«Берлін місто бідне, але сексуальне»

Столиця Німеччини — найменш німецьке її місто

«А щоб її, ту заграницю. Кажуть, комфорт, добробут, а як дійде до діла...» — не могла стримати язика наша жіноча компанія, тягнучи по-дівочому товсті валізи численними сходами берлінського метро. Підземка там неглибока, тому ескалаторів здебільшого немає. От і тягни багаж вгору-вниз. Багато станцій обладнані ліфтами, але не всі...

Щоб зрозуміти настрій міста, в ньому треба трохи пожити.

Берлін — то не Німеччина?

В Берлін із першого погляду не закохаєшся. Бруднуватий (і де та хвалена німецька чистота), обшарпаний. Із вікна потяга відкриваються краєвиди, нічим не ліпші, ніж звичні українські передмістя. У метро ходять жебраки, щоправда, не такі брудні і смердючі, як наші. Німці кажуть, що то поляки, але «бомжі-поляки» говорять чудовою німецькою... Солідні чоловіки після роботи поспішають у вагони із пляшкою пива. Берлінські пішоходи не чекають на зелене світло, а йдуть на червоне, причому нагло перетинають перехрестя впоперек. І це не наші іммігранти, а корінні берлінці. Таке собі хіповське місто, яке загрузло в боргах і де, як і у нас, популярні магазини «Все по». З різницею лише, що там, якщо на вивісці пише: «Все по євро», то все справді по євро і товари німецькі. Така любов до дешевих товарів притаманна, як нам розповіли, тільки Берліну. У багатому Мюнхені їх, наприклад, немає. Як сказав нам один українець, який давно тут працює, «Берлін — це не Німеччина. От поїдете в Німеччину — побачите, що таке справжній порядок». Хоч туристів у німецькій столиці чимало, як на мене, Берлін не дуже підходить для туристичної навали. Бо екскурсанту треба свята, гламуру, гарних фото для сімейного альбому. А Берлін пропонує таку енергетику, яку відразу не розсмакуєш...

Місто, що нікуди не спішить

Попри всі проблеми, берлінці своє місто люблять. «Місто бідне, але сексуальне», — доводилося чути фразу. Цю сексуальність відчуваєш, трохи покрутившись у місцевому житті. Фішка Берліна — у непередбачуваності. Тут ти бачиш чудернацькі модернові конструкції, а завернув на іншу вулицю — потрапив у зовсім інший, солодко-кав’ярний світ. Ще за кілька кроків натрапляєш на моторошний бункер зі слідами куль, в якому, виявляється, живе і працює місцевий художник. А від’їдьте далі від центру — і потрапите у класичний, до занудства «правильний» спальний райончик, з охайними доріжками, милими кафе, у яких сидять самі пенсіонери. Автобус вряди-годи і тиша навкруги... Назагал склалося враження, що ця столиця нікуди не спішить. Навіть у будень тут немає натовпів людей на вулицях, які кудись стрімголов мчать.

Особливою фантазією щодо назв Берлін не вирізняється. Мені довелося на власній шкурі відчути, що таке десять вулиць з однією назвою в одному місті. «У нашому районі є Шарлотен-штрасе, — говорила мені бабуся-німкеня, яку запитала, як пройти на цю вулицю. — Але така не тільки тут. А ви індекс записали, без нього ніяк? Він у вас на електронній пошті? Йдемо до мене додому, глянемо в Інтернеті». Німкеня, яка запропонувала мені Інтернет, ще й довезти до потрібної Шарлотен-штрасе хотіла. «Я два роки жила в Америці, знаю, що таке чужа країна».

