«Дехто боїться, що Наталія Яресько перетвориться на суперполітика»

Ось уже котрий місяць в Україні гостра політична криза. Маємо “яловий” парламент із розсвареною коаліцією, де одні одного шантажують, деморалізований невідомістю уряд, карикатурну Генпрокуратуру, у надрах якої іде “громадянська війна”. Один із наслідків владних конфліктів - розгромна поразка демократів на виборах мера у Кривому Розі. Політична криза триває на тлі складної соціально-економічної ситуації, негативних прогнозів у доленосному для нас референдумі про асоціацію у Нідерландах. І найголовніше — в умовах російської агресії, яка триває. Президент РФ натякнув своїм бізнесменам, щоб не виводили активи з України, бо, мовляв, влада там незабаром зміниться - слід розуміти, у вигідному для Москви керунку... Чи справді над Україною нависла тінь реваншу колишньої системи? Про це — у розмові з директором Інституту глобальних стратегій Вадимом Карасьовим.

- Хто генератор деструктивних процесів у владі? І хто може стати їх стабілізатором?

- Спостерігаємо кризу постмайданного періоду. Потрібне або нове дихання радикальних реформ, або пауза - щоб перегрупуватися і знову рухатися потужним темпом. Третій варіант — відкат…

Уряд Яценюка і сам прем’єр видихалися. Це генерує втому від Майдану, працює на ревізіоністські настрої. Постмайданну коаліцію, блок влади потрібно втримати — щоб зберегти революційно-реформаторський курс на майбутнє. “Народний фронт” не хоче цього робити без Яценюка. Для президента і парламенту виникла головоломка: як змінити уряд, відправити у відставку Яценюка, але при цьому - зберегти союз “БПП” і “НФ”. Без виборів. Бо внаслідок дострокових виборів у новому парламенті навряд чи збереться така велика постмайданна коаліція. Та й теперішня перебуває у стадії фрагментації: “Самопоміч” спостерігає збоку, радикали Ляшка вийшли з більшості, Тимошенко маневрує. У таких умовах для президента можна було б створити “уряд реформаторської паузи” або іти на нові вибори. А це - ризик отримати у ВР новий розклад з більшим представництвом “Опозиційного блоку” та інших “немайданних” сил на кшталт “Відродження”, “Наш край”…

- Чому Петро Порошенко не лобіював у керівники Кабміну аполітичну, технократичну Наталію Яресько? І чому просуває “догідливого” земляка Володимира Гройсмана?

- Причина всіх бід — у функціональній роз’єднаності виконавчої влади. Нинішня “двоголова” її система (прем’єр і президент) працює не стільки на противаги і стримування у демократичному сенсі цього слова, як на взаємоблокування. Це формує “замки”, не дає відчинити вікно можливостей для реформ. Хтось має взяти на себе відповідальність і відчинити це “вікно”. Тому й президент хоче, щоби прем’єром був його політичний соратник. Порошенко має на меті отримати більший контроль над формуванням уряду, над його діяльністю.

Функціональної єдності влади можна досягти і з технократичним урядом. Але є застереження. Техноуряд без політичної підтримки буде ще менш ефективним, ніж квотно-політичний Кабмін. Яресько не має підтримки у парламенті. Технократичний уряд має сенс тоді, коли на це є воля парламенту. Коли є консолідоване рішення всієї політичної еліти, яка з розпачу звертається до такого останнього шансу вийти з економічної кризи. Так було свого часу у Чехії, в Італії... Технократичний уряд має діяти короткий період. Його завдання — не йти на вибори, а зберегти стабільність, макрофінансові показники, утримати країну від економічного колапсу, а потім передати владу новообраному парламенту... У декого є побоювання, чи не перетвориться та ж Наталія Яресько, яка має підтримку Заходу, в якогось суперполітика, чи не загрожує її фігура докорінною чисткою вітчизняної політичної еліти, створенням нового політичного класу?

- У такій складній ситуації президенту важливо було б шукати союзників, а не множити ворогів. Для чого Петро Порошенко дозволив показове покарання народних депутатів Томенка, Фірсова, грузинського прокурора-реформатора Сакварелідзе? Чому він так довго “няньчився” з одіозним генпрокурором Шокіним? Експерти бачать авторитарні віруси у поведінці глави держави?

