Cуд особливого призначення

Національне антикорупційне бюро (НАБУ) є. Нацагентство з питань запобігання корупції є. Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) є. З таким набором, здавалося б, за рочок-другий від корупції в Україні тільки ріжки і ніжки мали б залишитися. Ніби й інформаційні хроніки рясніють новинами про затримання хапуг, й у судах корупційних справ не бракує. Але скільки таких «клієнтів», замішаних на корупції, змінили свої ділові костюми на тюремну робу? Цифри шокують. Проект «Наші гроші» проаналізував судові вироки у корупційних справах, винесені за рік (з липня 2015 по кінець червня 2016 року). Результати можна хіба що з валеріанкою читати. Лише три вироки проти високопосадовців — з 819! Більш як половина вердиктів — проти дрібних чиновників. Дві третини корупціонерів, справи яких були доведені до суду, відбулися штрафом, умовним терміном чи потрапили під амністію. А кожного сьомого взагалі виправдали. З 952 корупціонерів реальний тюремний строк отримали лише 128. Одні кивають на НАБУ і САП: кволенько, мовляв, корупцію «прижучують». Давайте називати речі своїми іменами, кажуть інші. Не НАБУ і САП, мовляв, — остання інстанція у справах проти корупціонерів. Тому претензії — до судів, стараннями яких (звісно ж, не за «дякую») ті, за ким тюрма плаче, уникають заслуженого покарання. Це головний аргумент поборників ідеї про необхідність створення в Україні окремого Антикорупційного суду, без якого, кажуть, вироків проти насірових, мартиненків, онищенків можна роками чекати. Але, судячи з того, що за рік, відколи у законодавстві з’явилася перша згадка про Вищий антикорупційний суд, справа так і не просунулася, перевага, схоже, на боці незацікавлених у появі цієї інстанції.

Створення Вищого антикорупційного суду передбачено «президентським» Законом «Про судоустрій і статус суддів», який Верховна Рада ухвалила ще у червні минулого року. Однак норму про антикорупційну Феміду прописали так, що для запуску механізму потрібно було прийняти ще один закон, затвердивши вимоги до кандидатів в антикорупційні судді і процедуру формування суду. Вже тоді пішли розмови, що таку двоповерхову конструкцію заклали у «президентський» закон саме для того, аби у питанні антикорупційної Феміди якомога довше тягнути гуму. І водити за носа Захід, виправдовуючись, чому Україна не виконує зобов’язання щодо створення антикорупційного суду (обіцянку давали і МВФ — на переговорах про «траншеву» допомогу).

Не дочекавшись сподвижок з Банкової, у лютому цього року група депутатів (ті, кого називають «єврооптимістами») зареєструвала у Верховній Раді законопроект про антикорупційні суди. Крім появи Вищого антикорупційного суду, який мав би розглядати справи, підсудні НАБУ (проти топ-корупціонерів), у проекті йдеться і про створення окремої Антикорупційної палати у Касаційному кримінальному суді Верховного суду, яка працювала б як апеляційна інстанція.

Антикорупційних суддів пропонують призначати на конкурсній основі. А комісію, яка проводитиме відбір, формувати з «делегатів» від президента, Верховної Ради і міністра юстиції (причому очільник Мін’юсту у своєму рішенні має прислухатися до рекомендацій щонайменше двох урядів держав чи міжнародних організацій, які надавали Україні допомогу у сфері боротьби з корупцією). По три кандидати від кожного. З появою у парламенті цього законопроекту і Банкова активізувалася, й її «оплот» у Верховній Раді та Генпрокуратурі. У фракції «БПП» не оминули нагоди кинути камінь у город Антикорупційного бюро. У НАБУ, мовляв, не можуть похвалитися горою справ, переданих до суду. А з тією кількістю, яку все ж передали, і звичайні суди здатні впоратися.