Разовий проїзд у метро — 2,4 євро

Оскільки Берлін бідний, жити тут дешевше, ніж у будь-якому іншому великому німецькому місті. Хоча для українського туриста це все одно недешево: разовий проїзд у транспорті — 2,4 євро, тижневий квиток — 28 євро. Горнятко кави — два євро, півлітрова пляшечка води — стільки ж (хоча, якщо пошукати, можна знайти і в десять разів дешевшу). Сендвіч — 2-3 євро (ці сендвічі всюди, німці жують їх на ходу, і, що найдивніше, на товсту націю не схожі). А от орендувати житло тут порівняно недорого. «Ми живемо в центрі міста, дуже хороший район, квартира однокімнатна — 40 квадратів, — говорила німкеня Ульріке. — Платимо 450 євро на місяць. Ми могли б знайти значно дешевшу квартиру, але нам район до вподоби». У Києві, на Татарці (це також хороший район), однокімнатна квартира в хорошому стані коштує 5500-6000 гривень на місяць.

Кожен німець платить до 50 відсотків податків із зарплати. «От я заробляю 4 тисячі євро, дві тисячі плачу податку. Дві залишається мені». Коли наші співрозмовники дізналися середню зарплату в Україні і вартість оренди житла, зблідли, підняли брови і, здається, не повірили...

Інформація — гроші

Справжнім шоком для нас була відсутність халявного wi-fi. Нема такого, щоб прийшов у кафе і сиди в Інтернеті, скільки душа забажає. Все запаролене. У деяких кав’ярнях тобі дадуть трохи халяви, а далі знов замовляй каву-чай. Інформація — гроші. У Берліні взагалі, як мені здається, ще живе певний пієтет до інформації. Наприклад, місцева газета TAZ дозволяла собі шантажувати передплатників. «Якщо не посприяєте до такого-то числа збільшенню передплати, газета вийде без фото, чи без букви «а», чи тільки півсторінки». Якби на таке зважилася українська газета, то, напевно, залишилася б взагалі без читачів. Тут же люди платили, бо розуміли, що якісна преса коштує грошей. У Німеччині діє громадське телебачення, яке фінансують у примусово-добровільному порядку громадяни. Кожна квартира, незалежно від того, дивляться її мешканці цей громадський канал чи ні, обов’язково сплачує внесок...

«Шрам» від стіни ще не зажив

Шрамом через усе місто тягнеться слід Берлінської стіни. І через двадцять років цей шрам не зажив. «А ви придивіться до людей у метро, як вони вдягаються, яка у них манера розмови. Відразу зрозумієте, хто зі сходу, а хто з заходу. Вони навіть пиво п’ють різне, — говорив наш знайомий Пітер. — За часів стіни декотрі лінії метро Східного Берліна проходили під територією Західного. Там станцій, звісно, не було. Але західні берлінці, стоячи на вулиці, інколи могли чути, як гуркотить під землею потяг, що везе, можливо, їхніх друзів та родичів. Як тільки стіна впала, до нас, людей зі сходу, західні німці ставилися якось несерйозно. Мовляв, ми нічого не знаємо, до нас не варто дослухатися, з нас можна покепкувати».

На стінах рейхстагу зберегли навіть нецензурщину

Від рейхстагу, який колись брали радянські війська, залишилася лише «обгортка», всередині — суцільний хай-тек, і купол схожий не на купол, а на космічний корабель. Під час ремонтів німці відкрили старі стіни, обписані у післявоєнні роки солдатами. Акуратно законсервували кожен напис. Діяли за принципом — з пісні слів не викинеш. Увічнили навіть не зовсім цензурні вислови. «Гляньте на цей автограф, — показує на один з написів екскурсовод. — Його знайшли доньки радянського солдата. Одна — німкеня, інша — росіянка. Дійшовши до Берліна, солдат на батьківщину більше не повернувся, одружився у Німеччині... А ось цей автограф підтвердив, що його автор не брехун. Чоловік завжди всім розповідав, що дійшов до Берліна і писав на рейхстазі. Але ніхто на батьківщині йому не вірив... А одна жінка відшукала на цих стінах ім’я та прізвище свого чоловіка. Він його залишив ще юним хлопцем, задовго до їхнього шлюбу. Чоловіка вже давно немає, напис залишився...».

За вісім днів у Берліні побачила два пікети, один — проти ГМО, інший — іммігрантський. Колеги-журналісти навмисне повезли нас на іммігрантський пікет, аби ми побачили, як його розганяє поліція. Сенсації не сталося, правоохоронці мирно спостерігали за мирним протестом...