«Що то за весілля – дали їсти лише один раз!»

Через два роки громадяни Канади українського походження (а їх понад мільйон) відзначатимуть 125 років першої хвилі трудової міграції до цієї заокеанської країни. Вона покотилася через Атлантику переважно з Галичини 1890 року. Третя хвиля трудової еміграції була у повоєнний період від 1950-го до 1960 р. До цієї хвилі належить і професор університету провінції Манітоба, директор Центру української канадської діаспори Роман Єренюк, який брав участь у канадсько-українському семінарі з проблем інтеграції вищої освіти двох країн, що відбувався у Національному університеті “Львівська політехніка”. Розмову вирішив почати з того, що найближче пану Роману.

- Знаю, декілька університетів Канади входять до сотні кращих університетів світу за так званим Шанхайським рейтингом. Однак вже багато років більшість “призових місць” посідають університети США. Це не бентежить освітян Канади?

— Канадці ні з ким не хочуть змагатися за пальму першос-ті. Ми собі ціну знає-мо. До нас їдуть здобувати вищу освіту молоді люди з усіх континентів. Скажімо, у нашому університеті 26 тисяч студентів і понад 2,5 тисячі з них — іноземці. Рівень вищої освіти у США строкатий. У нас переважна більшість вищих навчальних закладів однакового високого рівня.

- Вища освіта платна?

— Так. Але доступна для тих, хто прагне здобути вищу освіту. Батьки завчасно відкладають гроші на навчання дітей, і ці кошти не зазнають інфляції. Вища освіта у США значно дорожча. Скажімо, якщо у нас рік навчання на бакалавра залежно від спеціальності коштує від 3-х до 5 тисяч доларів, то у США — від 7 до 20 тисяч доларів. Студентів з України у нас порівняно небагато. Стараємося допомогти їм матеріально, залучаючи різні фонди. Добиваємося від уряду встановлення рівної з громадянами Канади оплати за навчання для студентів із пострадянських і постсоціалістичних країн.

- У яких сферах життя найкраще утвердилися канадські українці?

— Ми успішні у вищій освіті і шкільництві, адвокатурі, медицині, будівництві і архітектурі... Натомість у бізнесі українці не такі беручкі. Скажімо, у Вінніпезі, де живуть 720 тисяч людей, і серед них 100 тисяч українського походження, немає жодного українського ресторану.

- А хто ви за освітою?

— Я — історик. Дружина має педагогічну освіту, вона директор школи. До речі, наші вчителі одні з найбільш забезпечених громадян Канади. Сини мають вищу освіту. Маркіян — архітектор.

- Європа ще не оговталася від світової фінансово-економічної кризи. Як наслідки кризи відчувають у Канаді?

— Відчули її значно менше, аніж у США. Канадці більш консервативні. Американці ризикували у банківській сфері, у бізнесі і багато що втратили. У нас немає так багато банків, як в Америці. Федеральний уряд тримає банківську сферу під контролем. Кілька років тому за наш канадський долар давали 70 американських центів. Тепер маємо паритет — долар за долар.

- А як ви особисто відчуває-те динаміку рівня життя канадців?

— Як і скрізь, у нас є інфляція. Але наші профспілки стежать за тим, щоб рівень оплати праці щороку зростав на два-три відсотки. Сьогодні я стою трохи краще, аніж 5 років тому. Після усіх витрат щомісяця можу покласти певну суму у банк.

- У нас левова частка сімейного бюджету витра-чаєть-ся на харчування і оплату комунальних послуг. Які пропорції вашого бюджету?

— Живемо ми з дружиною у старому триповерховому будиночку, якому понад 100 років. Ми його модернізували для сучасного комфортного життя. На газ, електрику, воду, водовідведення витрачаємо 5 відсотків місячного заробітку. Ще 5 відсотків — це податки за будівлю і земельну ділянку. Десь 15 відсотків бюджету — це продукти харчування.

- В Україні дуже дорого хворіти і лікуватися. Чи задоволені ви своєю медициною?

— Наша медицина — одна з кращих у світі. Ще кілька років тому ми робили внески у медичне страхування. Тепер воно подекуди залишилося, але є таким незначним, що нашу медицину можна вважати безкоштовною. Платними у нас є лише стоматологія і офтальмологія. Рівень медичної допомоги не залежить від соціального статусу, мате-ріаль-ного достатку. Усіх пацієнтів лікують однаково. Безоплатно виконуються навіть найскладніші операції на серці. Але інколи на операцію треба чекати 3-4 місяці... Президент США Обама, реформуючи медичну систему, взяв за основу нашу.

Канада може похвалитися своїм соціальним захистом, особливо, коли йдеться про людей похилого віку. Є різного типу домівки для сеньйорів. Вони самі можуть собі готувати їжу, спілкуватися, розважатися. Комфортно почуваються і ті, хто зовсім немічний, прикутий до ліжка чи візочка.

- У якому віці йдуть на пенсію канадці?

— Для чоловіків і жінок однаковий вік — 65 років. Середня тривалість життя жінок у Канаді — 81 рік, чоловіків — 74. Середня пенсія — 1500 доларів. Якщо піде-те на пенсію раніше, у 60 років, то матимете 800-900 доларів. Але через 5 років пенсію піднімуть до середнього по краї-ні рівня. Цікава умова для освітян. Вони здобувають право на пенсію, коли стаж і вік становлять у сумі 80. Скажімо, вік 55 років, стаж роботи в освіті — 25... Відчутну допомогу отримують сім’ї з низьким і середнім рівнем доходів, якщо у них є діти віком до 18 років. Максимальний рівень допомоги на одну дитину у місяць становить 489 канадських доларів.

- А якщо говорити про безробітних?

— Рівень безробіття у нас становить близько 8 відсотків. Це переважно новітня хвиля еміграції. Допомога з безробіття виплачується тим, хто працює менше 15 годин на тиждень або зароб-ляє менше 113 канадських доларів на тиждень. Максимальний розмір допомоги з безробіття — 339 доларів на тиждень.

- Схоже на те, що у вас немає людей, які живуть за межею бідності...

— Немає такого поняття, як “межа бідності”. І немає разючого контрасту між найбагатшими і найбіднішими. Хоча, як і скрізь, є жебраки... Але це вже вибір самих людей. Наша заможна країна живе тихо, спокійно. Має-мо порівняно невелику армію, значно менший, аніж в Украї-ні, чиновницький апарат. Немає такої захланності і хизування розкішшю. Нещодавно одружувався мій син Маркіян. Гостем на цьому весіллі був син моєї сестри з Львівщини. У вас на весіллях та інших забавах без перерви носять наїдки. У нас все скромніше. На одну тарілку кладуть м’ясне, різні салати... Голов-не — розваги, танці, спілкування. Десь близько одинадцятої вечора — кава, легка перекуска, щось солодке... Племінник залишився незадоволеним: “Що то за весілля таке у вас — дали їсти лише один раз...”.