Передплата 2024 «Добрий господар»

У селах Ефіопії ніхто не знає свого віку

У цій православній країні Африки святкують Пасху і живуть у... 2010 році

В Ефіопії я опинилася по роботі. Моя супутниця й колега — Мерша Гебрехівот — з Ефіопії. Отримала бакалавра у Швеції, магістра — у Нідерландах, зараз навчається в аспірантурі у Шведському університеті сільськогосподарських наук. Мета нашої експедиції — дослідити традиційне господарювання та наслідки його змін під тиском глобальної економіки.

Ефіопія — особлива! Це — найвисокогірніша країна в Африці і єдина на континенті, яка ніколи не була колонізованою. Тут легко заплутатися в часі й датах, тому що і час, і літочислення своє, національне. Доба починається о 6-й годині ранку за Гринвічем, і в багатьох громадських місцях годинники показують національний час. Рік має 13 місяців, а Новий рік святкують 11 вересня. Зараз в Ефіопії — 2010 рік…

Я приїхала до країни у суботу, напередодні Великодня, і відчула особливу атмосферу святкування. Мерша повела мене до собору Святої Трійці в Аддис-Абебі. Завдяки Мерші, яка була хорошим перекладачем з амхарік (офіційна мова Ефіопії) і знавцем та традицій цього регіо­ну, вдалося багато чого дізнатися, зрозуміти й відчути.

Фото автора
Фото автора

Основна релігія Ефіопії — давньосхідне християнство. Стало державною релігією у четвертому столітті. У соборі - повно людей. Увійти до храму можна тільки босоніж. Жінки покривають голову білою шаллю. Їхнє місце у церкві праворуч. На чоловіках теж білі шалі, які перекидають навхрест. Перед храмом багато жінок — і молодих, і старших. Одні читають молитовник, сидячи на траві, інші — низько вклоняються до землі і промовляють молитви раз за разом.

Згодом я не раз чула, як з церков лунали пісні, які дружно виспівували віряни. Мерша розповіла, що ефіопи - дуже побожні, дотримуються усіх релігійних обрядів. До церкви ходять, як мінімум, двічі на тиждень. Я не раз спостерігала, як, проходячи повз храм, ефіопи зупиняються, низько вклоняються і хрестяться.

Від Аддис-Абеби до Вондо Генет, де розташоване університетське містечко, ми добралися машиною: 270 км подолали за 7 годин. Автомобільні дороги добрі, але рух доволі інтенсивний, а «засоби» та «об’єкти» пересування — найрізноманітніші: від сучасних авто до велосипедів, фур, піших людей та корів, віслюків, коней. Це різноманіття і створює своєрідні перепони для швидкої їзди. Загалом, у мене склалося враження, що нація — «пішохідна», принаймні в тих регіонах, де ми працювали, люди пересувалися в основному пішки або хіба на віслюках чи конях.

Я жила в університетському містечку у Вондо Генет, до заснування якого мали стосунок місіонери із скандинавських країн у 60-х роках минулого століття. Може, тому територія та житло облаштовані по-європейськи.Тільки мавпи, які стрибали навколо, намагаючись вкрасти щось смачне, та зграї бабуїнів, що товклися зранку на дахах будинків, постійно нагадували — це Африка. Містечко оточене високою стіною, і проїхати на територію можна тільки зі спеціальним посвідченням.

Перше, що впадає у вічі в селах, - бідність. Після спілкування з фермерами, починаєш глибше розуміти їхнє життя, і гіркота від побаченого переходить у повагу і подив. Велика частина населення займається дрібнотоварним фермерством або натуральним господарством. Земля для фермерів - головне багатство. Від розміру земельної ділянки безпосередньо залежить забезпеченість сім’ї їжею. Традиційний тип господарювання, який передається з покоління в покоління вже сотні років, - садівництво в комплексі з агролісівництвом. На своїх земельних ділянках фермери поєднують велику різноманітність сільськогосподарських культур, плодових дерев і дерев, деревина яких йде на будівництво та дрова. Основні культури - інсет, кава, бобові, кукурудза, прянощі; з фруктових дерев - авокадо, манго, ананас. На одній фермерській ділянці культивується до 60 видів рослин. Фермери отримують зі своїх земель все - їжу, паливо, будівельний матеріал, і дохід, оскільки частина продукції продається на ринку. Мінімальний розмір ділянки, яка може прогодувати родину з 6-8 чоловік, - один гектар, а в селах є сім’ї з ділянками менше 0,1 га і чисельністю набагато більшою. Тому немало тих, хто їсть тільки один раз на день, якщо пощастить…

Громада влаштована патріархально. Чоловік має права на все. «Я вирішую, що і де вирощувати. І я вирішую, що і коли купувати», — так відповідали чоловіки у всіх сім’ях, які ми відвідали. Жінки забезпечують сім’ю їжею з фермерських господарств, доглядають за чоловіком та дітьми. Вони - основні продавці продуктів фермерського господарства на базарах. Але виручені гроші віддають чоловікові. Тільки чоловіки мають право успадкувати землю. Земля ділиться у рівних пропорціях між синами, коли ті створюють свої сім’ї. Оскільки чисельність населення зростає швидко, розміри земельних ділянок скорочуються до критичних розмірів. Земля - дефіцит. Є чимало сімей, у яких розміри господарств вже недостатні для забезпечення хоча б мінімальною кількістю їжі. Тому фермери поступово відводять частину землі для вирощування чату, цукрової тростини та евкаліпту — культур, які приносять швидкий і постійний дохід. Чат - це рослина, листя якої за хімічним складом і впливом на організм нагадує наркотики групи амфетамінів. Традиційно в невеликих дозах його використовували фермери в багатьох північноафриканських країнах для підтримання фізичного тонусу. Зараз він почав завойовувати ринки багатьох європейських країн.

