Андрій ОРЛИКОВСЬКИЙ: «У залі на Руській ми тренувалися разом зі щурами»

Зате тепер тренер олімпійської чемпіонки Яни Шемякіної мріє про власний фехтувальний клуб.

Тренер Андрій Орликовський поїхав на Олімпіаду в Лондон відразу з трьома підопічними: Яна Шемякіна, Анфіса Почкалова і Ксенія Пантелєєва стали першими в історії українського спорту шпажистками, яким вдалося здобути олімпійський квиток на командний турнір. Лідер цієї команди Яна Шемякіна в особистій першості стала олімпійською чемпіонкою. Однак в Орликовського ходити з піднятою головою і слухати на власну честь фанфари просто немає часу — розпочався новий олімпійський цикл.

— Я наперед відчував, що ми привеземо з Лондона медаль, і не просту, а золоту, — усміхається Андрій Орликовський. — Мій друг, який працює у фехтувальному клубі США, запропонував, щоб усі ми відразу після Ігор приїхали до нього на збір. Але я відмовився. «Ти розумієш, — кажу, — у нас після Олімпіади буде такий завантажений графік, ми їздитимемо на прийом до президента, інших чиновників». Я просто бачив результат своєї роботи, готовність та можливості дівчат. Коли спостерігав, як Яна перемагає в один укол, згадував її поразки, також в один укол, на етапах Кубка світу. І розумів: тепер все повинно повернутися на її користь! Наші успіхи — не результат одного дня, а щоденна робота впродовж 15 років. Уперше я набрав дітей у 1987-му. Шемякіна якраз з того набору.

Коли я прийшов у зал на вулицю Руську, там, окрім стін, не було нічого. Тож купив за власні гроші апаратуру для фіксації уколу, сів власноруч проклеювати клинки. Два тижні я не виходив з імпровізованої майстерні, ремонтував зброю. Потім підключив систему, і під час поєдинків уперше запалали «ліхтарі».

Фехтування — вид спорту не з дешевих. Діти часто змушені вдягати куртки і маски, які залишилися ще з радянських часів. Нам же тепер трішки легше: троє моїх дівчат на забезпеченні збірної, яка видає їм необхідне обладнання. Коли вони одержують нові комплекти, старі, якісні й фірмові, переходять «у спадок» молодшим. Тож у багатьох діток на спині куртки написано: Шемякіна, Почкалова чи Пантелєєва.

— Ще років десять тому ви казали: «Я — людина лінива. Мені хочеться сидіти за столом і неспішно грати у шахи. Але блиск в очах малої Шемякіної щоразу відриває мене від насидженого місця»…

— Коли бачиш потенціал таких дітей і цю зовсім не дитячу готовність виконувати будь-яку роботу, ти просто мусиш, незважаючи на мізерну зарплату і всупереч тотальному розвалу, вставати і давати урок. Тоді я залучав до тренувань своїх давніх знайомих, колишніх фехтувальників, які приходили на Руську. Досвід таких старих-битих майстрів безцінний. У нашому виді спорту можна успішно виступати і до 40 років, і після.

— Учений і за сумісництвом дитячий тренер з боротьби Ігор Пістун згадує, як колись у залі на Руській тренувалися борці: під час сутичок між килимами бігали великі вгодовані щури…

— І ми тренувалися разом зі щурами. П’ятиборці на вечірнє тренування з фехтування приносили свої пневматичні пістолети і перед тим, як вийти на доріжку, відстрілювали цих нахабних гризунів. Головним щуроловом у нас був переможець фіналу Кубка світу Вадим Ткачук. Щовечора його трофеєм було дев’ять-десять щурів, які бігали у залі та дворі поліклініки. І це попри те, що ми заклеювали усі щілини, сипали у них отруту.

Але Львів не без добрих людей. Коли у 2005-му Яна стала чемпіонкою Європи, батьківський комітет вирішив, що відтягувати з ремонтом уже нікуди. Бабуся Ксюші Пантелєєвої колись працювала у сфері будівництва. Багато хто з її учнів сьогодні має власні будівельні фірми. До них вона і звернулася по допомогу, попросила матеріали. Власники фірм не лише матеріали дали, а й зробили капітальний ремонт. Яким був наш зал до ремонту, слів не знайдеться розповісти. Ми спеціально зняли ту розруху на камеру: душові стояли розбитими ще з часів Союзу, туалет був один і в такому стані… Тепер же у нас не просто зал, а ще й затишна фотогалерея.

У залу на Руській славна історія. У цих стінах тренувалися Вадим та Марія Андрієвські, Сергій Міндергасов, Василь Шуберт, Євген Череповський, п’ятиборці Павло Ледньов, Вадим Ткачук та ін. Ми з тренерами повісили портрети цих людей і написали про їхні досягнення.

— Частину олімпійських призових ви обіцяли витратити на розвиток львівського фехтування...

— Я спілкувався з багатьма нашими тренерами. Вони скаржаться, що не мають фінансової можливості супроводжувати учнів навіть на найважливіші турніри. Держава не передбачає витрат на особистих тренерів. А після того, як квитки на поїзд подорожчали, більшості наставників і переїзд по Україні став не по кишені. Тож я вирішив, що в першу чергу необхідно купити бус: у ньому дешевше пересуватися. Троє з тренерів у нашій школі мають права і готові сісти за кермо. Ми давно уже думали про це, шукали гроші. А тепер я сам можу стати спонсором.

А ще мріємо про власний клуб. Але зал побудувати не можемо: на споруду разом із землею не вистачить жодних призових. Та Львівський університет фізичної культури пішов нам назустріч і дозволив використовувати свій зал. Перед Іграми ми на університетській базі провели два збори для збірної. Там хороші умови: є стадіон, тренажерний зал і навіть сауна. У нас чотири доріжки, а ось тепер українська федерація фехтування обіцяє виділити ще два комплекти: нові розбірні доріжки та німецькі апарати для фіксації уколу. Нам у Львові набагато комфортніше, ніж на базі у Кончі-Заспі, де ми боролися за три доріжки. Єдине, немає їдальні, де дівчата могли би харчуватися. Зате ті, хто приїжджає на збір з інших міст, живуть у комфортабельних помешканнях, а не тісняться у крихітних кімнатках, як у Кончі-Заспі.

Ще один проект — Клуб імені Яни Шемякіної на ринку «Південному». Окрім приміщення, там ще нічого немає. Потрібно набрати тренерів, закупити апаратуру, обладнання, — щоб діти мали все необхідне для тренувань. Неподалік майбутнього фехтувального клубу уже кілька років працює гімнастичний. Я спілкувався з тренерами з художньої гімнастики: кожна дитина на місяць платить 200 грн., з яких 80 грн. йдуть на оренду залу, а інші витрачаються на розсуд тренера — на зарплату, додаткове обладнання. У гімнастичному залі я побачив величезну кількість дівчаток, якими опікувалися чотири тренери. У фехтуванні такого бути не може. У нас доволі камерний вид спорту, з кожним підопічним слід більше займатися індивідуально... Тож ми ще не розробили фінансові умови вступу до такого клубу. Але обов’язково займемося цим: сьогодні золотий час для популяризації фехтування.

За кілька днів ми з дівчатами їдемо на чемпіонат України. Веземо два склади команди. В основному замість Яни, якій ще потрібен час для відпочинку, фехтуватиме юна Настя Івченко, яка цього сезону стала другою на першості світу. З’явилися у нас і новачки: відразу після Олімпіади мами самі привели до нас у зал дванадцятьох дітей.