Педантичні, прямолінійні та прискіпливі...

“Берлін — це не Німеччина. Точніше, не така Німеччина, ніж Мюнхен, Дрезден чи будь-яке інше місто. І те, що ти побачиш тут, не є типовим для країни”, - попереджав мій новий німецький знайомий Петер Лізеганг, стиха підсміюючись над моїм захопленням від першого знайомства з Берліном. Німецька столиця космополітична, а тому така приязна і толерантна. Наче вдома тут почуваються турецькі торговці, італійські художники чи англійські блогери. А також українські письменники, які виграють гранти і надовго оселяються у Берліні, де пишеться, як ніде, невимушено й гладко.

Ненімецька Німеччина

Цьому сприяє особлива атмосфера, зізнаються берлінці. Передусім внутрішньої свободи, яка звільняє від комплексів і страхів. Чолов’яга, який смалить за кутом самокрутні цигарки, виглядає так само природно, як зграйка дівчат, які вибігли на ранкову пробіжку. Чи пані у чорних пальто, які у “кошиках” велосипедів везуть до садочків своїх малюків. Культ здорового способу життя — це про Берлін. У кожному кіоску є величезний вибір журналів на цю тему, у спорттоварах — домашніх тренажерів, а в кожному районі — свої фітнес-центри та спортивні клуби. А ще берлінці багато ходять пішки та їздять на велосипедах.

“З німцями співіснувати доволі просто. Вони якщо вже щось пообіцяли, обов’язково виконають усе і вчасно. І всі без винятку дотримуються букви закону. Відпускаючи дітей до школи, я могла бути певною, що на дорозі вони почуватимуться безпечно”, - розповіла хмельниччанка Ірина Сердюк. У 1990-му дівчина поїхала до НДР за програмою студентського обміну і навчалася у Єнському університеті імені Фрідріха Шиллера. З того часу Ірина живе у Німеччині. Кілька років тому вийшла у світ її книга із серії “Культурний шок: Україна”, яка видана у всіх німецькомовних країнах. Це своєрідний путівник Україною, де розповідається про її історію та ментальність, традиційну національну кухню, класичну та сучасну літературу. А також пропонуються розгорнуті рекомендації тим, хто планує подорожувати нашою країною.

“А найбільше в німцях мене дратує дріб’язковість і прискіпливість, - веде далі Ірина. - Педантичність — це німецька ідея-фікс. Та якщо на це не зважати, берлінці — чудовий народ. Вони доброзичливі і відкриті. У нас існує навіть вислів — Berliner Schnauze, тобто “берлінська пика”. Йдеться про грубого на вигляд та галасливого велетня із величезним добрим серцем. Берлінці прямолінійні, кажуть все як є, не заморочуючись над висловами. Якщо у німця поганий настрій, він може і гаркнути у відповідь. Та якщо у вас виникнуть проблеми, вони ж, будьте певні, перші прийдуть на допомогу. Я немало їздила Німеччиною, і зрозуміла, що жити не хочу ніде, окрім Берліна. Столиця направду не схожа на іншу Німеччину. Це відкрите місто. Різне, але завжди справжнє. Своїм культурним розмаїттям Берлін нагадує мені Київ. Багато інших куточків моєї нової батьківщини надто вже вичищені й причесані, як вітрина магазину”.

Берлінська мрія

Краще зрозуміти берлінця можна у барі Zosch, куди зазвичай не ступає нога туристів. Приїжджі не заглядають у цей закуток хоча б тому, що просто не помічають надвузький фасад, в якому практично на всю його ширину розмістилися двері. Непримітна вивіска також наче випадково прилипла у вузькій шпаринці над входом. “Інґо, що означає Zosch?” - запитую в іншого німецького приятеля. “Нічого, - знизав плечима відомий берлінський журналіст-фрілансер та письменник Інґо Петц. - Чого так дивуєшся? Можна подумати, в українській мові бракує слів, які не мають жодного значення”. З того часу віднайти бодай одне таке стало моєю власною ідеєю-фікс. Та поки що пошуки безуспішні.

На диво, всередині неозначений Zosch виявився просторим. І по-німецьки простим. Зала від стелі до підлоги пофарбована у перламутрово-коричневий. Антураж довершують грубі дерев’яні столи з довгими лавами. Жодного декору годі відшукати. Та місцеві приходять у Zosch не за цим. Якщо спустишся у нижній зал і йтимеш наосліп, розриваючи щільну завісу сигаретного диму і протискуючись між крихітними, густо розкиданими столиками, рано чи пізно дістанешся сцени. Невеличкого острівця, де нерозчесані і втомлені життям дядьки в літах видобувають зі своїх інструментів неймовірної сили джаз. Біля кожного з них стоїть кухоль з пивом. І відпустивши у натовп проникливі, сповнені туги акорди й переливи, музика зупиняв свою партію, аби, прикривши від насолоди повіки, зробити величезний ковток.

