«Визволяти українських політв’язнів у Росії потрібно нестандартними методами...»

Минулий тиждень був позначений важливою політичною новиною: із застінків російської окупаційної влади з допомогою турецького президента визволено двох українських патріотів — заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова. Обох кремлівські спецслужби звинувачували у тероризмі, засудили їх до тривалого перебування за ґратами. В Україні і у всьому цивілізованому світі їх називали в’язнями сумління, політично репресованими. За даними Міністерства закордонних справ України, з політичних мотивів у російських тюрмах нині утримують 35 наших співвітчизників. Правозахисні організації називають значно більшу цифру — 61. Ніхто не може передбачити, коли ці люди повернуться на батьківщину.

Найбільш відомий політв’язень з України — кінорежисер Олег Сенцов, якого засудили до 20 років перебування у колонії суворого режиму, у Заполяр’ї. Путінські нишпорки натякали Сенцову, аби “визнав вину”, розкаявся — і тоді може розраховувати на помилування. Українець не пішов проти своєї держави і своєї совісті, не зламався. А час у тюрмі використовує ще й для написання сценаріїв майбутніх фільмів. Вірить, що правда переможе, і рано чи пізно вийде на волю.

За сфабрикованими звинуваченнями у шпигунстві більше року перебуває за колючим дротом у Москві журналіст “Укрінформу” Роман Сущенко. Підготовку теракту у російській школі приписують 19-річному студенту Павлу Грибу, якого російські спецслужби заманили у Білорусь, а звідти вивезли у Краснодар. “За політику” карають у сибірській в’язниці Олександра Кольченка, Олексія Чирнія, Сергія Литвинова, Миколу Карп’юка (перебуває у сумнозвісному “Володимирському централі”), Станіслава Клиха, Євгена Панова (його називають “диверсантом”). І ще багато інших. Щоб зламати волю, з них знущаються фізично і морально, часто — із застосуванням психотропних препаратів. Бранці Путіна гідно здають цей нелегкий іспит. Недавно Євген Панов передав на волю зворушливого, сповненого оптимізму листа до краян. Є у цьому посланні і такі рядки: “Найперше хочу привітатися з Україною, з моїм містом Енергодаром, з усіма, хо мене підтримує... Зі мною у колонії багато людей, які люблять Україну, через що, власне, опинилися за ґратами... Хотілося би, щоб всі громадяни України з гордістю говорили про те, що вони — громадяни України”.... Слава Народу України! Будемо жити!”.

У списки “українських шпигунів, терористів” можуть, вчинивши провокацію, будь-якої миті записати всіх, хто волею обставин опинився на території Росії (зокрема, на заробітках). Так само, як тих, хто, перебуваючи на окупованій Росією українській території (чи то у Криму, чи то на Донбасі), має мужність бути незалежним, висловлювати свою громадянську позицію, думку, відмінну від позиції Кремля. Мета одна — залякати “інакодумців”, погасити проукраїнські настрої.

“Україна продовжить боротьбу за кожного свого громадянина, який перебуває у російських в’язницях”, - запевнив глава зовнішньополітичного відомства Павло Клімкін. Резолюцію із закликом до Москви звільнити в’язнів сумління ухвалили члени Європарламенту. На початку жовтня навіть у столиці Росії мітингували із таким закликом. На недавній зустрічі спецпредставника США по Україні Курта Волкера з українськими парламентаріями останні просили високого гостя включити це питання у порядок денний його зустрічі із помічником Путіна Сурковим. В Україні створено громадську організацію родичів політв’язнів, завдання якої — пришвидшити процес звільнення незаконно ув’язнених у Росії. Щоб це сталося, має бути кооперація зусиль — як міжнародних, так і внутріукраїнських. Це вкотре засвідчує історія з Умеровим, Чийгозом.

Ігор КОТЕЛЯНЕЦЬ, брат українського політв’язня Євгена Панова

Заходи щодо звільнення українських політичних заручників вважаю недостатніми. Системної роботи у цьому напрямі, на жаль, не видно. Звільнення тих же Чийгоза, Умерова — значною мірою є заслугою лідерів Меджлісу Мустафи Джемілєва і Рефата Чубарова, які напряму працювали з керівництвом Туреччини, буквально не вилазили з цієї краї­ни, намагаючись домогтися своєї мети. Історія з кримськими політв’язнями показує, що треба шукати нові, нестандартні, неочікувані для всіх варіанти розв’язання проблеми. Путіна дратує, коли Європа його змушує до звільнення заручників, цей хід він розцінив би як власну слабкість. З Україною на цю тему він взагалі не хоче розмовляти. Значить, треба знайти таких посередників, на кшталт Ердогана, з якими Путін погодився би про це говорити. В українській владі має бути конкретна людина чи цілий орган, які конкретно би працювали над питанням звільнення політв’язнів. Це мав би бути Уповноважений президента. Така ж посадова особа мала працювати і в європейських структурах, має бути формат офіційних переговорів з цього питання.

Фото Михайла МАРКІВА