Майдан на владному Олімпі

Литовський бізнесмен із західною освітою і досвідом, який задля праці во благо України отримав паспорт із тризубом, зважився на демонстративний протест - бо втомився від палиць у колеса, які вставляли йому особи, що користуються покровительством перших осіб країни.

«Гарячий литовський хлопець» - міністр економічного розвитку і торгівлі Айварас Абромавичус обурився різким блокуванням системних реформ в Україні. Ось кілька фрагментів із його заяви про відставку:

“...Це вже не просто відсутність підтримки чи політичної волі. Це активні дії, спрямовані на те, щоб паралізувати нашу реформаторську роботу: від несподіваного зняття охорони міністра та його сім’ї — до нав’язування, під усе більшим тиском, сумнівних осіб у мою команду і на ключові посади на держпідприємствах. Можу розглядати такі дії як наполегливу спробу встановити контроль за грошовими потоками — за держпідприємствами, особливо НАК «Нафтогаз» та оборонною промисловістю. Відмовляюся працювати у такій системі. Ні я, ні моя команда не готові слугувати прикриттям для поновлення старих і створення нових схем в інтере­сах окремих політичних та бізнес-гравців.

У мене та моєї команди немає бажання бути ширмою для відвертої корупції чи підконтрольними маріонетками для тих, хто хоче у стилі старої влади встановити контроль за державними грішми. Я не хочу їздити в Давос, зустрічатися з іноземними інвесторами і партнерами та розповідати їм про наші успіхи, у той час як за моєю спиною вирішуються якісь питання в інтересах окремих людей.

Ці окремі люди мають імена. Одне з них хочу назвати - Ігор Кононенко. Він зробив багато для того, щоб заблокувати мою роботу і роботу моєї команди... Активно лобіював своїх людей на посаду гендиректора “Укртрансаміаку”. Кононенко був безпосередньо зацікавлений в “Укртрансаміаку”, де, замість того, щоб скинути з посади “регіонала” Бондика, завів своїх людей, які спільно з ним керували компанією. Депутат від “БПП”, безпосередньо підконтрольний Кононенкові, тиснув на призначення в Держзовнішінформі, підприємствах порошкової металургії, Національного агентства з акредитації України.

Кульмінацією цього кадрового свавілля і прагнення повністю підпорядкувати собі потоки стало бажання мати «власного» заст. міністра в Мінекономіки, який відповідав би за “Нафтогаз” та інші державні підприємства. Кандидат просто приніс повний пакет документів для призначення і заявив: «Я хочу стати вашим замом. Я - у команді Кононенка, і мою кандидатуру вже погоджено нагорі». Після цього мені надійшов дзвінок з АПУ з наполегливою рекомендацією взяти цю людину, а також іще одну — на посаду заступника з оборони. На що я відповів: «Частиною цього дерибану я не буду»...

Я — патріот України. Тут живе і моя родина. Ми встигли зробити багато, але точку неповернення ще не пройшли. Сили зла хочуть відмотати все назад. Позбудьмося «смотрящих», які доять українську економіку! Таких людей не повинно бути в українській політиці та у державному управлінні”.

Суттєвий момент: Абромавичус сказав, що категорично виступав проти того, щоб дозволяти приватизацію стратегічних підприємств російським та українським інвесторам. Чому російським, зрозуміло. Але й вітчизняні товстосуми з їхніми “порядками” не викликали у прозахідного міністра довіри. А це ставило б хрест на реформах. “Одна з моїх пропозицій, - казав Абромавичус на прес-конференції, - не лише росіянам заборонити участь у приватизації (а це десь 25 найбільших об’єктів), а й українським (інвесторам). Давайте продамо 25 найбільших підприємств іноземному інвесторові! Тут потрібні іноземні інвестиції, щоб вони (іноземці) привезли свою корпоративну етику, свої стандарти корпоративного правління, щоб “білими” платили всі зарплати і податки... В Україні є ще близько 1700 підприємств, у приватизації яких можуть брати участь й інвестори з України. Вони в основному маленькі і не привабливі для іноземних інвесторів - ось ці підприємства давайте віддамо українським інвесторам”.