Перефразовуючи іспанського поета-модерніста Антоніо Мачадо, можна сміливо заявити: найкраще, що є в Берліні, — це його люди. У цьому місті навіть губитися приємно. Не встигнеш й рота розтулити, як на допомогу уже хтось поспішає. Тітоньки у трамваї зістрибували з насиджених місць, аби жестами показати, що мені вже час виходити. Хлопець з вишуканою англійською штормив інших перехожих, аби прояснити для мене розташування тренувального стадіону друголігової футбольної команди. Ще один пан ледь у долоні не плескав, коли з третьої спроби мені таки вдалося вимовити довжелезну назву вулиці. А потім йшов зі мною два квартали, аби переконатися, що я звернула у потрібний провулок. Das ist Berlin, Baby.

Під час іншої прогулянки зупинилася, аби роздивитися гіда-велорикшу і його дивовижний велосипед з візком, як у карети. “Вам подобається мій велосипед? - підморгнув Тростен Хагедорн. - Якщо не хочете покататися і послухати берлінські байки, хоча б сфотографуйтеся. Він того вартий. Я сам його розробив”. Усі історії Тростена завершуються тим, що не можна відмовлятися від своїх мрій. Бути гідом на велосипеді — давня мрія Хагедорна, яку він наважився втілити не так уже й давно. “Близько двадцяти років я працював шефом у різноманітних ресторанах та кав’ярнях Берліна, - усміхнувся Тростен. - Готував вишукані страви французької кухні, а потім вегетаріанські обіди для тих, хто понад усе цінує здоровий спосіб життя. Мені до вподоби куховарити. Та все ж одного дня вирішив змінити професію. Ресторани — це суцільний стрес, а значить, безліч причин, щоб напитися. А ще у кухарів круглі й гладкі животи, тому виглядають вони старими і непривабливими. А я у свої п’ятдесят, погляньте, майже парубок. З часом моє хобі — перебування на свіжому повітрі і спілкування з людьми — переросло у бізнес. Прибуток, принаймні, такий самий, як у минулі ресторанні часи. Мене не погодуй, але дай поспілкуватися. Вільно володію англійською, французькою та іспанською. Але серед усіх туристів понад усе люблю швейцарців. Не лише через щедрі чайові. Просто приємно поговорити з іноземцями рідною мовою”.

Поспішаючи жити

Тепер Німеччину неможливо уявити без гостей з практично постійною, хоча і неформальною пропискою — різноманітних біженців. На той час головним болем фрау Меркель були лівійські біженці. “Ось там ціле наметове містечко лівійців, - махнув рукою у темряву Петер. - Хочеш подивитися, як вони живуть?”. Охайне, чисто прибране містечко було чомусь напівпорожнє. Один хлопчина, побачивши мене, побіг за перекладачем. Рісса Рабда, єдиний берлінський лівієць, який трішки розмовляв англійською і цим здобув шану всього товариства (а ще єдиний із зустрічних, хто прогулювався у національному вбранні-халаті), запросив поспілкуватися у намет.

Невеличка пічка, сучасний музичний центр, з якого виривалося реґґі, мінімальний меблевий набір. “Ми живемо тут, аби у такий спосіб донести до місцевих проблеми біженців, - розпочав Рісса. - Рятуючись, ми долали величезні відстані у човнах, і багато хто з нас не дістався берега. Потонуло багато жінок і маленьких дітей. Ви у містечку не бачили жодної жінки? Не дивно. Усі вони живуть у резиденціях Charitas. Там вхід за перепустками, і повертатися у помешкання можна лише до десятої вечора. Драконівські правила, нас, молодих чоловіків, таке не влаштовує. Ми хочемо більше свободи”.

На запитання, чим він планує заробляти на життя у Берліні, Рісса Рабда відповів з нотками виклику: він може перекладати. При цьому потенційний перекладач без диплома не планував у осяжному майбутньому вчити німецьку — наразі це було йому ні до чого. А ще він був водієм. Та ось за кермо не сяде вже нізащо: це нагадуватиме йому нелегку дорогу Європою, де лівійців усі відмовлялися приймати. Прихисток вони знайшли лишень у Берліні.

“Я можу бути механіком, - почувся з іншого кутка тихий голос. Уперше за весь час скромний господар намету наважився втрутитися у розмову. - У себе вдома я був хорошим механіком. Мені подобається копирсатися у машинах. Я залюбки робитиму це й у Німеччині”.

Життя у всіх його проявах вирує в Берліні з подвійною енергією. Люди тут поспішають жити, вловлюючи обличчям скупі сонячні промені, відповідаючи на усмішки перехожих, насолоджуючись ранковою кавою у паперових стаканчиках на бордюрах чи сходах кав’ярень. Це Берлін, крихітко.

Фото автора