Передплатити Підтримати

Під диктовку «Залізного полковника»…

Провідні італійські тренери використовують методику роботи Лобановського й дотепер

Амбітні та емоційні, представники апеннінського тренерського цеху ніколи не гребували можливістю копіювати різноманітні зарубіжні ідеї, а опісля активно втілювати їх на практиці — себто в Серії «А». Одні сміливо експериментували зі знаменитим «катеначчо» від аргентинця Еленіо Еррери, інші захоплювалися «зонним захистом», придуманим скандинавом Нільсом Лідхольмом, натомість бритоголовий Арріго Саккі ще й звання великого удостоївся — за раціональне поєднання усього відомого та виграш «Міланом» двох Кубків чемпіонів. Проте навіть у золоту еру Кальчо жоден зі знаних спеціалістів не цурався вчитися у тих асів стратегії і тактики, які так ніколи й не реалізовували свій потенціал на території «чобітка». Йдеться, насамперед, про голландця Рінуса Міхелса та Валерія Лобановського…

…і таки навчив голландських бомбардирів Ван Бастена, Райкаарда та Гулліта оборонятися.

Всередині дев’яностих кілька авторитетних європейських видань видали на-гора байку, згідно з якою заледве не всі сучасні італійські тренери (включаючи Фабіо Капелло та Марчелло Ліппі) мали за честь бути присутнім на уроках у Лобановського, коли той приїжджав до мальовничої Флоренції зі спекотного Близького Сходу. Ловили кожне слово Метра, списували грубезні конспекти і навіть сфотографуватися на пам’ять не забували. Світлин, певна річ, знайти не вдалося ні тоді, ані тепер, а нещодавній коментар наставника збірної Росії Капелло практично прояснив ситуацію — “полковника” в навчально-тренувальному центрі італійської федерації футболу ніколи не було.

З іншого боку, навіть коли був (біографія киянина з 1990-го по 1996 р. і дотепер оповита ореолом загадковості), то Ліппі чи Раньєрі все одно не величатимуть його своїм наставником. Для італійця слово «вчитель» має глибокі традиції та несе глибокий сакральний зміст.

Il maestro come padre — вчитель як батько, тож таку честь отримує лише достатньо близька людина. Не випадково, той же Капелло із неабияким теплом відгукує-ться про Лідхольма і Ерреру — як-не-як, а працював під їхньою орудою у «Мілані» та «Ромі». Ліппі Валерія Васильовича згадав аж на початку 1998-го — коли його «Ювентус» боровся з «Динамо» за вихід до чвертьфіналу Ліги чемпіонів, натомість знаменитий воротар Вальтер Дзенга взагалі називав українця «злим генієм», бо так і не зрозумів справжніх причин поразки від збірної СРСР на Євро-1988… І тільки один представник Апеннін повністю збагнув суть отого провального для «скуадри адзурри» матчу та визнав доленосний вплив методики Лобановського на свою професійну тренерську кар’єру. Ним виявився бухгалтер за освітою та революціонер за натурою Арріго Саккі…

Кращий тренер світу-1989, уродженець невеличкого містечка Фузіньяно за лічені роки перет-нув європейський та південноамериканський континенти вздовж та впоперек. У пошуках ідеальних принципів організації тренувань, звісно. Мадридський «Реал» імені Ді Стефано, голландський «Аякс» із Ринусом Міхелсом на чолі, збірна Бразилії під орудою Вісенте Феоли — тривалі відрядження суттєво били по сімейному бюджету Саккі, проте збагачували амбітного спеціаліста безцінним досвідом. Можливо, і явив би «Диявол» світові якусь універсальну формулу підготовки футболістів, якби не фінальна частина першості Старого Світу. СССР — Італія — 2:0 (Литовченко, 61, Протасов, 63)! Постійний пресинг у виконанні Михайличенка, Заварова, Дем’яненка та інших справили незабутнє враження не лише на Арріго, а й на увесь гордий «чобіток». Вже після фінального свистка коментатори з Риму хором називали Лобановського Maestro del’calcio del nuovo mila — футбольний вчитель нового тисячоліття. Нікого вже не цікавило, чи сакральний зміст у того вислову, чи може ВВЛ претендувати на роль далекого родича — просто вчитель і крапка. Наставник тоді ще триразових чемпіонів світу Адзельо Вічіні на післяматчевій прес-конференції навіть гордився тим, що програв «футбольним інопланетянам», а от Саккі не вагався жодної секунди — нарешті він знайшов те, за чим бігав усе свідоме життя! Відсутність яскраво вираженого лідера («Не набір зірок, а команда-зірка»), універсальні навички кожного гравця, комп’ютерна оцінка техніко-тактичних дій підопічних та численні виховні моменти (театр, творчі посиденьки, колективні виїзди на природу) — від розуміння перспектив гібридної моделі раціонально-творчого футболу майбутній наставник «Мілана» молодшав на очах. Хто навчив «россо-нері» бігати без м’яча? Саккі завдяки Лобановському. Хто змусив талановитого нападника Марко ван Бастена допомагати партнерам на власній половині поля? Саккі за прикладом Лобановського. Хто першим у Серії «А» розпочав справжню війну з так званими «десятками» або «вільними художниками»? Саккі, однак знову не через власну «еврику». Для «полковника» термін «футбольний диспетчер» (тепер плеймейкер) мав чітко виражений негативний відтінок — Метр аж кривився, коли згадував ігрові функції Марадони чи Джанні Рівери. «Сучасна команда не може дозволити собі розкіш у вигляді самозакоханого таланту, який стоїть і чекає передачі від одноклубників». Синьйор Арріго через кілька років додасть: «На мою скромну думку, диспетчер — це той, хто біжить з м’ячем»…

