Остап СЕМЕРАК: «Маємо визначити, що робимо з відходами: сортуємо, спалюємо чи продаємо»

Очільник Мінприроди розповів, як нам вийти зі «сміттєвої кризи».

Міністр екології та природних ресурсів України Остап Семерак, перебуваючи у Львові на брифінгу, розкритикував місцеву владу за бездіяльність у процесі рекультивації Грибовицького полігона. Про перспективи побудови сміттєпереробного заводу на Львівщині, про те, що робити зі старими сміттєзвалищами та інші екологічні проблеми міністр (на фото) розповів в ексклюзивному інтерв’ю “Високому Замку”.

— Катастрофа у Грибовичах примусила владу нарешті заговорити про будівництво сміттєпереробного заводу. Але наразі спостерігаємо зволікання з цим будівництвом. Одна з проблем – місцеві громади в області виступають проти «других Грибовичів у себе під вікнами».

— Іншого шляху, ніж спілкуватися з людьми, немає. Я б залучав до таких перемовин третього партнера, до якого у людей є довіра. Наприклад, міжнародну організацію, яка б гарантувала дотримання екологічних стандартів: Європейський інвестиційний банк, Європейський банк реконструкції і розвитку. Навіть якщо не хочуть фінансувати цей проект, можуть виступити його екологічним аудитором. Треба організувати “круглий стіл” із територіальною громадою, владою Львова і міжнародними партнерами. Партнери мають сказати: ми фінансували проекти у Відні, Швейцарії, бачили, як це працює, ми вам гарантуємо, що будемо партнерами цього проекту з Львівською міською радою і з вами, зробимо аудит, конт­роль. Якщо влада хоче цю проблему вирішувати, вона буде її вирішувати. Я ж, крім образ, які висловлює міський голова Львова, нічого не бачу…

— Андрій Садовий має всі підстави вважати, що його хочуть “втопити у смітті”. В інтерв’ю нашій газеті він розповідав, що куди б не повіз сміття, звідти його повертають до Львова у супроводі поліцейських машин із “мигалками”. Але він мусить кудись подіти це сміття! Він у безвиході. Є мета “спалити рейтинг” Садового. Відповідно, він і “наїжачується”…

— Не можна чекати, що проблема сама собою вирішиться. Думаю, це мала би бути домовленість між Львівською міськрадою, якоюсь асоціацією територіальних громад, центральним органом влади – про те, що проблема існує, і ми будемо її вирішувати. Сталася трагедія на Грибовицькому сміттєзвалищі, але гарантувати, що це не станеться деінде, ми не можемо. Багато залежить від того, хто і як дотримувався технології складування відходів. У Грибовичах її не дотримувалися.

— Хіба на інших сміттєзвалищах України її дотримуються?

— Кожне підприємство повинне дотримуватися. Зокрема, технологія боротьби із горінням  дотримується через прошаровування сміття метровою “прокладкою” ґрунту. Якщо станеться пожежа, горітиме лише один прошарок сміття, а не все звалище.

— Хто перевіряє, чи дотримуються на звалищі технології експлуатації?

— Це затверджує Мінрегіонбуд, а перевіряє Державна екологічна інспекція. Крім того, зараз почали робити бізнес на дегазації сміттєзвалищ. Приватні фірми, спалюючи газ,  отримують електроенергію. Якщо говоримо про ЛКП “Збиранка” – там виконують певні роботи з ліквідації наслідків аварії, але немає ні проекту, ні екологічної експертизи, ні якихось інших  обґрунтувань…

— Міськрада сказала, що інститут «Гірхімпром» розробив проект рекультивації сміттєзвалища, що його схили будуть укріплювати спресованим сміттям…

— Є проект 2013 року. Але тоді ситуація на цьому сміттєзвалищі була іншою. Новий проект не пройшов експертизи. Усе, що там робиться, можна назвати самодіяльністю. Якимось ґрунтом щось укріплюється. Немає прорахунків. Чи встоїть ця маса сміття, як вона буде поводитися, коли піде сніг, куди стікатиме волога? Щось роб­лять, але не можна бути впевненим, що це не завдасть шкоди, убезпечить від повторного завалу…

— Хто це все має контролювати?

— Державна екологічна інспекція України, яка координується Мінприроди. Екоінспекція може сказати, що це все незаконно, і зупинити. Але ЛМР тоді залишиться заблокованою. Тому ми за цим спостерігаємо, констатуючи наявність проблеми. Чекаємо, поки нам покажуть проект.

— Виглядає, що держава закриває очі на порушення?

