басейн, фасад. Благодійники вже відремонтували кухню, туалет, ванну, купили нові ліжечка, килими, іграшки. Зарплати вихователів невеликі — 1900 гривень на місяць. На прощання Олежик вигукнув мені: “Приходьте ще!”.

Ростислав ТИМКІВ, начальник відділу у справах дітей Львівської міської ради

— У Львові є два будинки дитини, де виховуються малюки від народження до трьох років, 12 інтернатів. Торік у місті усиновили 47 дітей, з них — одну дитину забрали на виховання жителі Італії. Щороку кількість усиновлених дітей зростає. Переважно усиновлюють дітей віком до трьох років, тому в цьому питанні в нас є проблема. Усиновлення — це форма прилаштування, де після рішення суду дитина стає рідною, тобто членом сім’ї. Відтак сім’ї, які вирішили піти на такий крок, прискіпливо обирають дітей: колір очей, волосся, вік, стать, вираз обличчя. Людям складно шукати дітей за певними критеріями.

— Чи є у Львові перспектива розвит­ку мережі будинків сімейного типу?

— Сьогодні у місті є один будинок сімейного типу, де виховують десятеро дітей, з них восьмеро — діти-сироти, позбавлені батьківського піклування. На останній сесії Львівської міської ради депутати прийняли рішення, згідно з яким міська рада придбає особняк на вулиці Тракт Глинянський. Там постане другий у Львові будинок сімейного типу. Сподіваємося реалізувати проект ще цього року. Крім цього, у 2014 році плануємо відкрити третій будинок такого формату.