Навіщо замість олігархів платити політикам має народ?

На тлі війни, зростання цін, тарифів на транспорт і комунальні послуги не одного співвітчизника “шляки трафляли” від звістки про те, що з Державного бюджету країни у 2017 році виділять 398 млн. грн. “на статутну діяльність” шести парламентських партій. Ця сума перевищує видатки на реформування вугільної галузі і майже дорівнює державній допомозі онкологічно хворим дітям. Чи правильно розставлено пріоритети? Чи не є це марнотратством? Чи не краще було б немалу бюджетну “копійку” вкласти у соціальні програми, скажімо, скерувати їх медицині, освіті, занедбаному шляховому господарству? Фахівці, які знаються на темі державного будівництва, стверджують, що така дотація політичним силам є обґрунтованою, виправданою, перспективною. Такою, що “оздоровлюватиме” наш політикум. На запровадженні подібного фінансування наполягав Євросоюз, зробивши його однією з умов надання Україні безвізового режиму.

Досі майже всі українські партії можна було назвати умовно ідеологічними, умовно самостійними. Вони існували не на скромні членські внески і добровільні пожертви своїх симпатиків, а на вливання скоробагатьків. А, як відомо, хто платить, той і замовляє музику. Прикуплені олігархами, великими фінансово-політичними групами політичні сили з часом забували про декларовані завдання “працювати в ім’я народу” і втрачали своє обличчя, приймали рішення, які їм диктували “меценати”. Останні отримували право вирішального голосу у принципових питаннях не тільки партійного життя. Відверте і приховане входження у владу дозволяло партійним “опікунам” з вершком “відбивати” вкладені у політику кошти. Через своїх представників у Верховній Раді та у місцевих “парламентах” вони домагаються ухвалення рішень, які сприяють їхньому бізнесу (хоча нерідко шкодять інтересам держави). Це те, що у світі називається політичною корупцією.

Покласти їй край, зробити партії залежними не від олігархів, а від виборців, і покликаний був закон, який передбачає державне фінансування статутної діяльності партій та часткове компенсування їхніх витрат на передвиборчу агітацію. Так заведено майже у всьому світі. В Європі коштами від держави користуються партії всіх країн, за винятком чотирьох, включаючи Білорусь. Умовою для “премій” від держави є високий (починаючи з наступних виборів - не менше 3%) показник на парламентських перегонах, а ще - чесний щоквартальний звіт про всі партійні надходження і витрати, зобов’язання фінансового характеру, майно. А також - успішне проходження аудиторської перевірки. Солідна фінансова підтримка від держави позбавить політичні сили необхідності ходити з простягнутою рукою до “сильних світу цього” і прогинатися перед ними. Бюджетні “премії” партіям не тільки зроблять їхнє життя прозорішим, а й спонукатимуть політичні сили дбати про розвиток низових осередків, розробляти реалістичні, а не популістські програми дій, домагатися їх втілення. Якщо громадяни високо оцінять на виборах діяльність тієї чи іншої партії, вона, крім депутатських мандатів, матиме на своєму рахунку ще й чималі гривневі вливання з державної скарбниці. А хто “валяв Ваньку” — залишиться біля розбитого корита.

Дехто каже, що це надто дороге задоволення — у час кризи тринькати державні кошти на політиків. Прості розрахунки показують, що зі сплачених податків кожний українець перекаже на потреби партій в середньому 10 гривень. Хіба це так багато для того, щоб домогтися порядку у просякнутому підкупами “політичному Вавилоні”, який часто робить нас своїми заручниками?

Як визначають суму коштів на дотації партіям? За основу береться розмір мінімальної зарплати станом на початок року, цю суму перемножують на 0,02% і на загальну кількість виборців, які взяли участь у парламентських виборах. Після дострокових перегонів 2014 року, на яких голосували 16 млн. 52 тисячі 228 громадян, ця сума становила 442 млн. 399 тис. 403 грн. 90 відсотків цих капіталів пропорційно, залежно від кількості здобутих мандатів, розподілили між шістьма партіями, які пройшли до парламенту. А 10% віддали як додатковий бонус партії “Самопоміч” - за те, що вона дотрималася “гендерної квоти” при формуванні виборчих списків: на кожних трьох чоловіків-кандидатів тут припадало по одній жінці.

Державні кошти партіям виділятимуть щороку чотирма траншами. У першому кварталі 2017 року “Народному фронту” Національне агентство із запобігання корупції перекаже 28 млн. 438 тис. 375 грн. “Блок Петра Порошенка “Солідарність” отримає 28 млн. 25 тис. 900 грн., “Самопоміч” - 14 млн. 98 тис. 640 грн., Радикальна партія Олега Ляшка — 9 млн. 564 тис. 475 грн., “Батьківщина” - 7 млн. 295 тис. 550 грн. Поки що не зрозуміло, що перепаде “Опозиційному блоку” — позаяк торік він відмовлявся від державної допомоги, заявляючи, що здатен профінансувати себе сам. Якщо колишні “регіонали” не впиратимуться, то у першому кварталі збагатять свою партійну касу на 12 млн. грн.

Чи чесно відроблятимуть партії цю державну допомогу? Чи не приховуватимуть надання “дружньої підтримки” з боку тих же олігархів? Є сумніви. Адже вже тепер у своїх звітах деякі сили зазначають, що майже всі їхні активісти і функціонери працювали “на громадських засадах” (подекуди безплатно працювали навіть бухгалтери) або ж отримували символічну платню (2400 грн.). У партії Ляшка насмішили курей, сповістивши, що година оренди броньованого “кадилака” для їхнього лідера коштує всього 7 грн. Наводять на роздуми і фінансові звіти у “Батьківщині”. Бо фірма-власник орендованого цією партією “Мерседеса” має ту ж юридичну адресу, що й офіс підприємства, засновниками якого є чоловік Юлії Тимошенко та її донька.

І все ж крига скресла. Процес очищення української політики від олігархічного нальоту розпочато.

Коментар для «ВЗ»

Ігор ТАНЧИН, політолог

Теоретично все виглядає красиво і правильно. На Заході фінансування партій практикують ще із середини минулого століття — аби відокремити капітал від політики. Але треба розрізняти теорію і її практичне втілення. Боюся, що в наших умовах, в умовах олігархічного панування, така система буде використана існуючими партіями, які за своєю природою ВЖЕ є олігархічними. Адже фінансування отримають ті партії, які набрали на виборах понад 3% голосів. А для такого високого результату потрібен “стартовий капітал” у вигляді доступу до медіа, адмінресурсу, розбудовані структури.

Інфографіка Ігоря НЕСТЮКА