Далі були заяви про те, що поданий законопроект не відповідає Конституції, що його потрібно зняти з реєстрації, оскільки він був внесений з порушенням процедури (мовляв, подання такого законопроекту — виключно президентська парафія). А цього тижня спікер Андрій Парубій озвучив на погоджувальній раді і рішення Комітету з питань правової політики та правосуддя, який не рекомендує виносити законопроект на розгляд у сесійній залі, оскільки вважає, що, за процедурою, подання мало бути з Банкової, а не від депутатів. Свій голос проти подав і генпрокурор Юрій Луценко. Заявив, що не бачить потреби у створенні окремого антикорупційного суду. Спеціалізованої суддівської палати при вже існуючому суді (якому саме, не уточнив) буде, мовляв, достатньо.

«Адвокати» антикорупційної Феміди підозрюють, що диригований з президентської Адміністрації «хор» критиків — прелюдія до страти «неугодного» законопроекту. І додають: оскільки від обіцянки перед західними партнерами Банковій не вдасться відкараскатися, вочевидь, президентський законопроект про антикорупційний суд таки з’явиться у парламенті (коли депутатський зарубають). Але пропишуть у ньому все так, що про незалежну антикорупційну Феміду лише мріяти залишиться.

Коментар для «ВЗ»

Маркіян ГАЛАБАЛА, експерт судової групи «Реанімаційного пакета реформ»:

«Банкова зацікавлена у створенні контрольованого нею Антикорупційного суду»

- Усе впирається у відсутність політичної волі. З часу ухвалення рішення про необхідність створення в Україні Вищого антикорупційного суду минув рік. Виникає питання: чому президент, який вважає себе локомотивом судової реформи, так і не подав у Верховну Раду відповідний законопроект?

Безумовно, Банкова зацікавлена у створенні такого Антикорупційного суду, над яким вона мала б конт­роль. На сьогодні останнім форпостом тих, хто намагається блокувати роботу НАБУ, залишаються суди.

Адміністрація президента, на жаль, має вплив на суди. Як тільки надходить команда з Банкової, судді перетворюються на приручених кроликів. Є багато справ, які готові для розгляду по суті. Але судді з розглядом не поспішають. Якби працював Антикорупційний суд, по багатьох справах вже були б вироки. У разі створення такого суду система боротьби з корупцією замкнеться і буде непідконтрольна жодній з гілок влади.

- Як оцінюєте депутатський законопроект про антикорупційні суди, поданий до Верховної Ради?

- Головний «плюс» у тому, що дискусія про формат роботи антикорупційних судів нарешті стала частиною парламентської процедури, а не просто дискусією поза межами Верховної Ради — між науковцями, громадськими діячами. Щодо законопроекту, то він має як недоліки, так і переваги. Парламент міг би проголосувати його у першому читанні, а вже до другого доопрацювати ті моменти, які викликають сумніви чи застереження. Це стосується і процедури добору антикорупційних суддів, і формування конкурсної комісії.

- Виникає запитання і щодо кількості суддів: у Вищому антикорупційному суді — до 70, в Антикорупційній палаті — не менше 30. Чи не забагато, враховуючи не лише пропоновані їм зарплати (240-300 тисяч гривень), а й те, чи для всіх роботи вистачить? Антикорупційний суд розглядатиме лише справи проти топ-корупціонерів. Але, як показує досвід, попри всі старання НАБУ, розігнатися зі справами проти «топів» з касти недоторканних йому не дають.

- Треба враховувати, що у загальну кількість входять не лише судді, які розглядатимуть справи по суті, а й так звані слідчі судді. Ті, які дають санкції на проведення негласних слідчих дій (включаючи прослуховування і відеоспостереження. — «ВЗ»), розглядають запобіжні заходи.

Якщо хочемо швидких вироків у справах щодо топ-корупції (а не через два-три роки після подання цих справ до суду), потрібно розуміти, що навантаження на антикорупційних суддів має бути не надто великим.

Цифра щодо кількості антикорупційних суддів може бути скоригована. Але, плюс-мінус, вона відповідає необхідності. Тим паче, не факт, що за першого ж добору будуть заповнені всі вакансії. Чи рівень кандидатів, які подаватимуться на конкурс, відповідатиме встановленим вимогам, — питання.

