Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Донбас і Крим: ціна повернення

Розплачуватися, кажуть експерти, доведеться усім — і Україні, і Путіну, і Заходу.

Якщо спитати українців, що робити з окупованими Кримом і Донбасом, однозначної відповіді не почуєте. Хтось, не скуплячись на прокльони для «ватників», пропонує раз і назавжди позбутися цієї «гангрени»: хотіли, мовляв, «расєю» - туди їм і дорога. «Відкусивши українську руку по Крим і Донбас, Путін на цьому не зупиниться. Та й що то за держава, яка дозволяє топтати свою територіальну цілісність?» - скажуть інші. Хтось закликає до зброї («покажем, що ми, браття, козацького роду»). Хтось ратує за хай і поганий, але мир, керуючись принципом «тонкощі дипломатії здатні переграти грубість військової сили». «Донбас і Крим самі перепросять, як тільки Україна спроможеться поповнити список країн з достойним рівнем життя», - скажуть треті. Хоча з часу російської окупації кількість прихильників радикальних і поміркованих сценаріїв розв’язання конфлікту коливається, очевидно одне: ті, хто вважає Донбас і Крим назавжди втраченими для України, як були, так і залишаються у меншості. Як засвідчує соціологія, сенсу воювати за Донбас не бачить лише кожен десятий. А у неповернення Криму вірить тільки чверть українців. Проте головним залишається питання, яку ціну доведеться сплатити Україні за відновлення своєї територіальної цілісності. Кров, страждання, людські життя. Ресурси на відбудову похованих під руїнами міст та сіл. Сила і воля не просто повернути відчужені території, а нарешті навернути їх до України. Ці тези прозвучали під час дискусії у рамках презентації книги «Донбас і Крим: ціна повернення». Пропонуємо найцікавіші витяги з розмови.

«Агресія Росії дає Україні шанс стати успішною»

Євген Магда, політолог, виконавчий директор Центру суспільних відносин.

- Війна була неминучою, бо Україна — найголовніший конкурент Росії за вплив на пострадянському просторі. З нашим потенціалом, навіть у нинішньому, неоптимістичному стані, ми Росії заважаємо. Тим, що у нас є, хай і проблемна, але демократія. Це небезпечний для Росії клапан, через який може втікати не лише креативний російський клас, а й інша частина населення РФ. До того ж український потенціал потрібен Росії для підсилення. Ще за правління Януковича звучали пропозиції переселити кілька мільйонів українців на Далекий Схід, бо там - надлишок території і брак населення.

Парадокс полягає у тому, що гібридна агресія Росії дарує Україні шанс стати сильнішою й успішнішою. Нам доведеться здійснювати ефективні зміни і рухатися вперед. Бо залишатися у такому аморфному стані, як досі, Україна не зможе. Те, що, попри неймовірні випробування, країна вистояла у 2014-му, найважчому для неї році, - вже свідчення її перемоги. Україна зламала кремлівський задум, який полягав у перетворенні її у напівживу істоту в коматозному стані. Цього від нас не очікували не лише супротивники, а й деякі наші союзники. Україна дала світові урок, як можна протидіяти Росії. Приклад того, як громадянське суспільство консолідувалося заради допомоги армії, не лише безпрецедентний, а й заслуговує на експорт досвіду в інші держави.

Україні потрібно навчитися говорити про власну роль, а не приймати нав’язані ролі, які не відповідають її національним інтересам. Коли на цьогорічному Економічному форумі у польській Криниці виникла дискусія, чим є Україна — мостом чи бар’єром між Сходом і Заходом, я наголосив: країна, яка розміщена у центрі Європейського континенту, не може бути мостом - вона є складовою цього континенту. Приписуючи нам роль мосту між Сходом і Заходом, окремі європейські політики позбавляють Україну можливості інтегруватися в Європейський Союз. Порівнювати Україну з бар’єром теж неправильно. У сучасному світі це звучить контрпродуктивно. Я б порівняв Україну з великим, але занедбаним будинком у престижному районі. Те, що у власників немає коштів хоча б на косметичний ремонт і відновлення комунікацій, не привід зносити будинок чи розмінювати на гірші варіанти у менш престижних районах. Як засвідчує історія, Україна отримувала шанс на побудову власної державності лише в умовах тектонічних зрушень у системі міжнародних відносин. Так було після Першої світової війни, після розпаду Радянського Союзу. Тому нинішня українська державність і суверенітет самі по собі - велика цінність. Мати одну з найбільших територій в Європі з понад 40 мільйонами населення і не розпорядитися цим - Україна не може собі такого дозволити.

Олександра Ляшенко, вчений секретар Національного інституту стратегічних досліджень.

- Під час дискусії прозвучало запитання, чи можливе збереження санкцій проти Росії у разі виконання нею Мінських домовленостей. Навіть якщо припустити таку можливість, зважаючи на те, що Росія лише посилює свою репутацію агресора у світі, ми не повинні сподіватися тільки на це.

Євген Магда.

- Україна повинна використовувати кожен день, поки санкції діють. Але розраховувати на те, що санкції побудують за нас ефективну державу, - політичний інфантилізм. Ми вже і так упродовж тривалого часу заспокоювали себе, що на нас ніхто не нападе. Відбуваються різновекторні процеси. Росія стрімко втрачає довіру у світі. А Україні потрібно виходити з російського затінку. З 1991 по 2014 рік Захід сприймав нас як зону інтересів Російської Федерації. Тепер ситуація змінилася.

