«Земляки-донеччани потроху прозрівають. Самі повинні усвідомити, куди вляпалися…»

Співрозмовники кореспондента «ВЗ» – вихідці з Донбасу, які нині служать контрактниками в українській армії.

Колишнього жителя Донецька, 52-річного старшину Качавана Макаряна (справа) молоді українські солдати називають “мамою з вусами”. Майор Олександр Іваненко (зліва) каже, що Качаван — зразковий воїн.
Колишнього жителя Донецька, 52-річного старшину Качавана Макаряна (справа) молоді українські солдати називають “мамою з вусами”. Майор Олександр Іваненко (зліва) каже, що Качаван — зразковий воїн.

Одна з найбільш пам’ятних моїх зустрічей у 184-му Навчальному центрі Національної академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного — з воїнами, чия мала батьківщина нині окупована ворогом або її постійно тероризують обстрілами. У військовому містечку “Гвардійське” вихідців з Луганщини і Донеччини 37 відсотків. Заступник начальника відділення роботи з особовим складом майор Олександр Іваненко не приховує: дехто зі “східняків” під впливом російських пліток спочатку побоювався їхати в Західну Україну, але швидко змінив думку. Багато хто хоче залишитися тут служити і жити. Перевозять сюди дружин і дітей. Один контрактник з Луганської області розповідав, з чого саме почалася трансформація його світогляду: “Бувало, іду в себе вдома, там — шприци від наркоти валяються, там — п’яний лежить. А тут у неділю люди у вишиванках ходять, до церкви квапляться…”.

«Хочу Україні свій борг віддати. Вона моїх дітей виховала»

В одному з підрозділів Навчального центру, “Інженерному”, випало нам зустрітися з  колишнім машиністом бурової установки у кар’єрі.  Цікавимося, що спонукало його піти до війська.

— А скільки можна чекати завершення війни? Скільки отой “бєспрєдєл” буде творитися біля мого рідного Маріуполя і взагалі на сході? — відповідає запитанням  на запитання.

— Шкода місцевих жителів, які постійно живуть у страху від ворожих обстрілів. Пішов до армії, бо хочу виконати свій обов’язок українця.

— А чи змінилося щось у головах тих, хто у ваших краях чекав приходу Путіна?

— Обалдєнно помінялося! Моя сусідка Валя раніше кричала до українських солдатів: “Бандьори!!!”. Минув тиждень, а вона до них: “Ой, хлопчики, привіт!”.

Майор Іваненко познайомив нас зі ще одним воїном — колишнім жителем Донецька Качаваном Макаряном. 52 роки, уродженець Грузії, батько двох дітей, є внуки. Зараз його дім у Слов’янську. До підписання контракту зі Збройними силами України працював старшим майстром на залізниці коксохімічного заводу в Авдіївці. У часи СРСР служив в армії у Миколає­ві та Одесі. З того часу прикипів до України, з 1984 року живе тут. Останній рік і два місяці — на військовому контракті. Старшина доглядає за молодим поповненням, “щоб було нагодоване, помите, одягнене”. Про нього солдати жартівливо кажуть: мама, тільки  з вусами.

— Україна моїх дітей виростила. Тому я зараз українську землю захищаю. Хочу віддати їй свій борг, — з відчутним кавказьким акцентом говорить  Качаван Айгазович. — Пішов служити не заради грошей, які платять в армії, вони мене не цікавлять. Вчу солдатів життя, вчу, як треба Вітчизну свою боронити. Сидіти вдома – це добре. А Батьківщину хто захищатиме? Ми запитали у старшини Макаряна, чи підтримує зв’язок з колишніми своїми знайомими у Донецьку?

— Половина моїх друзів — по цю сторону,  половина — там залишилася. Чи контактую з останніми? Ні, пробачте, я зі сепаратистами не спілкуюся.

 «У підвалі постійно транслювали гімн СРСР…»

Називати прізвище цього воїна-контрактника, вихідця із Донецька, ми не будемо, бо не дозволяє його нова спеціальність, яку шліфує у стінах 184-го Навчального центру.  Але про історію його життя розповімо, позаяк вона багато в чому типова для земляків з шахтарського краю. І повчальна для тих, хто досі вважає російських окупантів “братами”.

Антону 30 років, за фахом — інженер. До війни на сході мав у Донецьку власну фірму, яку заснував ще у 18 років (стартовий капітал позичив у друзів). Працював без відпусток і майже без вихідних. Заробляв непогано, жив у своє задоволення. Політикою цікавився, але не займався нею. Каже, що з друзями був на Майдані, возив учасникам протестів куплену за власні кошти  “тушонку”. Підтримував їх, бо вважав, що Україна має бути єдиною, разом з її складовою — Донбасом.

Антон згадує, як у його рідному Донецьку з’явилося “ополченіє”: — Першими, хто прийшов на “сєпарські” блокпости, були мої перестрашені сусіди. Взялися за зброю, бо їх сильно налякав телевізор з російськими програмами, де постійно товк­мачили: в Україні фашисти-бандерівці захоплюють владу! Чоловікам по 30−40 років, дорослі, здавалось би,  люди, а всерйоз обговорюють, як у дитбудинках “бандери” їдять малюків. Я  крутив пальцем біля скроні: “Дебіли, у що ви вірите?”. Проте переконати їх було важко.

