Із високої трави визирають підберезники у червоних шапках...

У той час як жлобські депутати Кримського парламенту запровадили податок на збір грибів, ягід, лікарських рослин та прогулянки в лісі, у наші рідні Карпати, Богу дякувати, поки що можемо їздити “на халяву”.

Погода в Карпатах зазвичай мінлива. Ось і цього разу, щой-но ми приїхали в гори, як ясне блакитне небо за якихось кілька хвилин затягнулося сірими хмарами. “Дощу нам треба, — каже місцева жителька Катерина. — Тоді і гриби підуть, і ягоди. І на городі буде краще рости, а то огірки посадила — і пропали, погоріли на сонці. Знову посадила...”. Під грибами місцеві мають на увазі лише білі, інші грибами не вважають. А мені за щастя знайти підберезники чи підосичники. Особливо, якщо молоденькі, не хробачливі! Просто красені! А якщо випадково білий трапиться, то захопленню немає меж...

Сидимо на веранді, а Карпати рясно поливає дощем. Від чистого повіт-ря, наповненого озоном, аж голова паморочиться. Ото, думаю, завтра буде грибів, бо погода як на замовлення: тепло і рясний дощик. Та він швидко минув, і вже пробиваються сонячні промені. Запитую Катерину, чи будуть завтра гриби? А у самої аж очі від очікування тихого полювання горять. Катерина сміється... Місцеві взагалі до нас, туристів з міста, ставляться трохи поблажливо. Особливо їм смішно, коли приїжджі рвуть усі поспіль трави, думаючи, що усі вони лікувальні... Катя каже, щоб наповнити спраглу карпатську землю вологою, дощ має не десять хвилин лити, а хоча б цілу ніч. Якщо дощ іде навіть годину, через височенні смереки та густу траву волога до землі майже не потрапляє...

Одягаємо ґумаки і йдемо до лісу. На галявинах, особливо з сонячного боку, вже є перші достиглі чорниці. Присідаємо біля кущів і “пасемося”. Місцеві кажуть, що перші чорниці — найкращі, вони їх зазвичай збирають для себе: на вареники з чорницею, на закрутки. Рвуть пальцями, не “гребінцями”, бо на кущиках ще багато зелених ягід. А вже за тиждень-два почнуться чорничні жнива — приїдуть заготівельники і прийматимуть ягоди на продаж. Для жителів карпатських сіл — це чи не найочікуваніша пора у році, бо мають можливість заробити живу копійку. У липні всі — від малого до старого — зраненька йдуть у гори збирати чорні ягоди. Праця ця немилосердна. Я годину збирала літрову банку, то потім півдня розігнутися не могла. А місцеві горбатяться по шість-сім годин і під пекучим сонцем, і під дощем. Потім міхи з ягодами ще кілька кілометрів треба нести до пункту прийому. Цього разу на ягідний сезон чекають з тривогою. Кажуть, ягід буде багато, а значить, заготівельники опускатимуть ціну. Торік за кілограм чорниць платили 15 гривень, згодом опустили до восьми, а цього року, подейкують, можуть брати й по чотири гривні. За ці копійки ніхто гнути спину не буде...

Наївшись ЯГІД, ідемо у молоденький березняк шукати підберезники. З трави визирають великі червоні шапки! Два грибочки примостились за метр від берези. Та, на жаль, вже немолоді, червиві. Ніхто їх тут не збирає. Ще через кілька метрів бачу молоденькі грибочки з маленькими червоними шапочками і грубими ніжками. Ці чисті, свіжі, як на картинці. За годину зібрали майже кошик. Повертаємося, аби зробити “мачанку” на вечерю. Поки ми “полювали” у березняку, наші місцеві друзі пробіглися по своїх місцях, які знають ще з дитинства, і принесли кілька білих.

Робити грибну підливку я люблю не менше, ніж збирати дари лісу. Усі гриби чищу, мию у двох водах, потім дрібно ріжу у каструлю. Води не додаю, а хвилин сорок тушкую у власному соці. Додаю лише трохи олії і дрібно порізаної цибулі. Потім доливаю сметани і ще варю хвилин з п’ятнадцять на маленькому вогні. Грибна “мачанка” готова! Найкраще смакує з пюре чи молодою бульбою.

Головне — не переїсти цієї смакоти, бо потім важко засинати. Тільки заплющуєш очі, як перед очима — червоні шапки підберезників у високій траві, мокрі від роси...