Про навернення Криму та Донбасу і «тетчерівську» послугу Путіна

Євген Магда.

- Говорячи про стратегію повернення Криму і Донбасу, потрібно спиратися на реалістичні речі, а не очікувати дива у вигляді розпаду Російської Федерації (як засвідчили результати соціологічного дослідження Центру Разумкова, на повернення окупованих територій унаслідок серйозних економічних і політичних потрясінь у Росії сподіваються 16 відсотків українців. - «ВЗ») чи бурхливих змін на користь України у системі міжнародних відносин. Такі ілюзії не дозволять нашій державі відновити територіальну цілісність і суверенітет.

Перш ніж говорити про повернення окупованих територій, нам доведеться зробити те, чого не було зроблено за більш як 20 років української Незалежності. Провести роботу над помилками. Треба говорити з населенням Криму і Донбасу, не можна відмежовуватися. Мільйони українських громадян, які там залишилися, не повинні бути забутими чи отримати тавро ворогів української держави. Бо у такому разі ми мало чим відрізнятимемося від тих, хто, використовуючи такий демократичний інструмент, як вибори, у тому числі й у Криму, намагається легалізувати анексію - безпрецедентний після Другої світової війни злочин.

Володимир Волошин, директор Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у Львові.

- Потрібно говорити не стільки про повернення Донбасу і Криму, скільки про повернення на ці території України, української ідентичності. Те, що маємо у Криму і на сході України, - «заслуга» не лише імперської політики Росії, а й бездарної гуманітарної політики всіх попередніх українських урядів і президентів. Потрібно розробляти стратегію повернення України у Крим і на Донбас.

Олександра Ляшенко.

- Я сама - родом з Луганська, прожила там понад 40 років. Коли звідти виїхала, почала ненавидіти його. Але це місто, яке дало мені життя, освіту, можливість зробити кар’єру. І вже за це його варто любити. Любов зцілює, ненависть руйнує. Відвойовувати території без відвоювання сердець неможливо. Хоча очевидно, що багато людей, які виїхали з Донбасу, туди не повернуться. Донбас їх зрадив, виштовхнув. Але ці люди, зі своїми здобутками, талантами, - потенціал, який робить країну потужнішою, створюючи тим самим умови для повернення Криму та Донбасу. Є і ті, хто мріє повернутися додому. Але жоден з цих людей не хоче повернутися у російський Донбас чи якусь сіру зону. Хочуть повернутися у розвинутий промисловий український регіон.

Тарас Возняк, політолог, культуролог.

- Саме слово «повернення» передбачає, що ти повертаєшся до чогось старого, того, що не змінилося. Донбас і Крим такими, як були, вже ніколи не будуть. Те, що там відбувається, з одного боку, викликає співчуття і розуміння: трагедія людей, котрі не можуть повернутися у світ, в якому жили, незалежно від того, був він поганий чи хороший. Але існує і більш холодний, відстороненіший погляд на ці події. Очевидно, треба брати до уваги і ціну неповернення Донбасу та Криму. Переконаний, що є і такий сценарій, хоча публічно про нього мало хто говорить.

Погоджуюся з тим, що 1,6 мільйона людей, які покинули окуповані території, збагатили регіони, в які вони виїхали. Але на це можна подивитися і по-іншому. Повернутися на той самий Донбас, як і двічі увійти в одну і ту ж річку, неможливо. Це, безсумнівно, людська трагедія. Але вона дала шанс докорінно змінити ситуацію. Скільки насаджувався міф про те, що Донбас годує Україну, тоді як шахти, сталеливарні з усіма дотаціями на них висіли на шиї у держави? Цю проблему треба було вирішувати. Одне з найістотніших завдань, яке стояло перед Україною, - перехід від старої індустріальної системи до постіндустріальної економіки. Але жоден уряд не наважився на цю місію смертника. Такі ж проблеми мала Німеччина, Велика Британія, мають поляки. І лише Маргарет Тетчер свого часу відважилася на радикальне вирішення. Всі інші ховаються, як зайці.

Є й інший позитив. На Донбасі був штучно створений величезний людський анклав - маси населення, штучно звезені радянським режимом. Якщо говоримо про деіндустріалізацію, то потрібно або розосереджувати цей анклав (перевозити з нього людей, щоб мали можливість працювати в іншому місці), або творити новітню економіку там і давати людям робочі місця. Примусове витиснення з окупованого Донбасу понад півтора мільйона людей виконало завдання, яке мав виконати український уряд. І відбулося це завдяки не дуже розумному Путіну. Парадоксальний, але позитив для України.

Дехто вважає, що з «неукраїнським» населенням Криму і Донбасу розмова має бути коротка: «Чемодан — вокзал — Россия». За такою логікою можна дійти до того, що з України треба витуряти усіх етнічних росіян, російськомовних. При тому, що багато з них — на фронті, воюють за Україну. Хто виїхав у Росію — це було їхнє рішення. Україна не може займатися депортаціями, як депортували кримських татар.

Карикатура зі сайту caricatura.ru.

Схожі новини