«Мої ходніки всюди – від Пульма до Дніпропетровська»

Волинянка баба Оля все життя працювала, і тепер без роботи не сидить/

Шацький р-н, Волинська обл.

Баба Оля живе у селі Пульмі, що на березі Світязя. І її бабусі-діди тут жили споконвіку, і батьки. Бабі Олі.

83 роки, вона ходить з паличкою, але я її весь час бачу при роботі. Тільки й намовила, що сісти на лавку «до фотографії». Бо усе їй «ніколи». П’ємо каву разом. Від моєї, львівської міцної, меленої, господиня відмовляється, п’є «свою», теж львівську. Лагідний кавовий напій «Галка-Ранок», каже, «серце приймає».

«А у колишні часи, — запитую, — яку каву у Пульмі пили?». А колись, виявляється, у Пульмі хліб підпалювали на вогні, додавали ячмінь, підсмажений на пательні, «вертіли його й товкли» — і така з тої суміші кава була…

Баба Оля живе тепер сама. У дерев’яній хаті, яку звели з чоловіком наприкінці 50-х років. Влітку — тут, а на зиму перебирається до дітей у місто. Зі самого ранку чую на подвір’ї рух. Баба Оля розмовляє зі сусідом, випускає курчат, збирає «паданку» та береться нарізати яблука на сушку. «Рання пташечка зубці теребить, а пізня очка протирає», — каже. Я хапаюсь за блокнот: «Як ви сказали: «зубці теребить»? Це як?» — «Та вже ж поїла, кажу, а пізня лише прокидається…».

У розпал сонячного дня у баби Олі усе подвір’я викладене фанерою, вистелено рядном — усюди яблука сушаться. Жодне яблучко не повинно пропасти — не для того дерева родять. Ті плоди або люди мають з’їсти, або тварини з пташками.

Навколо хати квітнуть рожеві флокси, ворота прикрашають металеві лебеді та очерет, хоч баба Оля каже, що це не очерет, а рогожа з качалками... Лебедів я бачила на озері, а очерету по берегах стільки, що здається озеро потрапило в оточення. Але баба Оля тепер рідко буває на озері, яке годувало все життя. Біля хати роботу шукає.

Звідки стільки хідників у хаті, запитую, зауваживши, що уся долівка вистелена довгими смугастими доріжками та круглими килимками. «У нас на них кажуть «ходніки», — каже господиня. — Усі я сама й виткала…». Слухаю про те, як колись жінки по селах зі шматяного непотребу ткали хідники. Матеріалом слугували довгі, нарізані зі шматів, смужки, з палець завширшки. Їх намотували на дощечки з двома дірками, ще й нитки треба було купити, 10-й номер. Верстат позичали, хто свого не мав, у родичів чи у сусідів. Він ставав на усю довжину кімнати — баба Оля розкидає руки, показуючи, що верстат був як літня кухня.

— Мої ходніки всюди — від Пульма до Дніпропетровська, по усій Україні, — повертається баба Оля до розмови, поговоривши з кимось по мобілці, яку носить у кишені плетеного светра. — У Дніпропетровськ доньці дала. У Луцьку є, у Лукові. І у Донецьку, і у Владімірі...

— Якому Владімірі?

— Волинському… Усі родичі мають мої ходніки.

Віконечко літньої кухні завішане вишитою скатертиною, затуляє його від спеки. Баба Оля перехоплює мій погляд.

— Я і скатірть цю колись вишивала, ще як у свекрухи жили. Тоді усі жінки вишивали, китиці робили. І рядно, що під яблуками, самоткане… Часом думаю: усе життя у праці минуло, усе життя щось робила, ніколи склавши руки не сиділа. Як озирнешся — робота за плечима, робота та й робота. Людина усе зробить, було б здоров’я.

У баби Олі і зараз город показово-взірцевий. Капуста — як гігантські зелені троянди. Колись, каже, до землі було особливо шанобливе ставлення. Жодного клаптика не марнували, не було де ногою ступити, усе засаджували й засівали. Сім’я вирощувала жито, ячмінь, пшеницю, овес, гречку, просо… Діти працювали нарівні з дорослими. Тільки-но, пригадує баба Оля, ввечері голову до подушки, як уже мати будить: вставай, дитинко, бо без нас ніхто нічого не зробить!

— Чого б я зараз хотіла понад усе, то це напитися узвару з коноплі.., — баба Оля відповідає на моє запитання про колишні їжу та пиття. — Зараз вже не можна коноплі сіяти-збирати, бо, кажуть, наркомани... А люди завжди тут коноплю мали. Пражили, сушили, підсмажували у черепняній мисці, потім вертіли ступкою на муку, розводили кип’яченою водою — і давали закипіти. А тоді треба було відцідити. Господи, яке ж воно було смачне! У нас були загони коноплі, такі смужки у полі, завширшки як стіл. Конопля як виросте, то видно, де «він», де «вона». Він називався плоскінь, вона — матірка. Він її позапилює, і тоді його треба висмикати…

Сміється баба Оля з мого запитання: як люди знали, що плоскінь матірку вже запилив.

— А то ж видно! Над коноплею тоді туман стоїть від того пилу…

Я слухаю й дивуюсь, що нам вже того, мабуть, не побачити, до чого очі наших попередників були звиклі.

— …а тоді той плоскінь — в озеро, — провадить баба Оля. — А тоді ставимо на сонце. А вже опісля — до поліна його, і прачем, прачем. Знаєте, що таке прач?

Баба Оля показує жестами, і я здогадуюсь.

— Те, чим прали колись? На Галичині кажуть — рубель.

Баба Оля хитає головою: правильно.

— Геть той плоскінь порубали і залишається від нього шкірка. Додаємо, коли мішки прядемо. Як дрібненьке, то додаємо до льону.

А насіння коноплі лускали, виявляється, як тепер соняшникове. Підсмажать (запах при цьому стояв, аж слинки текли) і лускають… Теж назавжди втрачена смакота.

Відпочивальників у Пульмі колись не було. Вони почали приїжджати, як перші турбази на березі Світязя побудували. А чорниць завжди було багато, хоча за Польщі, щоб піти до лісу, брали квитки.

— Такими грабельками розчепіреними збирали їх? — запитую.

— Брачками? Та ні! Сохрани Бог! Такого не було. Воно ж тоді і листя гребе, і зелені ягоди… Так збирали, руками… Берегли ліс, хоч і не свій був…