Смерть на татамі

Десятирічний школяр помер від травми, яку отримав у борцівській залі на тренуванні

Того вечора львів’янка Олександра Шевчук у хорошому настрої йшла забирати з тренування своїх синів — десятирічного Павла та 12­річного Олексія. Брати із задоволенням ходили на секцію дзюдо. Після тренування вибігали з борцівської зали розпашілими та, перебиваючи один одного, розповідали, які прийоми опанували. У спорткомплексі назустріч вибіг старший син. “Мамо, Павлик у медпункті”, ­ сказав. Олександра забігла в медпункт і ледь не знепритомніла. Павлик лежав на кушетці без свідомості з великою гематомою на чолі. Через два тижні він помре у лікарні...

Смертельну травму Павло Шевчук отримав на тренуванні з дзюдо у квітні цього року. За цим фактом Франківський райвідділ міліції міста Львова почав кримінальне провадження. Воно триває до сьогодні. “Товариство “Динамо”, — пояснює Олександра своє запізніле звернення до “ВЗ”, — міліцейське. Тому боюся, що розслідування справи про загибель сина не проводиться об’єктивно”.

Коли постало питання, на який вид спорту віддати синів, батьки Олексія і Павлика обрали дзюдо. “Цей вид спорту, — пояснювала Олександра, — розвиває у дітей практично всі м’язи тіла. Займаючись боротьбою, вважали, хлопчики навчаться себе захищати. При цьому, знали, дзюдо не розвиває у дитини жорстокості та агресії”.

За порадою знайомих синів віддали в секцію дзюдо спортивного товариства “Динамо”, у спорткомплекс на вулиці Яневій. Там чудові умови для тренувань. До того ж, на відміну від інших секцій, відвідування секцій у “Динамо” залишається безкоштовним.

9 квітня цього року діти, як завжди, пішли на тренування. Що сталося під час занять, Олександра знає зі слів старшого сина.

Олексій розповів, що тренер поставив Павлика відпрацьовувати прийоми з хлопчиком, який набагато досвідченіший, бо дов­ше відвідував секцію.

Він, розповідав Олексій, хвилин сорок кидав Павла на татамі (килим для поєдинків з дзюдо). Павлик почав скаржитися на болі в голові та просив тренера припинити спаринг. Той нарешті дозволив Павлові сісти на лавку та відпочити. Коли Павлик зійшов з татамі, голова у нього запаморочилась. Він впав і вдарився головою об лавку, що стоїть за метр від спортивного килима, під стінкою. Хлопчина знепритомнів.

Тренер викликав до спорткомплексу “швидку” і поніс Павлика у медпункт. Свого лікаря в спорткомплексі того вечора чомусь не було. Отож до приїзду “швидкої” медичної допомоги травмованому ніхто не надавав. Мамі, яка тремтіла біля сина, очікування “швидкої” видалось вічністю. “Коли приїхала «швидка», — пригадує крізь сльози, — сина поклали в карету на спину та повезли до лікарні. Дорогою він почав синіти. Швидше за все, через те, що запав язик. Я почала кричати. Тоді медсестра комусь зателефонувала, а після цього перевернула сина на бік і вколола препарат магнезії. Не знаю чому, маршрут “швидкої” змінили: замість дитячої лікарні Павла повезли у 8­му клінічну лікарню”.

Павла привезли до лікарні з діагнозом “закрита черепно­мозкова травма, струс головного мозку, забійна рана надбровної дуги зліва, мозкова кома”. 22 квітня він помер на лікарняному ліжку. ... На Львівській станції швидкої медичної допомоги у відповідних документах зафіксовано, що 9 квітня отримали виклик від невідомої особи про те, що у хлопчика травма ока (?) о 18 год. 42 хвилини. О 18 год. 52 хв., вказано у журналі станції, бригада прибула на місце виклику. О 19 год. 10 хв. повезли дитину в лікарню...

Перед тим, як зустрітися з тренером Павла, Олегом Шестопаловим, зізнаюся, навів про нього довідки. Всі знавці цього виду спорту казали, що Шестопалов — один з найдосвідченіших тренерів з дзюдо у місті, що чимало батьків воліють віддавати своїх дітей на вишкіл саме до нього.

Наша зустріч відбулася у борцівській залі спорткомплексу “Динамо”, де кілька місяців тому трапилася трагедія. Не перестаючи давати вказівки дітям, що відпрацьовували прийоми на татамі, Олег Сергійович запросив присісти на ту саму лавку, вдарившись об яку отримав смертельну травму Павло. Брати Шевчуки, розповідає тренер, займалися у нього приблизно півтора місяця. Потім Павло з місяць не відвідував занять через хворобу.

“Те тренування, — згадує Олег Шестопалов, — пам’ятаю до кожної дрібниці. У залі було чотирнадцять дітей. Відпрацьовували прийоми. Я поставив Павла в пару до хлопчика, який молодший від нього та фізично слабкіший. Пригадую, у Павла постійно спадали штани. Бо він був одягнутий не в борцівське кімоно, а у звичайний спортивний костюм. Загалом був того вечора, помітив, без настрою. Навіть казав, що не хотів йти на тренування. Отож, коли настав час проводити спаринги, я наказав Павлові сісти на лавку. Він зійшов з татамі, і у нього вкотре впали штани. Павло зашпортався в них, впав і вдарився об лавку. Потім скочив, страшно закричав і знову впав. У цей час у залі сидів батько одного з вихованців. Ми разом підбігли до Павла. Я схопив його на руки та поніс у медпункт. Поклав дитину на кушетку і негайно викликав “швидку”.

Олег Шестопалов доводить, що на татамі його вихованці травм не зазнають. Бо перед тим, як проводити з ними спаринги, вчить, як правильно падати, та інших правил страхування. А Павлик, підкреслює тренер, не втримався на ногах, вже коли зійшов з татамі. Так само, каже Шестопалов, він міг зашпортатися і впасти у роздягальні чи на вулиці.

Тренер вважає, що Павла могли врятувати, якби йому вчасно надали медичну допомогу. Та “швидка”, доводить Шестопалов, приїхала через півгодини після виклику. “Своєї провини у смерті дитини не бачу, — підсумував тренер. — Був нещасний випадок. Це розуміють і батьки. Жоден із них після цього не забрав свою дитину з секції”.

Хто винен у смерті десятирічної дитини? Спортивне товариство, в секції якого батьки віддають дітей? Тренер, який не побачив, що хлопцеві того дня краще було не тренуватись? “Швидка”, що їхала повільно? Чи у всьому винен нещасний випадок, від якого не застрахована жодна дитина?..