Коли Радянський Союз вже активно дихав на ладан, у радянських футболістів з’явилася нагода спробувати свої сили на Заході. Першою ластівкою став Олександр Заваров, якого головний тренер «Динамо» майже випровадив через остаточну втрату мотивації — ключової якості у світоглядній системі Лобановського. Кар’єра «малюка» в «Ювентусі» не склалася з багатьох причин. Керівництво «Старої синьйори» бачило у ньому заміну не абикому, а Мішелю Платіні, та й сам момент переїзду до Турина був вибраний не надто вдало — старий переможний цикл вже завершувався, а новий ще слід було вистраждати копіткою працею на тренувальній базі. Через рік до Заварова приєднається півзахисник мінського «Динамо» Сергій Алейніков. Зіркою білорус також не стане, хоча залишиться у країні та отримає диплом професійного тренера. Олексій Михайличенко одразу завоює разом із «Сампдорією» чемпіонський титул, удостоїться похвали від місцевих тиффозі (величезний транспарант з його іменем на трибунах арени «Луїджі Феррарі» — яскраве тому свідчення), однак у підсумку не витримає тиску з боку заздрісних старожилів Роберто Манчіні та Джанлуки Віаллі й подасться у пошуках кращої долі до шотландського «Рейнджерс». Стабільністю на Апеннінах зуміли порадувати Шалімов та Коливанов — після тренувань у збірній СРСР фізичні навантаження від вимогливого Зденека Земана видавалися для росіян ледь не манною небесною. А повністю реалізувати свій потенціал в Італії зуміли тільки Андрій Шевченко та Каха Каладзе. Володарю «Золотого м’яча» навіть часу на адаптацію не знадобилося — вже у другому матчі за «россо-нері» форвард відзначився хет-триком (постраждав столичний «Лаціо»). Щодо грузина, то саме за ефективний універсалізм його до «Мілана» й запрошували. Каха і в силових єдиноборствах нікому спуску не давав, і голи встигав клепати на будь-який смак… Зрештою, через кілька видатних сезонів ця якість почала вилазити боком: теперішнім міністром енергетики взялися латати дірки у стартовому складі. Та це вже зовсім інша історія.

Валерій Лобановський ніколи не працював у Серії «А», проте за своєю прагматичною суттю він — викапаний італійський тренер. Навіть «закулісний» бік біографії ВВЛ («виїзна модель», коли гравці симулюють отримання травми, вбиваючи тим самим час, чи участь у договірних матчах із донецьким «Шахтарем» наприкінці 80-х) видавав у ньому швидше хитрого жителя Генуї, аніж заляканого борця за «соціалістичну справедливість». «Полковник» нехтував самозакоханими особистостями, ставив на перший план здобуття результату — і цим неабияк подобався іноземним колегам. Знаменитий Карло Маццоне, приміром, у 1994-му так захопився процесом перевтілення Андрія Гусина з нападника в опорного півзахисника (уродженець Золочева саме забив гол у ворота «Ювентуса»), що негайно розпочав такі експерименти у своїй «Брешії». Як наслідок — про відтягнутого нападника («реджисту») Андреа Пірло через рік-другий дізнався цілий світ. Ліппі, Маццоне, Вічіні, Капелло, Раньєрі, Дзаккероні, Пранделлі, Земан, Малезані, Дельнері — усі соромилися називати українця наставником, проте два десятиліття тому майже сліпо копіювали його методику роботи. Сам Маестро прикладами щирого плагіату не надто переймався — просто розподіляв усіх послідовників ідеї «універсального футболу» на два види. Перший — ті, що так-сяк «ліплять» команду із наявного кадрового ресурсу, а другий — висококласні спеціалісти, які спочатку скрупульозно вивчають обрану модель, а вже потім шукають для неї підходящих виконавців. «Навіть посередній колектив, що ревно сповідує принципи колективного футболу, здатен перемогти команду зірок» — стверджував метр. І публічно демонстрував сказане неймовірними погромами «Барселони» у сезоні 1998/1999. Вчитель, як не крути…