- Колись американський політолог Джон Снайдер писав про два варіанти розвитку ситуації у країнах “молодої демократії”. У першому випадку гарантами їх демократичності, ліберальності стають євроатлантичні — політичні, економічні, безпекові — інститути. Якщо цього не вдасться зробити, то буде етап “оксамитової авторитарності”, “авторитаризму незалежності”. На думку Снайдера, це потрібно для того, щоб ці країни збереглися, зміцнили свою державність. Після тимчасової “оксамитової авторитарності” могли б рухатися в західний світ. У деяких країнах Центральної, Східної Європи було обрано змішаний варіант цих сценаріїв, країни успішно інтегрувалися у західний простір.

Як щодо України? Членства у НАТО і в Євросоюзі нам не гарантують. Більше того, західний світ поступово залишає Україну сам на сам з внутрішніми проблемами і з Росією. Тому виникає дилема для правлячого класу: демократія чи держава? Чи далі будемо рухатися шляхом хаотичної, анархічної, безструктурної демократії, яка може призвести до економічного, державного колапсу, чи все ж таки слід зробити ставку на зміцнення державності, сектору безпеки, силових інституцій? А потім у рамках більш міцної держави розвивати демократичний потенціал нинішньої “хаотичної демократії”, яка межує з охлократією. Нині наша держава іноді не має монополії на прийняття політичних рішень. Часто громадські активісти, не прораховуючи наслідків, диктують державі, які ухвалювати, а які - не ухвалювати рішення. І держава змушена іти на ці кроки…

Не виключаю, що у “реформаторській паузі” України буде деякою мірою посилення “авторитаризму незалежності”. Я б не плутав його з авторитаризмом Януковича, який був проросійським, політично залежним від Кремля. Його авторитаризм був деструктивний і безперспективний, заганяв нас у Радянський Союз. А цей новий “лайт-авторитаризм” - можливий. Я розумію, чого хоче президент. Його авторитаризм має прозахідний, антикремлівський характер, спрямований на те, щоб зміцнити державу. Він може бути рамкою, формою конституційної демократії, а не демократії перехідного періоду, яка межує з анархією... Історії з виключенням депутатів, події у Генпрокуратурі — це історія посилення, відновлення президентської вертикалі — як чи не єдиного більш-менш ефективного інструменту президентської влади. У нас немає держави у повному розумінні слова - де працювали би суди, органи правопорядку, прокурори, де правили б закони, а не люди. Таку державу ще треба створити. Тому вибір один: або дивитися, як країна на всіх рівнях занурюється у хаос, або відновити функціональність державних інститутів.

- Від політичного землетрусу в Україні потирають руки у Москві. На який сценарій розвитку подій у верхніх ешелонах української влади сподіваються там? Чи можливий реванш “учорашніх”?

- “Донецькі” не повернуться до влади. Ця історія завершилася. У Москві розраховують, у стилі своєї політики і дипломатії — на “договороспособность”. Росії треба вийти зі своєї геополітичної кризи, з ізоляції, яка генерує внутрішню кризу, розгубленість у верхах і неоднозначну ситуацію у низах. Російська правляча група розуміє, в яку халепу вскочила. У стратегічному сенсі Росія бажає нам дестабілізації і, як наслідок — територіального розпаду. Але з іншого боку, щоб вийти з глухого кута по Донбасу і Криму, їй потрібно, щоб в Україні була влада, з якою можна було б домовлятися. Певним чином це збігається з намірами наших західних партнерів, які теж починають втомлюватися від нашого безладу, відсутності дієздатного управління. Тому нам потрібно зберегти демократичні надбання і братися будувати повноцінну, орієнтовану на Європу державність. Без цього демократія не матиме шансів.

- Коли чекати припинення політичних штормів в українській владі?

- Гадаю, наступного тижня. Яценюк вимушений буде піти у відставку. Коаліція “БПП” і “Народного фронту” збережеться. Чи буде у ній “Батьківщина” — питання. На певний час це нове об’єднання стабілізує ситуацію у парламенті і поза ним, відновить функціональність виконавчої влади. Через рік, а може, і раніше доведеться проводити дострокові парламентські вибори. Владі слід продемонструвати позитивні результати реформ - від боротьби з корупцією до економічних і соціальних досягнень. Гройсман на чолі уряду проводитиме обережну політику, не буде прем’єром-реформатором. Цю місію візьме на себе, можливо, екс-міністр фінансів Словаччини Міклош. Скориставшись плодами роботи своєї команди, Гройсман очолить “Блок Петра Порошенка” на майбутніх парламентських виборах.