Передплатити Підтримати

Вчитель сорока чемпіонів…

Еммануеля Стюарда не стало. У трагічну звістку попервах відмовлялися вірити родичі та підопічні знаменитого тренера, однак коли американський боксер Джонатан Бенкс закликав світовий спортивний бомонд дружно схилити голови на знак скорботи, усі зрозуміли: у вічність відійшла ще одна спортивна легенда.

Немолодий організм Стюарда, здавалося, брав гору у важкій боротьбі із раком кишківника, проте інтенсивного курсу хіміотерапії таки не витримав. Двадцять шостого жовтня, о 16.00 за київським часом, чемпіон світу Володимир Кличко виклав на власній інтернет-сторінці чорно-білу фотографію наставника та пообіцяв пам’ятати його безцінні уроки упродовж усього життя. Прощання з «Великим Менні» відбудеться тринадцятого листопада у Детройті.

Чому саме в Детройті, а не у рідному містечку Боттом Грік (штат Західна Вірджинія)? Бо саме столицю американського автомобілебудування Еммануель Стюард перетворив на центр американського боксу. Як любительського, так і професіонального. Увіковічнив себе в іменах кількох десятків титулованих майстрів шкіряної рукавички, тож більшість чемпіонів прилетять попрощатися зі своїм батьком не абикуди, а «додому». Детально перейматися причинами та наслідками кончини 68-річного спеціаліста так само безглуздо, як і намагатися змінити траєкторію польоту кулі у тіло південноамериканця Коррі Сандерса 22 вересня. У вищих сил своя стратегія дій, натомість для земного людства залишається пам’ять. Спортивні досягнення темношкірого американця автоматично перетворюють Стюарда на гуру світового боксу, а такий статус, як відомо, часу давності не має.

Контракт під дулом пістолета

…Школа «Кронк Жим» почала функціонувати ще у далекому 1921-му, однак за півстолітню історію запам’яталася хіба активною участю своїх представників у хуліганських розбірках на околицях Західного Детройта. Часи були гангстерські? Воно то так, проте на протилежному боці величезного міста просто-таки гриміла слава чемпіона світу, важковаговика Джо Луїса, а у сусідньому Цинциннаті дива технічної майстерності демонстрував непереможний Еззард Чарльз. Молодий Еммануель тоді також демонстрував неабиякий потенціал (чого варта лише перемога у національному любительському турнірі «Золоті рукавички» — через три роки після аналогічного досягнення Кассіуса Клея/Мохаммеда Алі), однак на Олімпійські ігри-1964 поїхали виключно представники авторитетних шкіл країни. Чи то спортивна злість у жилах Стюарда закипіла, чи просто надто рано він виріс із «коротких штанів», проте до пропозиції потренувати хлопчаків в одному зубожілому клубі він поставився напрочуд серйозно. Настільки, що вже за місяць-другий прийняв рішення про завершення активних виступів та перехід на тренерські хліби. Попервах хліби оті були черствими, немов каміння, тому паралельно доводилося працювати на відповідальній посаді в електроенергетичній компанії Detroit Edison. Еммануель не шкодував зарплати на забезпечення підо­пічних найнеобхіднішою амуніцією і навіть їжею, а в обмін на таке піклування вимагав у директора спортивного закладу повного контролю над підготовкою боксерів-початківців. Тільки наставник вирішував, коли юнак буде лягати спати і скільки часу на день зганятиме поти на обдертих тренажерах. Він же визначав харчовий раціон учнів, а нерідко й сам бігав магазинами міста у пошуках калорійних продуктів рослинного походження. Над підвалом, який слугував тренувальним залом для «Кронку», активно функціонував басейн — Стюард навмисне забороняв помічниках провітрювати зал і посеред спекотного літа умови занять у ньому наближалися до пекельних… Позаочі тридцятирічного фахівця кляли немилосердно, більше того — не один батько божився перестріти його у темному провулку за знущання над сином. «Менні» доводилося добиратися додому щораз іншими маршрутами, проте на міських змаганнях вірні йому «апостоли» почали покидати ринг із високо піднятими головами. В середині сімдесятих представник «Кронк Жим» завоював Кубок Детройта, потому з’явилися чемпіони штату, Атлантичного узбережжя, країни. А першим чемпіоном серед професіоналів став Хілмер Кенті. Уродженець штату Техас швидше нагадував хворого на дистрофію, аніж боксера, проте саме йому випала честь прославити скромну альма-матер на весь світ. Розповідає Еммануель Стюард: «Я знав, що головний посередник Всесвітньої боксерської ради Пепе Кордеро наполегливо шукає чергову жертву для чемпіона світу Ернесто Еспаньї з Венесуели. Для перемовин довелося витримати тривалий вояж до Пуерто-Ріко — на той час дикої та небезпечної місцини… Привітавшись, Кордеро витягнув з-за спини пістолета, розважливо поклав його на диван та почав диктувати фінансові умови бою: сто тисяч доларів чинному чемпіону (станом на 1980-ий це була величезна сума — М. Р.), двадцять п’ять «штук» підстаркуватому Анхелю Еспаді, який захотів помахати руками глядачам на сміх і стільки ж йому особисто. Свою долю хотіли отримати ще WBA, представники країни-організатора, рекламодавці і навіть масажисти. Коли ми потиснули руки, я автоматично завинив малознайомим людям понад чверть мільйона».

