Операція без наркозу

Доки Анатолій Кашпіровський у 1988-му гіпнотизував хвору на відстані, основа київського «Динамо» перемагала чинного чемпіона світу – збірну Аргентини

Ностальгією чомусь повіяло від товариського матчу між національними збірними Болгарії та України. Пригадалися кінець вісімдесятих, напівпорожні трибуни стадіону на території соціалістичного партнера, далеко не розпал футбольного сезону, Олександр Заваров та київське «Динамо»… Стоп, скажете — на полі у Софії газон топтали усього три представники «біло-синіх». Ось тому й ностальгія. Не за радянським минулим — за спопеляючою силою того «Динамо», основний склад якого, розбавлений двома представниками інших союзних клубів, розгромив у Західному Берліні збірну Аргентини. Не абикого, а чинного чемпіона світу з Дієго Марадоною на чолі! Спортивному подвигу ось-ось «стукне» чверть століття, однак дитяча пам’ять так просто не вивітрюється…

Сьогодні людство з легкістю поміщає свій тисячолітній досвід у сірниковому мікрочіпі. Воно тратить долі секунди на те, що предкам давалося після років напружених старань, однак повернутися у часи середньовічних наївності та щирого джентльменства може хіба у бюджетних кінострічках… Футбол, як складова частина масової культури, й собі вистрибнув із дитячих штанят. Високотехнологічне екіпірування, численні відеоповтори та мішки із зеленими банкнотами — інколи так хочеться вдихнути чогось чистого. Шкіряного, а не штучного. Щоби серце стукотіло від захоплення, наче м’яч об штангу, аби коментатори захоплювалися, а не відбували номер, аби збірна України чимскоріш стала грізною бойовою одиницею. Як тоді…

На кожну «руку Бога» знайдеться свій грузин…

Західний Берлін, четвер, 31 березня 1988 року. Футбольна збірна СРСР — суцільне київське «Динамо» — вперше прилетіла на Турнір чотирьох до «буржуазної» ФРН. Як виявилося згодом — і востаннє. Сумнозвісна берлінська стіна доживала свої останні дні, радянська «перебудова» лякала порожніми прилавками та соціальною агресією — «Імперія зла» та її союзники чимраз більше уподібнювались до Колоса на глиняних ногах. Навіть «червоний до кісток» Валерій Лобановський зрозумів усю безперспективність кар’єри в умовах суцільного хаосу і потай розмірковував над пропозиціями футбольних федерацій держав Близького Сходу. Через півтора року великий тренер таки перебереться до Об’єднаних Арабських Еміратів, однак наразі про фінальний матч чемпіонату Європи-88 він може хіба тільки мріяти. Переймається підопічними у лікарняній палаті — здавалося б, легкий грип, а ускладнення на серце дав неабияке. Українця на тренерському посту підміняє ленінградець Юрій Морозов, та без генія стратегії й тактики союзній збірній на німецькому передсезонному форумі усі пророкують роль аутсайдера. Воно й не дивно: команди Аргентини, ФРН та Швеції зібрали під своїми прапорами усіх найсильніших, а наставник олімпійської збірної країни Анатолій Бишовець ледь не з-під носа забирає у Лобановського-Морозова талановиту молодь — Михайличенка, Добровольського, Горлуковича… Мотивує несвоєчасне рішення тим, що його команді потрібно готуватися до чергового олімпійського відбору, проте навіть секундного погляду на жалюгідний стан підмосковних тренувальних полів наприкінці березня вистачає, аби зрозуміти — хтось навмисне вставляє палиці у колеса. Столичні чиновники чи новоявлені бізнесмени — яка, зрештою, різниця. Організатори Турніру чотирьох тверезо зважують шанси учасників і намагаються звести у фінальному матчі головних дуелянтів мексиканського Мундіалю-86. Того самого чемпіонату планети, на якому Дієго Марадона продемонстрував волейбольний талант, після чого самовпевнено списав усе на «руку Бога».

