Дніпро без Петровського

Вже тривалий час я живу у Львові, але досі пам’ятаю дух та настрій рідного Дніпропетровська, де народилася. Чомусь він завжди навіював депресію та сум. Ми з батьками покинули це місто 15 років тому, але час від час я приїжджаю сюди в гості до родичів.

Перші кілька днів відпустки вирішила провести саме на малій Батьківщині. Тим паче, як люблять казати колеги-журналісти, інформаційний привід — побачити Дніпро без Петровського. Верховна Рада ухвалила постанову про перейменування Дніпропетровська на Дніпро, прибравши з назви згадку про комуністичного діяча Григорія Петровського, - одного з організаторів Голодомору в Україні.

З дитинства чую: “Я в Дніпрі” чи “Я з Дніпра”, тому новина про перейменування мене втішила. На львівському вокзалі прошу квиток до Дніпра, здивована касирка перепитує “До Дніпропетровська?”. У потязі зав’язалася розмова зі сусідкою. Від неї дізнаюсь, що місцеві не дуже радіють зміненій назві міста. Ставлення до цього — суто обивательське: “Краще б був Дніпропетровськ. Він для нас завжди був Дніпром. Місто, річка, футбольний клуб — символічно. А через перейменування виникають проблеми з документами: переоформлення закордонного паспорта, документів на нерухомість”, - скаржиться жителька Дніпра Марія Миронів. За різними опитуваннями, значна частина жителів міста виступала за формальне збереження назви. До прикладу, у соцопитуванні, яке проводилося на сайті мерії з 28 липня по 28 серпня минулого року, більшість респондентів — понад 25 тисяч осіб — проголосували за збереження старої назви. На другому місці «Дніпро», за цю назву віддали свій голос 15 тисяч осіб, і замикає трійку лідерів «Січеслав», за нього проголосували 13 тисяч осіб.

За кілька хвилин до прибуття потяга готую телефон, хочу сфотографувати нові літери на даху вокзалу. Однак марно. Бачу все ту ж довгу назву — Дніпропетровськ.

Місто “подорослішало” — купа нових торговельних центрів, ресторанів, офісів. Але воно як дівчина на дискотеці — має дорослий модний одяг, блискучі кульчики, яскравий макіяж, але в душі та сама часом проблемна та вередлива дитина. За новенькими ТРЦ та помпезними сучасними офісами все ті ж старі розвалені “сталінки” та “хрущовки”. Дороги давно не ремонтовані - яма на ямі.

Колись біля вокзалу був великий пам’ятник Григорію Петровському. Малою завжди його боялася. На початку року активісти “постаралися”, тепер на його місці купка каміння та крихти бетону. “Як це часто буває у нашій країні — руйнувати вміють, але будувати нове не поспішають. Якщо вже знесли пам’ятник, то треба на його місце поставити новий”, - наголошує шкільний вчитель Євген Самойленко. Місцеві кажуть, що кандидата на місце пам’ятника Петровському наразі не обговорювали, однак зізнаються, хотіли б бачити щось патріотичне. “Було б непогано зробити монумент “Вільна Україна”, або стенд із цитатами українських класиків. Бо монументальні постаменти набридли, хочеться чогось оригінального. Архітектура міста і так сіра”, - каже продавчиня з магазину навпроти зруйнованого пам’ятника.

Трамваї та магазини досі видають квитки та чеки з Дніпропетровська — міста, якого не існує, навіть з неіснуючих вулиць. Щодо перейменування вулиць у місті своя історія. Люди скаржаться, що через це виникає купа побутових проблем. “Постійно плутаюся у нових назвах вулиць, навіть таксі викликати проблема. Бо нових назв вулиць не знають не лише таксисти, а й навігатори”, - нарікає Марія. “Виникають ситуації, коли клієнт викликає машину на вулицю, нової назви якої не знаємо. Це дуже незручно, бо змінилися назви 15 вулиць одразу. Передаю “привіт” нашим слугам у Верховній Раді та прошу так більше не робити”, - жартує водій таксі Павло. Як на мене, 15 нових назв не так важко і вивчити. Втім, з часом усі звикають.

Вирішую зазирнути на місцевий ринок. Відомо, хочеш знати останні новини — йди на базар. Тут настрої, звісно, радикальніші. “На цій декомунізації можновладці тільки заробляють. Ніби в країні інших проблем нема, крім Петровських і Леніних. Це наша історія, це було колись. Не варто сьогодні це заперечувати. Я прекрасно знаю про постаті обох, але нічого проти вулиці чи пам’ятника на їхню честь не маю. Нашим онукам все одно розповідатимуть про них у школі. І що ми скажемо? Що ми, як дурні, під час війни не мали більше клопоту, поскидали усі “незручні” пам’ятники та позмінювали назви, прагнучи переписати історію. Не треба намагатися стерти те, що вже написано”, - видає монолог продавчиня Марина Ярмола.

Тим часом помічаю, що чимало місцевих розмовляють українською або намагаються нею відповідав. Були і такі, хто на мої запитання українською відповідав принципово по-російськи, але їх меншість. Кілька років тому українською тут розмовляли лише в держустановах, і то далеко не всі. “Маєте рацію, після Майдану все більше і більше людей розмовляють українською, або вчать її. Тепер черга за Харковом, Донецьком та Луганськом”, - каже пенсіонер Ігор Ліщина.

У Дніпрі не все однозначно: до однієї події ставляться по-різному. Дехто плекає мрії про нову Україну, інший сумує за СРСР. Однак не помітити зміни, які кожного дня відбуваються у Дніпрі, неможливо. Приємно бачити, як рідне місто росте разом зі мною. Дорогою на вокзал милуюся вечірньою набережною, стискаючи у кишені квиток.

Наступним пунктом моєї подорожі буде Донецька область. Слов’янськ - місто, яке побувало в руках сепаратистів самопроголошеної Донецької народної республіки. Як живеться місцевим після 2-ї річниці звільнення та що розповідають про “русскую весну”, читайте в одному з наступних номерів газети.

Фото автора