«Шостого січня боялися, щоб у хату першою не увійшла жінка...»

Про традиції святкування Різдва згадує 92-річна пані Леся Шпаровська

«Різдво можна назвати матір’ю всіх празників… Якщо б Христос не народився по тілі і не хрестився б, — що дало Богоявлення, і не розп’явся б, — а звідти Пасха, і не зіслав би Святого Духа, — що творить П’ятидесятницю. Так отже, від Христового Різдва вийшли всі ті празники, наче різдвяні струмки від одного джерела. І не тільки з цієї причини міг би цей празник слушно займати перше місце, але ще й тому, що подія цього дня — це найбільша подиву гідна з усіх подій»

Святий Іван Золотоуст.

—Чому, ЗГАДУЮЧИ ДИ-ТИНСТВО, насам-пе-ред згадуємо Різдво? Бо, напевно, в ці години почувалися щасливими, — згадує 92-річна львів’янка пані Леся Шпаровська. — Свято приходило у місто разом з ярмарковими будками з дешевими медівниками, ялинковими прикрасами, що їх уже на початку грудня ставили на Ринковій площі. Але найбільше відчувався прихід свят, коли мама брала чистий аркушик і складала список закупів: «Фунт жовтих родзинок і два фунти дрібних, два кіля волоських горіхів і фунт чоколядки, кільо мигдалю…». Все це мама купувала в Народній торгівлі, а потім виймала зі старого креденса старі, пожовтілі від часу бабусині переписи і довго читала їх. Щоправда, пекла «на око», так і мене навчила. Чоловікам доручалося купити на Краківському лише вино і рибу. Власники крамниць пропонували покупцям перед-різдвяні знижки або дарували так звану «реклямову пачку» — дарунок до свят, у якому були або рушники, або носовички, кухонні скатертинки чи інші завжди потрібні у домі речі.

Зранку, шостого січня, дітлахи ходили мало не навшпиньки, щоб не сколотити святкової тиші. Найбільше боялися, щоб у хату не увійшла першою жінка, бо це не віщувало нічого доброго. Тому наш двірник мав надію, що дістане чарку горілки, і щороку приносив нам сіно, яке стелилося під святковий обрус і трусилося на долівку. Старші діти плели з соломи «павучків» — різдвяні прикраси. У нас вдома ставили і дідуха, і новомодну тоді ялинку. Ялинку тримали у залі, а великого дідуха ставили на покутті.

З кухні линули дивовижні пахощі — вишиковувалися капустяники і голубці, досмажувалася риба. Тато викликався на кухню пробувати медівку — чи не заміцна? Дітям доручалося помолоти цукор на спеціальному млинку на пудру, якою мамця посипала пампухи, начинені мармулядою з дикої рожі.

День добігав до вечора швидко. І ось мама вже застеляє стіл білим обрусом і кладе на нього святковий хліб, а по всіх чотирьох кутах — часник. Тато бере тарілку з проскурками, намащеними медом, підходить до мами, вони вітаються з Різдвом, бажають одне одному добра і цілуються, а потім повертаються до нас. У всіх на очах в цю хвилину бринять сльози. Йдемо всі до столу, молимося, потім приступаємо до Святої вечері: пісний борщ з «вушками», варенички з капустою, голубці, налисники… Але найважливіша страва — кутя. Пахне медом, родзинками і маминими руками…

Між стравами брат бере у руки Біблію і зачитує коротенькі розділи про народження Ісу-са. А я не можу дочекатися, коли скінчиться вечеря і всі підуть до «сальону» запалювати вогні на ялинці, адже раніше не можна було — піст! Татко зачинав коляду. Спочатку — «Бог предвічний», а вже потім колядували всі інші: «Веселенна веселися», «Не плач, Рахиле», «Небо і земля»… Нині в центрі колядують переважно студенти, молодь, а колись збиралися дорослі чоловіки і йшли колядувати не лише на церкву, а й на потреби «Рідної школи», або на якісь національні потреби.

Поміж тим батьки вголос мріяли про щасливу долю для нас всіх: дітей, онуків і рідної України. Так було з року і рік, і хай так буде завжди!