Гроші збирали цілим кварталом, але ж шкірка вичинки вартувала! Наприкінці четвертого раунду бою титулований Еспанья нагадував розлізлу боксерську грушу, а Хілмер Кенті не втомлювався осипати суперника різнокаліберними ударами. Від гріха подалі, рефері поєдинку вирішив припинити побиття — про довгорукого спортсмена та його тренера почали говорити навіть у Нью-Йорку та Лас-Вегасі, а провідні телеканали НВО та Showtime мало не судилися між собою за право транслювати бої за участю «детройтських лісорубів».

У чергах за «магічною» порадою…

Упродовж 80-90-х років ХХ століття Kronk Gym був центром боксерського життя усього Середнього Заходу. Тут — уже не у підвалі, а на першому поверсі хмарочоса — тренувалися не тільки таланти із навколишніх штатів, а й визнані майстри — Евандер Холіфілд, Хуліо Сезар Чавес, Насім Хамед та Ектор Камачо. Просторе приміщення приваблювало не тільки особливою атмосферою — тут сформувалася власна школа боксу (як-от кубинська чи радянська). Жорсткий джеб, швидке переміщення периметром рингу та мінімум захисних комбінацій — виходило і видовищно, і ефективно. Сам директор закладу брав участь ледь не у кожній тренувальній нараді, великодушно прихистив цілу олімпійську збірну США (дев’ять золотих нагород на Олімпіаді-1984 — унікальне досягнення), а одного прекрасного дня явив світові революційну ідею принципово нового накладання спеціальних пов’язок на кисті рук боксерів. Точніше, не винайшов, а вдосконалив ту, яку отримав у спадок від свого вчителя Едді Фатча. Виявляється, якщо не просто перемотувати кулак бинтом, а кількома витками фіксувати ще й кожен його палець, то удар виходить набагато «важчим». Найдивніше, що «метода Стюарда» швидко завоювала популярність та стала складовою частиною професіональних боксерських правил — а на рингу й надалі перемагали тільки представники Західного Детройта. Це вже сьогодні Леннокс Льюїс хвалиться, що «ледве» торкався підборіддя суперників, як ті падали на настил, немов підкошені. Натомість на початку чемпіонського 1997-го британець навіть і гадки не мав, для чого слід завертати кулаки всередину та розчепірювати зігнуті пальці в момент самого удару. Творець секретної зброї знає її властивості набагато краще за будь-якого носія — містер Еммануель зажив слави магічного спеціаліста, поруч з яким неможливо програти. Окрім Льюїса та Холіфілда, учнями почесного члена Залу міжнародної боксерської слави називали себе Ріддік Боуі, Оскар Де Ла Хойя, Мігель Котто… Усього завдяки кільком порадам під час спільних зборів — а крику на весь світ. Стюард при цьому продов­жував жити у Детройті, справно платив податки із запаморочливих сум гонорарів і тільки посміхався при згадці обставин першої угоди із Пепе Кордеро. Останнім підопічним метра боксерського тренерського цеху став Володимир Кличко. Афроамериканець «підібрав» розбитого українця майже одразу після сумновідомого бою із Коррі Сандерсом (чотири нокдауни за два раунди) і пройшов з ним шлях до великих перемог. «Я не так вже й сильно довіряю своїм бійцям, але маю величезну віру у себе. Так було на турнірі «Золота рукавичка» у шістдесятих, нічого не змінилося й тепер. Якщо боксер талановитий і прислухається до кожного слова, я відчуваю, що зможу принести користь…».

Стюард міг говорити про бокс безупину — про психологічну підготовку атлетів, про важливість спарингів, про техніку удару з робочої та «тещиної» рук. Останні одинадцять років він поєднував професійну діяльність з роботою аналітика на НВО. «Десяти дзвонів не вистачить, аби оплакати смерть «Великого Менні», — мабуть, під цими словами президента телекомпанії Кена Хершмана може підписатися весь боксерський світ.