Хто прокладав стежку, мусить стати у хвіст

Зі скайпа вилетів електронний голуб з листівкою у дзьобі. Вітання линуло з древнього Вільнюса. У ньому Рустем Хайрутдинов, колишній чемпіон Радянського Союзу у складі збірної Татарстану з лижного туризму, пропонував мені взяти участь у лижному поході по Південному Уралу. Ідемо? Так!

Провідником у нас був Річка — Річардас Скорупскас. Професор Вільнюського університету принципово не користувався GPS-навігатором і безпомилково водив нас невідомим маршрутом, користуючись лише компасом і мапою. Лаурінас Юкна — доцент того ж університету, відповідав за ремонт всього, що може зламатись. Ще один литовець — Арлондас Савіцкас (підприємець) — грів нас своїм неповторним гумором."Керівником нашої групи був Рустем Хайрутдінов, з ним була дружина (чемпіонка Радянського Союзу з лижного туризму) Аугу Рудніцкайте..."

Одяг, спорядження — все повинно бути продумано до дрібниць — холод вимагає серйозного ставлення до себе. Одяг не відрізняється від альпіністського спорядження, хіба що має бути дещо більш пристосованим до роботи з багаттям. У нас використовували туристичні дерев’яні лижі з залізною “окантовкою” (мукачівського виробництва) з класичним тросиковим кріпленням. Дешевим і простим способом захистити ноги від холоду і глибокого снігу є виготовлене в домашніх умовах специфічне взуття: до звичайних гумових калош, на розмір-два більших за трекові черевики, пришивають поліестерові бахіли, що розстібаються по всій довжині і тримаються під коліном на мотузочках. Лижне кріплення не пошкоджує трекового черевика, і він ховається в калоші. Калоша оберігає черевик від намокання і разом з бахілою утворює додатковий повітряний прошарок, який гріє ноги. Ця конструкція має добре відводити вологу і тримати ноги сухими. Бо коли у тебе “чавкає” в черевику, то будь-яка зупинка на двадцятиградусному морозі може стати хворобливим сюрпризом. На стоянці у таборі потрібно вдягати на ноги шкарпетки з натуральної вовни і пухову куртку. Термобілизна працює добре тільки під час динамічного руху, відводячи вологу від тіла і швидко висихаючи. Одяг має бути багатошаровим, за принципом капусти.

У нашій групі було десять учасників. Для більшості похід був черговий, а для нас, українців, — перший, випробувальний.

Склад групи — п’ятеро литовців з Вільнюса, троє москвичів і нас двоє з Луцька: я і Юра Гаврилюк, з яким ми довгий час працювали в банку і ходили у походи по Гімалаях, Кавказу, Криму.

Маршрут пролягав по трьох національних парках: Іремель і Зюраткуль у Башкирії, Таганай — на території Челябінської області Росії.

На старті — гора Іремель. Назва дійшла до нас з незапам’ятних часів і з давньотюркської перекладається як “місце, що дає людині силу”. Поселення Тюлюк, за яким ми стали на лижі, лежить біля підніжжя гори. Назва його перекладається як “бажання”. Саме через сусідство Тюлюка з Іремелем виникло повір’я, що у того, хто підніметься на вершину гори, збудуться всі добрі бажання.

Іремель має дві вершини. Хоч вони і невисокі, на них навіть влітку лежить сніг. Погода тут змінюється кожні 20 хвилин, і її нізащо не вгадати: щойно було сонце на Великому Іремелі (1584 м), раптом починається сніг, вітер — справжній буран на Малому Іремелі (1450 м). Іремель вважається одним з найбільш аномальних місць на території Росії. Так вважають уфологи. Саме там ми потрапили в буран, який виник просто нізвідки...

У перевіреному раціоні, який склався за багато років походного життя, було українське сало. Воду добували зі снігу, розтоплюючи його на багатті.

З вершини Малого Іремеля у нас був екстремальний спуск тайговим лісом. Неповороткі лижі постійно застрягали в глибокому снігу. Санки, які на мотузці тягли за собою, чіплялись за дерева.

Пересування (“до вітру”, пофографувати чи подивитись краєвиди) обмежене. Все потрібно робити, не знімаючи лиж. Тільки на місцях для стоянок, які Рустем якимось шостим чуттям вибирав, можна було скинути лижі, попередньо втрамбувавши ними майданчик. На біваках лижі і лижні палиці використовують для встановлення намета.

Через декілька днів, перетнувши кілька річок і хребтів, ми вийшли до людей вже в національному парку Зюраткуль.

Озеро Зюраткуль зустріло нас непривітно. Добре хоч хурделиця била нас в спину, за ходом руху. Це друге за величиною озеро Південного Уралу, що з висоти формою нагадує серце. Посеред озера зустріли рибалок, які в наметах з-під півтораметрового шару льоду смикали окунців...

По глибокому снігу група пересувається “вервечкою”. Першому дуже важко. Він провалюється у снігу, прокладаючи лижню тим, хто позаду. Другому трішки легше, третьому ще легше, і так далі... Після 15 хвилин лідер стає у хвіст групи і котиться по накатаній лижні. Така позмінна робота дозволяє йти хорошим темпом без великих фізичних затрат.

За містом Златоуст лижна стежина завела нас у легендарний національний парк Таганай і на гору Монблан, вершина якої — на висоті 1054 м. Невідомо, хто і коли назвав цю невеличку гору Монбланом. Тезкою її є знаменитий альпійський Монблан — найвища вершина Європи. Нас тішило те, що на уральському Монблані побував мало хто зі знайомих альпіністів і навряд чи побуває...

Фоторепортаж дивіться тут