— Держава не закриває очі. Кожне відомство має свої зав­дання. Не у компетенції Міністерства екології формування політики поводження з твердими побутовими відходами. Це завдання Міністерства регіонального будівництва і ЖКГ. Тверді побутові відходи – частина комунального господарства, Мінрегіонбуд веде облік сміттєзвалищ, затверджує їм санітарні правила, стежить за їх дотриманням з точки зору будівельного складника. А Міністерство екології формує загальну політику охорони навколишнього природного середовища. ТПВ впливає на навколишнє середовище, тому в нас є такі інструменти, як Екологічна інспекція, яка контролює дотримання природоохоронного законодавства. Щодо “Збиранки” Львівська обласна екоінспекція судилася три роки – за право прийти і перевірити їхню діяльність. Вони не допускали перевіряючих на територію. Не виключаю, Львівська екоінспекція могла мати негласну домовленість з ЛКП: виходило, що і ті хороші, бо не можуть зайти на територію без рішення суду, і ті непогані, бо захищають якісь інтереси. І лише коли сталася аварія, наступного дня суд прийняв рішення і дав можливість Екоінспекції зайти на сміттєзвалище.

Крім того, нагадаю, уряд був сформований 14 квітня, а 30 травня сталася катастрофа у Грибовичах. Фактично уряд пропрацював півтора місяця. Але ця катастрофа підштовхнула і мене, і Мінприроди почати створювати Національну стратегію поводження з ТПВ. Вона визначає, що робимо з відходами: сортуємо, спалюємо чи продаємо… Тверді побутові відходи – лише частинка всіх відходів. Треба визначатися, що робимо з небезпечними відходами? Це отрутохімікати, залишки фармацевтичної промисловості, медичної галузі (рештки людських тіл, кров, шприци), ртутні лампи, батарейки. Усе це здебільшого везуть на сміттєзвалища. А відходи сільського господарства? Свинарники так спаскудили землю, що вже села повстають.

Ми ідентифікували сім видів різних відходів. ТПВ – один із них. Відходи – це величезний сектор тіньової економіки. Тому ми запросили до співпраці Міністерство економіки, Міністерство регіональної політики, Європейський банк реконструкції і розвитку, німецьке агентство GIZ. Підписали меморандум про співпрацю, створили торік в червні експертну і політичну групу, яку я очолив, залучили експертів, які допомагали нам розробити проект цієї стратегії. У грудні ми її розмістили на нашому сайті. Проводимо публічне експертне обговорення. Незабаром будемо презентувати цей документ на засіданні Кабміну. У частині поводження з ТПВ має бути і участь органів місцевого самоврядування.

— Кожна громада має сама вирішувати, що робитиме зі своїми відходами?

— Так, бо хтось може сказати, що не відчуває можливості сортувати сміття, буде спалювати. Інші можуть сказати – ми здатні розділити. У світі давно застосовують принцип роздільного збирання сміття. Наприклад, у Мюнхені є шість кошиків, в іншому місті – два кошики, ще десь – три. Це є рішення органу місцевого самоврядування. Першими у світі почали сортувати сміття швейцарці – у 1972 році, 45 років тому! Як ми відстали! Але у нас є можливість не повторювати цього шляху у 45 років, а сісти в цей «потяг» на п’ятій зупинці, а можливо, на третій. Світ змінився, змінилися технології.

Екологи кажуть, що, можливо, не варто розділяти сміття на таку велику кількість бачків. Якщо у Мюнхені шість бачків, то це означає, що у місто заїжджають чотири машини. Бо вивозять різні види відходів кожна у свій час, є якась черговість. І ці всі чотири машини повинні приїхати за тими самими адресами. Викиди в атмосферне повітря зростають. Найбільшим забруднювачем повітря у містах вважається транспорт. Екологи кажуть, що треба йти за іншими технологіями. Пропонують, щоб частково це сортування відбувалося вдома, а фінальне – на точках вивезення сміття. З мокрим сміттям вже нічого не зробиш, його треба просто захоронювати. А немокре можна розсортовувати на точках збору сміття – папір окремо, скло окремо. Це не сміттєзвалище, а «перевалочні пункти» сортування сміття.

В альпійських містах є заводи, які спалюють сміття. Але маємо розуміти, що спалення сміття коштує грошей. Бо це не деревина, яку підпалив, – і вона собі горить. Аби спалити сміття, треба заплатити за збирання, доставку, за роботу заводу, за газ. Це дороге задоволення. Громадяни теж повинні розуміти, що нинішня плата покриває тільки збирання і вивезення сміття на полігони. Жодного сортування і спалювання. Якщо хочемо, щоб нам надавали послугу з безпечної утилізації сміття, має­мо знати, що це кош­тує грошей.

Якщо хочемо жити в чистому довкіллі, маємо піднімати культуру людей. Зреш­тою, повинні заплатити за належне поводження з цими відходами. Завод з утилізації ртутних ламп, який є у Львові, – це платна послуга. У нас є вибір – або з порушенням законодавства викинути ртутну лампу на сміттєзвалище (це безкоштовно, тільки заплатити за транспортування), або відвезти цю лампу на завод і заплатити за утилізацію кожної лампи. Тоді будемо впевнені, що не буде випаровування ртуті, небезпечної для життя людини.