- Чи не буде та ж картина, яку спостерігаємо нині з претендентами у судді Верховного суду, куди «ламанулися» старі кадри у заплямованих мантіях?

- Ризики, безумовно, є. Закон може встановити лише формальні вимоги до кандидатів. А далі важливо, наскільки ефективно виконуватиме свою роль комісія, яка здійснюватиме добір суддів. Суттєвим запобіжником, який має не допустити до роботи в Антикорупційному суді недоброчесних кандидатів, є також і «міжнародники», які будуть залучені у процесі формування конкурсної комісії. Бо Вища кваліфікаційна комісія суддів, на жаль, часто дивиться крізь пальці на суттєві зауваження до статків чи репутації кандидатів до того ж Верховного суду.

- Законопроектом передбачено, що відкрити дисциплінарну справу проти антикорупційного судді можна буде лише за згоди, ухваленої зборами суддів Вищого антикорупційного суду чи Антикорупційної палати. З одного боку, це убезпечує суддів від тиску через можливість легко «піти» їх з посади. А з іншого, чи не стимулюватиме це кругову поруку: не здам, щоб потім мене не здали?

- Передбачена процедура притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності — один із недоліків цього законопроекту. Згадаймо, що у нас робиться з Нацагентством з питань запобігання корупції. До роботи НАЗК і його керівництва величезні претензії, а закон виписали так, що цих людей дуже важко звільнити з посади. Те саме може бути і зі суддями. Отримання згоди на притягнення до дисциплінарної відповідальності від зборів суддів може стати елементом безкарності, коли колеги, з мотивів корпоративної солідарності, не захочуть «здавати» суддю Вищій раді правосуддя. Цей недолік потрібно виправляти. Так, процедура порушення дисциплінарної справи має бути ускладнена. Але не настільки, щоб це стало елементом безкарності.

- У пояснювальній записці до поданого законопроекту необхідність його ухвалення мотивують, зокрема, тим, що це дозволить забезпечити наступний транш позики МВФ і створити умови для повернення до бюджету «корупційних» активів. Але чи вирішиться проблема з поверненням вкраденого, якщо у законодавстві досі залишаються діри (причому часто їх свідомо створювали), які дозволяють швидше імітувати покарання «папєрєдніков» і повернення награбованого ними?

- Кримінально-процесуальний кодекс передбачає процедуру конфіскації коштів з прив’язкою до винесення обвинувальних вироків. Окремі фракції у парламенті лобіюють закон про спецконфіскацію, мотивуючи тим, що таких вироків немає. Але як тільки ефективно запрацює Антикорупційний суд, вони будуть. Відповідно буде і конфіскація здобутого злочинним шляхом майна, і поповнення бюджету.

- Але як показує приклад з конфіскованим «мільярдом Януковича», коли потрібно, то і без вироків справляються.

- Це був цирк. До сьогодні ховають рішення суду про цю спецконфіскацію, на якій генпрокурор і команда на кожному кроці піаряться. Це нонсенс! Про яку прозорість, про яку правову державу можна говорити, якщо у ГПУ ховають те, що називають своїм здобутком?!

- Здобутком, який може дорого обійтися Україні, якщо буде позов до Європейського суду і той же Янукович виграє справу.

- Звичайно. Потім українці розраховуватимуться за цей піар з власної кишені.

- Який досвід діяльності Антикорупційних судів у світі? Критики створення в Україні окремого Антикорупційного суду кажуть, що у розвинутих країнах таких судів не існує, що на Європейському континенті вони є хіба що у Словаччині і Хорватії.

- Існування такої інституції справді не притаманне європейській спільноті. Якщо говорити про світовий досвід, то серед успішних прикладів діяльності антикорупційних судів можна назвати Індонезію і Колумбію. Для України поява такого суду залишається необхідним кроком, оскільки ми досі не змогли створити загальну систему судів, яка могла б ефективно розглядати корупційні справи. Час диктує. Не можемо ж роками чекати, поки судова реформа дійде до судів першої інстанції. Потрібно вже зараз показати суспільству ефективний результати боротьби з корупцією.