Передплатити Підтримати

Україною жив щосекунди…

Не стало Михайла Гориня

Україна втратила одного з видатних борців за свою незалежність — у неділю, у свою 83-тю зиму, відійшов у вічність Михайло Горинь, найстарший із трьох братів-державотворців. Ім’я цієї людини є синонімом слова «патріот», для багатьох поколінь українців воно слугуватиме прикладом самозреченого служіння рідному народу. Його постать в одному ряду з Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, Іриною Калинець…

Мала батьківщина Михайла Гориня — село Кнісело неподалік Ходорова на Львівщині. Тут під опікою батька, керівника місцевої «Просвіти» і активіста Організації українських націоналістів, він проходив свої житейські університети, всотував любов до всього українського. Вже у 14 років Михайло відчув на собі репресії радянської влади — через національно-визвольну діяль­ність сімейства Горинів його разом із матір’ю етапували на Сибір. По дорозі на заслання хлопцеві вдалося втекти…

У 1949-му Михайло вступив до Франкового вузу, пізнавав ази філософії, але на четвертому році навчання його звідти виключили — бо не хотів вступати до комсомолу. Лише заступництво відважного ректора-академіка Лазаренка допомогло поновитися у вузі. Після закінчення університету Михайло Горинь викладає у школах українську мову та літературу, логіку, займається практичною психологією, пише наукові праці. Водночас занурюється у громадську діяльність, що мала антирадянський характер, — розповсюджує патріотичну літературу, збли­жується з шістдесятниками Світличним, Дзюбою, Драчем. За антирадянську агітацію його кидають на шість років у мордовські табори. На волю повертається у 1971-му. І знову включається в активну просвітницьку роботу, зокрема поновлює видання дисидентського «Українського вісника», бере участь у роботі Української Гельсінкської Спілки. Серед його соратників — В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Михайло Косів, Іван Кандиба, Ярослав Кендзьор.

Після московської Олімпіади Михайла Гориня вкотре заареш­товують, присуджують 10-річне позбавлення волі і 5-річне життя у засланні. Лише з настанням горбачовської перебудови його звільняють з тюрми, а згодом і виправдовують. Горинь-старший знову у вирі суспільного життя — стає одним із засновників Руху, УРП, його обирають народним депутатом, головою Української Всесвітньої Координаційної Ра­ди. Навіть коли підступила тяжка хвороба, не полишав подвижницької роботи на Україну.

Державотворча праця Михайла Гориня оцінена кількома найвищими нагородами, зокрема орденами Ярослава Мудрого, Свободи, трьома орденами «За заслуги». Найбільшою ж нагородою вважав для себе суверенну Україну.

Михайло КОСІВ, народний депутат України кількох скликань

Михайло Горинь належить до людей, які поєднували два покоління. Він був серед тих, хто боровся за відновлення Української незалежної держави в лавах УПА, співпрацював з ними. Водночас був одним із лідерів уже нового покоління — дисидентів-шістдесятників. Ми його вважали беззапереч­ним моральним авторитетом у наших рядах. Знаю Михайла від першого курсу університетського навчання. У серпні 1965 року ми з ним потрапили під перший «покіс» ув’язнених після хрущовської відлиги, адже він брав участь у самвидаві. Нас тоді звинуватили за 62-ю статтею Кримінального кодексу УРСР — «антирадянська агітація і пропаганда». Потім разом були депутатами Верховної Ради...

Михайло Горинь — одна з найяскравіших, найпринциповіших, найпослідовніших постатей у тому, що ми називаємо «рух опору тоталітарній системі». Йому належить почесна сторінка в сучасній українській історії. Нехай з Богом він спочиває і хай земля рідна буде йому легкою…

Степан РЕВУЦЬКИЙ, директор музею Івана Виговського у с. Руда Жидачівського району, односелець Михайла Гориня

Для мене Михайло Горинь — взірець безкорисного, жертовного служіння національній ідеї. Це чоловік, який жив Україною, віддав усе, щоб вона була вільною. Ні секунди не задумувався, коли треба було віддати себе боротьбі. Познайомився я з ним після повернення з армії, десь у 1978 році, мав багато зустрічей і знаю, скільки сил доклав він для української справи. Зокрема, щоб допомогти створити у селі Руді музей гетьмана Івана Виговського. Минулого року разом із дружиною він був у нас, залишив теплий відгук...

Михайло Горинь весь жив Україною, боляче переживав, коли національно-демократичні процеси когось обходили боком. Пригадую, якось зайшли ми в один із київських готелів, а на наше звернення швейцар-охоронець відповів російською. Пан Михайло аж спалахнув: «Слухай, козаче! Ми вже живемо у незалежній Україні. Ну нічого, вірю, що колись заговориш українською. Не гнівайся, але мусив тобі це сказати…».

Попри свою велич, це була проста людина. Михайло Горинь дуже любив рідне село, коли випадала нагода, приїжд­жав сюди, односельці з великою теплотою зустрічали його. Коли я у справах приїжджав у столицю, часто зупинявся у його помешканні. Пан Михайло завжди гостинно приймав земляків, його оселя була як готель для галичан.

Делегація з рідного Кнісела, Ходорова поїде провести Михайла Гориня і в його останню дорогу…