— За чий кошт мають будувати такі заводи – місцевого бюджету, державного, чи залучати інвесторів? Чи існує якась державна стратегія, чи кожен рятується як може?

— Я би очікував фінансування не з державного бюджету, а розуміння від людей. Вони мають розуміти: спродукував багато сміття – заплатиш більше за його утилізацію. Спродукував менше – заплатиш менше. І такими економічними інструментами будемо досягати мети. Бо наша мета – мінімізувати продукування сміття. А те, що вже виробили, – належно утилізувати.

— Наскільки Україна в цій «сміттєвій ситуації» може дати собі раду без будівництва сміттєпереробних заводів?

— Статистика свідчить, що 95% ТПВ вивозиться на захоронення на полігон. Тільки 5% йде на повторну сировину. Там є і папір, і пластик, і скло, тобто те, що може бути утилізоване. Ми повинні створити умови для того, щоб усі відходи відправляти на повторне використання. Бо для когось це сміття, а для когось – ресурс у виробництві. Лише те, чого не можна повторно використати, можна захоронювати.

Що робити зі старими сміттєзвалищами? Вони ж не можуть залишатися пам’ятниками екологічної бездіяльності чи безкультур’я. Рано чи пізно ми повинні здійснити їх  рекультивацію. Тут повинно бути якісне партнерство між органами місцевого самоврядування і державної влади. Бо хто сьогодні повинен заплатити за рекультивацію Грибовичів? Це сміттєзвалище формувалося з 60-х років минулого століття.

— Чому за 25 років жодна міська рада не взяла кредиту, щоб побудувати такий завод?

— В Україні є один завод зі спалення, який працює у Києві. Було кілька проектів будівництва таких заводів по Україні. У Дубні (Рівненська область), наскільки мені відомо, цей проект не спрацював. Розмовляли про проекти з Івано-Франківським цементним заводом, щоб там спалювати… Муніципальні органи влади йшли за спрощеною процедурою:  100% вивезення ТПВ на захоронення, а не утилізація та отримання вторинної сировини. Від захоронення теж можна отримати такий ресурс, як біогаз. Наприклад, так зробили у Вінниці, у Луганську, де був побудований новий полігон із роздільним збиранням і відповідним захороненням.  Зараз цей об’єкт знаходиться на території, окупованій бойовиками РФ.  На такому самому полігоні я був у Запоріжжі. Він зараз будується за кошти міськради.  Місцева влада також звернулася за підтримкою до центрального бюджету і отримали відповідну фінансову допомогу з природоохоронних програм. У Харківській області ми підтримували будівництво сміттєзвалища із роздільним збиранням і належним захороненням.

— Коли у нас було Євро-2012 і треба було побудувати стадіони, які, в принципі, мало приносять користі, у держави гроші знайшлися. А тут за 25 років держава не знаходить грошей на будівництво таких конче потрібних об’єктів, як сміттєспалювальний завод… Виникає питання про пріоритети держави.

— Ініціатива повинна виходити від  самих органів місцевого самоврядування. Якби міська рада якогось міста ініціювала спільне фінансування будівництва такого сміттєспалювального заводу, цей проект був би підриманий. За неповний рік моєї роботи в Міністерстві природи ми створили природо­охоронну програму. До нас зверталися щодо фінансування роздільного збирання і відповідного будівництва полігонів з належним захороненням, але ніхто не говорив про будівництво чи нашу часткову участь у будівництві сміттєспалювальних заводів. Повторюю, ця технологія дорожча, ніж вивезти сміття на захоронення, і місто повинно проявити ініціативу. Бо цю послугу буде надавати місто, і воно оперуватиме цим заводом і, відповідно, збиратиме платню. Мери нерідко міркують, що  їх обрали на 4−8 років, тому діють за принципом «переживеться-перетерпиться». Прийде інший мер, хай цим і займається…

— Чому все ж таки жоден інвестор не прийшов в Україну і не побудував сміттєпереробний завод?

— Думаю, мери можуть краще відповісти на це запитання. За 10 місяців моєї роботи в Міністерстві до мене прийшли лише 5−6 іноземних компаній, які хотіли знайти партнерів. Починаючи від грузинів, закінчуючи канадійцями. Був здивований, коли прийшла муніципальна компанія Едмонтона з Канади. Це таке собі канадійське ЛКП “Збиранка” (сміється. – Авт.). Вони ще перед Революцією гідності почали вивчення можливості переробки сміття в Україні.

— У чому перешкода для інвесторів?

— Перше – питання готовності громади оплачувати тариф. Друге – готовність територіальних громад розміщувати ці об’єкти. Третє – готовність муніципалітетів наповнювати і гарантувати ці підприємства “потоком” сміття. Четверте – прорахунки всіх ризиків (тарифних, інвестиційних). Інвестори зважають на ризики у країні,  яка зазнає  агресії з боку РФ. Потенційні інвестори  в переважній більшості залучають кредитування західних банків, страхові компанії. І там Україна, очевидно, у зоні ризику.