Як живеться «солов’їній» за морями?

Українців за кордоном чимало. І мова не про заробітчан, які поїхали на тяжкі хліби і через якийсь час планують повернутися додому. А про тих, хто осів на “чужій землі” назавжди, а то й живе там вже в третьому чи четвертому поколінні, знаючи про Україну лише з ТБ та розповідей бабці чи батьків, але все ж вважають себе українцем.

Таких за кордоном десятки мільйонів, але скільки з них знають батьківську мову і вміють “щебетати” солов’їною? Та й де їм вчитися української мови, яка ситуація з українськими підручниками, викладачами за кордоном?

Найпоширенішими формами вивчення української мови за кордоном є табори, курси, школи суботні та недільні. Звісно, найкращий варіант вивчення мови — побути в середовищі, де нею розмовляє населення. Але не завжди це — найоптимальніший шлях. Як не крути, дешевше “вивезти” двох-трьох українських вчителів за кордон, ніж в Україну “доправити” групу з 20-30 учнів. Популярна за кордоном така форма навчання, як табірне, яке триває щонайменше два тижні. Та, як показує на практиці, вкластися у такий короткий термін і навчити мови майже неможливо. Як оптимізувати вивчення української мови за кордоном та як солов’їній живеться за морями? Ці та інші питання обговорювалися на ІІ-й науково-практичній конференції «Українська мова у світі», що відбулася до Дня мови та писемності у Львівській політехніці.

На конференцію приїхали мовознавці з України, представники українознавчих осередків Австралії, Вірменії, Німеччини, Канади, Польщі, Придністров’я, Росії, Словаччини та Угорщини. Це — викладачі української в університетах, кваліфіковані працівники чи просто аматори, що навчають мови за кордоном. Майже всі науковці та вчителі мають українські корені, що дає їм додатковий поштовх вивчати батьківську мову досконало. Адже, переконані фахівці, для тих, у кого в жилах тече українська кров, ця мова має бути другою, а не іноземною. Особливо це важливо для двомовних сімей, де, наприклад, мати — українка, а батько — німець. Часто за такого “розкладу сил” дитина росте виключно німецькомовною.

«Наших» українців за кордоном більш ніж 20 млн., тому постає питання збереження національної ідентичності. Це залежить як від самих іммігрантів, так і від нашої держави. У багатьох країнах працюють центри українознавства. Охочих вдосконалити свої знання та вивчити мову за кордоном небагато, але вони є. Україна має сприяти поширенню знання про мову в міжнародній спільноті. Представники української діаспори третього і четвертого поколінь потребують якісних підручників, у яких буде вміщено саме для них розроблений методичний матеріал. Нові переселенці з України зможуть вдихнути нове життя в українську культуру, зламати радянські стереотипи, що склалися історично. Важливо, щоб навчання трималося не лише на ентузіазмі викладачів, а й було апробоване та затверджене. Та непросто говорити про популяризацію Україною української мови за кордоном, коли у неї вдома далеко не всі послуговуються державною мовою. Тих, хто прагне досконало вивчити рідну мову, — ще менше.

Коментар для «ВЗ»

Олеся ПАЛІНСЬКА,

старший науковий співробітник Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з громадськістю, викладач кафедри іноземних мов НУ «Львівська політехніка»

Шкода, що в Україні немає державної програми фінансування українських шкіл за кордоном. Наприклад, у країнах, де ратифіковано Хартію регіональних мов, українці можуть принаймні вимагати якоїсь підтримки. У Польщі, до прикладу, виділяється достатньо коштів на підтримку нацменшин. Там є свої обмеження, але хоч щось можна зробити. А от у Росії така Хартія досі не ратифікована, і, напевно, вже й не буде. Тож і українці там мають обмежені можливості вивчати рідну мову. А ще й не відчувають підтримки і зацікавлення з боку батьківщини.