Передплатити Підтримати

Вітчизняні режисери кажуть: «Україно, Гудбай»

На наші екрани вривається нова хвиля кінематографа, яку вже встигли охрестити течією “українських злих”. Представляють її здебільшого молоді режисери, вчорашні випускники, або ще й студенти Київського університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.

Вони — творці скандального альманаху “Мудаки. Арабески”. Нещодавно “злі” представили своє нове творіння — кінозбірку “Україно, Гудбай”.

Назва “УКРАЇНСЬКІ ЗЛІ” означає, що режисери відмовилися від радянських шаблонів подачі у кіно виключно позитивної історії і показують непривабливу дійсність. Кіноальманах “Україно, Гудбай” — прощання з тією Україною, яка не подобається молодим режисерам. 25 короткометражних стрічок, що були зняті в рамках проекту, присвячені гострим соціальним проблемам, які підштовхують населення до міграції. Проте у прокатну версію “Україно, Гудбай” увійшли тільки шість фільмів, які відібрали продюсери. Один із них — кінокартина “Ядерні відходи” Мирослава Слабошпицького — отримала “Срібного леопарда” на Міжнародному кінофестивалі у Локарно. У добірці знайшлося місце темі брудних грошових махінацій (“Як козаки у космос полетіли” Євгена Матвієнка). І одинокій матері, що змушена надавати секс-послуги телефоном, щоб прогодувати свого сина (“Побачення” Євгена Матвієнка). І самотньому старому в селі, діти якого за кордоном (“Борода” Дмитра Сухолиткого-Собчука), підлітковому алкоголізму (“Пиріг” Юрія Ковальова) та особистій драмі і розчаруванню у вищих силах (“Янгол смерті” Володимира Тихого).

- Нова українська хвиля не може починатися з серіалів, — говорить продюсер проекту “Україно, Гудбай”, генеральний директор компанії “Артхаус трафік” Денис Іванов. — Там занижено вимоги до емоційного рівня і професійного підходу. А з чого ж тоді ця хвиля візьметься? Ми взяли за модель нове італійське кіно. “Україно, Гудбай” — лише початок. Не розраховуємо, що проект стане блокбастером, а діти проситимуть батьків купити квиток у кінотеатр на ці фільми.

- Якби поезії у стилі “золотого віку” писали шістдесятники — це виглядало б абсурдно, — вважає учасник альманаху “Україно, Гудбай” Дмитро Сухолиткий-Собчук. — Так само і з кіно. Мода у кінематографі змінюється кожні п’ять років. Нам варто почати робити перші кроки у бік змін. Не можемо показати у фільмі, що, скажімо, батько не їде за кордон, бо він раптово отримав в Україні роботу із зарплатою 3 тис. доларів і ще платить з неї податки — це ж нереально. Всі наші стрічки — максимально чесні.

На перший погляд, альманах “Україно, Гудбай” представляє не Україну, а пострадянський простір. Продюсери проекту запевняють, що це не так, і росіяни, які переглядали короткометражки, бачили там зовсім іншу країну. У цієї країни немає синдрому трагедії “розпалася могутня імперія”, тут виходять на перший план зовсім інші проблеми. “Наш проект не має комплексу неповноцінності, — запевняє Денис Іванов. — Українська хвиля, яка виглядає зачахлою наодинці, в низці інших фільмів стає чи не найсвіжішим європейським голосом. Вперше за три роки наші колеги-кінематографісти з Росії, які раніше ставилися до України як до сплячої красуні, яку ще ніхто не поцілував, дивляться на нас із захопленням і заздрістю”. “Треба шукати вихід із ситуації, яка склалася в державі, а не вдесяте оспівувати, як козаки побороли турецького султана”, — підсумовує Володимир Тихий, автор та продюсер “Україно, Гудбай”.

Проект “Україно, Гудбай” уже чекають на московському кінофестивалі у грудні. А на наступний рік кіноальманах має шість пропозицій показу від світових кінофестивалів.