Культивування чату у великих масштабах призводить до соціальних проблем у селах. Нам розповідали в селі Ваша, що деякі підлітки, і навіть малі діти, вживають чат і стають некерованими.

Сім’ї - багатодітні. Шлюби часто полігамні. У селі Аренфема ми розмовляли з жінкою, яка жила по сусідству з другою молодою дружиною свого чоловіка. Вони удвох спільно займалися домашнім господарством і своїми 16 дітьми. Чи отримує сім’я гроші на продукти харчування, залежить тільки від чоловіка. Контрасти між сім’ями величезні. Є сім’ї, де чоловік радиться з дружиною, коли і на що витрачати гроші, а діти навчаються за кордоном - у Канаді та Британії. І є сім’ї, де і дружина, і діти - на межі виснаження. У селі Вондо Генет ми працювали з однією жінкою, яка мала 8 дітей і була третьою дружиною свого чоловіка. Чоловік відвів їй ділянку 0,05 га, яка мала би прогодувати її та 8 дітей, а один гектар було відведено для вирощування чату. Від свого чоловіка ні грошей, ні їжі вона не отримує. Діти на межі виснаження. Для багатьох сімей п’ять євро — це максимальний щомісячний заробіток.

Діти - скрізь. Неможливо сховатися або усамітнитися, навіть для того, щоб просто сходити в туалет. Вони - великі помічники в господарстві: тягнуть воду, молоко, цукрову тростину на базар або додому; доглядають за меншими та працюють у полі. Діти - замурзані і обдерті, але варто з ними заговорити, усміхаються, легко і щиро. І очі в них щасливі! У чому причина - не зрозумієш. Мене маленькі діти сприймали по-різному - деякі плачучи, тікали подалі, інші ж обережно підходили і намагалися помацати мою руку, здивовані, чому вона така біла.

Живуть усі фермери просто. В основному у традиційних будинках - круглих невисоких будівлях без вікон зі солом’яним дахом гостроверхої форми. Каркас будинку зроблено з евкаліптових жердин, обмащених глиною із соломою. У будинках - прості ліжка, низенькі табуретки, дуже рідко - невисокі столики. Тут же відгороджене місце для корови. Ні телевізорів, ні холодильників. Радіо - єдиний контакт із зовнішнім світом. Хто багатший, будує будинки вищі, знову ж таки з евкаліптових жердин. Меблі - стіл, стільці; ліжка ми бачили тільки в одного фермера з 30, з якими зустрічалися. Наші питання про вік залишалися без відповіді. Ніхто не знав ні дати, ні року свого народження. Доводилося з’ясовувати вік, ставлячи запитання про те, які події пам’ятають, і приблизно вираховувати вік. Такі дрібниці нікого не цікавлять. У селах ніхто не має свідоцтва про народження. У містах їх почали видавати тільки в останні роки.

У всіх селах є рада старійшин, які вирішують конфліктні ситуації в сім’ях або між односельцями. Вони ж - завжди найпочесніші гості на різних заходах. Без старійшин жодні значні події не починаються. У селах існує взаємодопомога. Якщо хтось збирається побудувати хату, йому будуть допомагати всім селом. Ми спостерігали, як збиралися родичі і сусіди на будівництво однієї хати. Встановили лаву на почесному місці для старійшин. Один із старійшин виголосив молитву, всі помолилися, і тільки після їхнього благословення робота закипіла. До релігії ставляться дуже серйозно. Християни і мусульмани уживаються мирно.

І жінки, і чоловіки мають свої традиції у спілкуванні. Раз на тиждень жінки збираються вдома, а чоловіки - в будь-якому громадському місці: на базарі чи на площі. Сім’ями збираються щотижня на кавові церемонії, тут коло гостей вужче, в основному сусіди та родичі. Нас часто пригощали в сім’ях, переважно кавою чи кочо — продуктом, що отримується при обробці інсету. Мені пощастило, що я перебувала під опікою Мерші. Як тільки хтось намагався передати мені горнятко з кавою, Мерша перехоплювала, дякувала, куштувала і віддавала назад: гігієнічних вимог у приготуванні їжі, необхідних для наших шлунків, тут не дотримуються.

Між селом і містом — прірва. В містах — цивілізація. Готелі, ресторани, кафе, гарно вбрані жінки і чоловіки. Не вірилося, що за 20 хвилин їзди від міста можна потрапити у зовсім інший світ. А сільське населення в Ефіопії — це близько 80% населення країни. Я була фанаткою фруктових та овочевих базарів, скуповувала кілограмами манго, ананаси, авокадо та папаю. Ціни — смішні (близько євро за кілограм), а смак — неповторний, справжній. У містах легко знайти ресторан чи кафе на будь-який смак. І ціни — невисокі. За кілька євро — обід або вечеря.

...Їхала зі смутком. Розуміла, що європейська ментальність часто є перешкодою в сприйнятті укладу життя, який дуже відрізняється від того, до якого ми звикли, але і прийняти те, що багато людей просто не мають елементарної їжі хоча б раз на день, дуже складно.

Схожі новини