Протягом першого тижня “сєпарство” виглядало “ідейним” рухом. А потім  переросло у звичайний бандитизм. “Сєпари” взялися бити, вбивати наркоманів та інших “асоціальних елементів”, вивозити їх з міста, забирати їхні будинки. Бабусі у під’їздах хвалили “ополченців”, мовляв, які гарні ці хлопці, що наводять порядок…

Через кілька місяців, у середині літа 2014-го, до нас прийшли росіяни. Відкрито, не ховаючись, зі своїми прапорами. Мені і моїм товаришам це дуже не сподобалося.  Бо що має Росія робити у Донецьку?

У місті знову почали правити “пролєтарії”. Це був повний капець! Якщо у тебе є гроші — віддай! Якось сиджу вдома, дивлюся телевізор і думаю, як вибратися на дачу біля аеропорта, щоб забрати звідти кілька мішків картоплі.  Аж тут гримають у двері. Відчиняю — на порозі чотири “мордовороти” з автоматами. Запитують: хто зі сусідів у твоєму будинку давно не з’являвся вдома? Якщо не скажеш, твоя “рожа” буде розбита прикладом… Через півгодини  бачу, як з квартир зверху і знизу під моєю все виносять. Перша група забирає найцінніше, друга — менш вартісне, третя — буквально шпалери зі стін здирає.  Така “зачистка” пройшла з першого по дев’ятий поверх.

Від початку правління “народної влади” мені, приватному підприємцеві, поставили умову: за “захист бізнесу” повинен буду платити 5 тисяч грн. щомісяця.  Інакше мою фірму закриють. Я не платив. І на моєму бізнесі поставили хрест.

Через усе це зібрався виїжджати з Донецька. Найбільш цінні речі, змінний одяг повантажив на машину і взяв курс на територію, підконтрольну Україні. По дорозі мав намір завернути у Сіверськодонецьк, щоб забрати звідти свого друга зі сім’єю. Їхав через Червоний Лиман, де мене й зупинили “сєпари”. Коли показав документи і щодо мене по телефону навели довідки  — вдарили по голові, кинули у підвал, а машину з речами “націоналізували”. Більше я її не бачив. Моя вина була в тому, що у Донецьку я посилав “ополченців” під три чорти і відмовлявся платити їм “дань”.

У підвалі, де вже сиділо двоє бідолах (долі їх не знаю), тримали три доби. Їсти не давали. На голову накинули целофановий мішок з невеличкою діркою для дихання. Били чим попало, в основному — прикладом. Якщо чув кроки ззаду, напружував спину, бо знав, що зараз вдарять по нирках. Їх мені і відбили. Для “промивання мізків” усі три доби у підвал транслювали гімн СРСР…

Виручив друг зі Сіверськодонецька. Дізнався, що я потрапив у халепу, прислав дружину, яка й переконала “сєпарів” відпустити мене, мовляв, я — “свій”. Після того підвалу два місяці пролежав у лікарні. Але здорових нирок не маю досі…

Запитуємо Антона, як опинився в українській армії.

— Після пережитого у Донецьку і Червоному Лимані я був морально розбитим. Очі застилали гнів, лють. Хотілося одного: відімстити. Пішов до мера Сіверськодонецька, пояснив ситуацію, він допоміг відновити документи. Отримав новий паспорт, місцеву прописку. А потім добровільно пішов у військкомат. В армії я зі серпня 2015 року. Мрію повернутися до рідного Донецька. І повернути все, що у мене забрали “сєпари”. У житті керуюся правилом: чужого не беру, але за своє горло перегризу. Так мене виховували мій тато з мамою.

Дискутуємо з Антоном щодо колабораціоністів на сході, про тих, хто пішов на спів­працю з окупантами.

— За моїми даними, одурманених російською пропагандою і тих, хто мислить тверезо, у Донецьку буде у пропорції 50 на 50, — каже колишній донеччанин. — Люди хочуть спокою, їм війна набридла. Багато хто усвідомив, що при Україні йому жилося не так уже й погано. Просто з жиру почали біситися…

— Рано чи пізно українська влада повернеться у Донецьк. Як же знайти точки дотику з місцевим населенням, частина якого колись перекривала дорогу нашим воїнам, зате з розпростертими обіймами зустрічала російських  окупантів?

— Я пам’ятаю, як українська армія входила у звільнений нею Сіверськодонецьк. Дехто з місцевих від паніки кидався в істериці.  Але буквально на очах думка про українську армію почала змінюватися. Від сепаратистів почали відмовлятися. Людям зійшла пелена з очей. Почали з’являтися синьо-жовті прапори на магазинах. Я спілкувався з їхніми власниками. Казали: весь приватний бізнес завжди був за Україну. Бо при її владі спокійно працювали, платили податки. А при сепаратистах нормального життя не було.

— Що треба зробити, щоб у мізках ваших обманутих земляків швидше відбулося просвітлення?

— Швидше це не станеться. Вони самі повинні зрозуміти, куди вляпалися.

Фото автора.