На відміну від наших співвітчизників, атакувальний півзахисник «Наполі» і кращий бомбардир італійської Серії «А» почувався повноправним королем далеко за межами футбольного поля. До Берліна латинянин добирався приватним літаком (нечувана розкіш на той час), пропустив передматчеве тренування, а після гри швидко втік до готельного номера. Зірковий егоїзм Дієго Армандо перетворювався на звичку, тож вибивати спортивну пиху із аргентинця випала честь 31-річному Тенгізу Сулаквелідзе. Фактурний грузин вже майже попрощався зі сподіваннями одягнути футболку головної команди країни після невдалого мексиканського вояжу, проте травма спартаківця Хідіятулліна змусила Лобановського особисто телефонувати до Тбілісі. Незвично трохи було, адже майстром персональної опіки у дніпропетровському «Дніпрі» називали талановитого Олексія Чередника, другу молодість переживав центрбек одеського «Чорноморця» Володимир Плоскина. Вистачало українських кандидатів — і тільки після фінального свистка усі зрозуміли причину такого вибору «Васильовича». Сулаквелідзе «з’їв» Марадону з усією його зайвою вагою, гонором та довгим волоссям. Що тільки не намагався вдіяти грізний плеймейкер: йшов в обіграш, симулював та провокував — а Тенгізу наче з гуски вода. Про себе небезталанного Дієго нагадав тільки на 67-ій хвилині гри, коли з допомогою рикошету забивав останній гол «бікампеонів» у протистоянні. А до того на полі демонструвало клас київське «Динамо»! Одночасно зі стартовим свистком Заваров, Протасов та Бєланов починають плести мереживо комбінацій на центральному плацдармі. Аргентинці приймають виклик і намагаються організувати атаки через фланги — там особливою активністю вирізняються Клаудіо Каніджа (праворуч) та Педро Трогліо. Першою спрацьовує тактика суперника: Каніджа гепардом проноситься повз Бессонова, Дем’яненка та Раца, виконує діагональний простріл на хід Трогліо, і гравець «Рівер Плейту» запускає м’яча повз напівсонних Дасаєва та Кузнєцова — штанга! Тут же кияни організовують відповідь: Бессонов відправляє «гостинець» ближче до кута штрафного майданчика, де Олег Протасов ефектно перекидає знаменитого Нері Пумпідо — трохи вище перекладини. А ще через п’ять хвилин трапляється «маленьке диво». Чергова 60-метрова «дуга» від Бессонова захисниками успішно нейтралізована, проте шкіряну кулю успішно підхоплює «малюк» Заваров. Потужний удар під поперечку — 1:0. Хвилинна стрілка на величезному цифер-блаті «Олімпіаштадіону» не встигає зробити й двох повних обертів, як аргентинці розпочинають з центру поля вдруге. Це вже Протасов помічає ривок Василя Раца, винагороджує того вчасним і точним пасом, а вихованець львівського спортінтернату в момент флангового навісу навіть не підводить очей — настільки впевнений, що у районі одинадцятиметрової позначки має бути його партнер. Так і є: Геннадій Литовченко ножицями «вистригає» чинним чемпіонам світу другий гол. Підопічні Карлоса Білардо відповідають не менш оперативно. Діас виконує стандарт, Оскар Руджері переграє Балтачу на другому поверсі, Каніджа намагається завдати удару в падінні через себе… У захисті «червоних» у ту мить царюють хаос та гармидер — Трогліо холоднокровно розстрілює сітку з кількох метрів. Ринат Дасаєв закритий партнерами, тому навіть не намагається зреагувати… Вісімнадцять хвилин, три голи, п’ять моментів. Захоплює!

Навіть суддя захопився…

На початку другої 45-хвилинки Олег Протасов залишає свій автограф за спиною Пумпідо, й одразу стає помітно, як збірна СРСР свідомо знижує колективну швидкість. Дається взнаки рубка триденної давності між «Динамо» та московським «Спартаком» у рамках вищої союзної ліги — зусиль двожильного Сулаквелідзе тут точно замало. Починають заплітатися ноги, невпинно зростає відсоток неточних передач — розлютована Аргентина «зачиняє» суперника на власній половині поля. Взяття воріт від Марадони тільки додає азарту вболівальникам на трибунах: видається, що нічия і додатковий час — справа кожної наступної атаки. І тут… Отримайте холодний душ від лівофлангового бліцкригу. Анатолій Дем’яненко (як же незвично тепер бачити його посивілим) розганяє контрвипад, а Василь Рац на пару з Олександром Заваровим так легко спілкуються за посередництва м’яча, що французький рефері Жоель Кінью призначає пенальті більше через захоплення динамічним епізодом, аніж з об’єктивних переконань. Не торкався Роберто Сенсіні динамівського «малюка» — цей факт підтверджують усі наявні відеоповтори. Протасов влучає точно у «дев’ятку», натомість правильний п’ятий гол від Дем’яненка (більярдний постріл у дальній кут воріт) арбітр скасовує. Формально — через нібито офсайд, однак насправді як компенсацію за попередній ляп. Як би там не було, а перевага СРСР над грізним опонентом виявилася несподіваною та закономірною водночас.

«Гра, гідна фіналу чемпіонату світу!» — драматично вигукував Карлос Білардо. «Радянський Союз «розкатав» Аргентину. Оранжевих попередили» — тривожно резюмували голландські видання. Подію в режимі «наживо» транслювали понад двадцять телевізійних каналів із трьох материків — а на території «великого і могутнього» матч показали лише на третій день. Коментатор Євген Майоров їздив у Західний Берлін, аби особисто оповідати про перебіг подій на хвилях радіо «Маяк», проте того незабутнього вечора наші молоді батьки були заклопотані зовсім іншим. У прямому ефірі популярної програми «Погляд» психотерапевт Анатолій Кашпіровський заряджав на відстані воду і гіпнотизував пацієнтку на операційному столі. У передчутті буремних років робочий люд ладен був вірити у небачені досі чудеса — гучні ж перемоги футболістів «Динамо» набули буденних ознак. Ось за цим і ностальгія…

Аргентина — СРСР — 2:4 (Трогліо, 18, Марадона, 67 — Заваров, 14, Литовченко, 15, Протасов, 61, 80, з пенальті).