Ось тут, напевно, і криється одна з головних причин обструкції, яку влаштували “незговірливому литовцеві” домашні олігархи та їхні “смотрящі” у владі. Наші бізнес-бонзи зі своїм сумнівним капіталом хотіли накласти волохату лапу на ключові активи в Україні. Аж тут знайшовся “розумник”, який хоче прозорості, західних правил гри...

Те, що Абромавичусу “копали яму” люди з президентської фракції, підтверджує аналіз проекту постанови про відставку міністра, яку “ініціював” недавній “регіонал” Віктор Бондар з “Відродження”. Якщо переглянути у програмі Word іcторію створення цього документа, то видно, що текст писали на комп’ютері члена фракції “Блок Петра Порошенка” Віталія Чепиноги. Це штришок до питання “повної підтримки”, яку Петро Олексійович обіцяв литовцеві...

Вслід за Абромавичусом заяви на звільнення написали його перший заступник Юлія Ковалів, заступники міністра Максим Нефьодов, Наталія Микольська, керівники двох департаментів — Олена Мініч і Олена Трегуб, керівник апарату Юлія Клименко.

На колективний демарш чиновників відреагували і фондові біржі. Після заяви Абромавичуса ціна українських євробондів впала на 1,1%. З’явилася інформація, що Міжнародний валютний фонд може зупинити видачу кредитів Україні.

Вибухнула різкими заявами проєвропейська українська громадськість. Вона висловила підтримку міністру-реформатору і висунула вимогу до влади негайно усунути від впливу на державні справи озвучених і неназваних корупціонерів, притягнути їх до відповідальності.

Заштормило і у зовнішньополітичному середовищі. Глави посольств США, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Литви, Швеції, Швейцарії, Великої Британії, забувши про дипломатичний етикет, у спільній заяві висловили глибоке розчарування вимушеною відставкою Абромавичуса. Держдепартамент США закликав українську владу продовжити реформи, боротьбу з корупцією. І дав зрозуміти, що від цього залежатиме підтримка нашої країни з боку Сполучених Штатів.

Президент провів тригодинну розмову з Абромавичусом, переконував того і далі працювати в уряді. Сказав, що висунуті звинувачення повинно розслідувати Національне антикорупційне бюро. Однак, видається, така реакція є не цілком адекватною, зроблено її, радше, “для годиться”. Відомо, що Кононенко є протеже Петра Олексійовича, його “очима і вухами” у парламенті. Про таких кажуть — сірі кардинали, “смотрящі”. Все це — рудименти старої системи. У європейській Україні їх не повинно бути. На жаль, господар Банкової цю істину ще не засвоїв.

Як, вочевидь, і господар головного державного офісу на Грушевського, який після демаршу Абромавичуса показово обурився цим “наїздом”, водночас дорікнувши йому “втечею з поля бою”. Глава уряду Арсеній Яценюк має розділити з Петром Порошенком вину за “бунт на кораблі”. Бо не відгородив своїх підлеглих від стороннього тиску, не захистив їх? Зрештою, сам не може похвалитися добірністю свого товариства. Чого варта його права рука Микола Мартиненко (“двійник Кононенка”), якого правоохоронні органи ряду західних країн звинувачують у корупції, відмиванні брудних грошей!

Абромавичус — не якийсь там вискочка, не манірний чиновник, який злякався труднощів. Його демарш — це набат! Спроба привернути увагу суспільства до корупційного вірусу, яким інфікована система державного управління в Україні і яку ніхто не збирається лікувати. На цю корупційну пухлину вказував попередник литовця у кріслі міністра економіки — українець Павло Шеремета, який теж демонстративно пішов у відставку через те, що йому нав’язували “смотрящих”. Незадоволений “порядками” в уряді, написав заяву на звільнення і міністр інфраструктури Андрій Пивоварський. Політичними інтригами вижито з уряду іншого технократа — міністра агропромислового комплексу Олексія Павленка. Про розквіт корупції в українській владі не перший день говорить екс-президент Грузії, голова Одеської ОДА Михайло Саакашвілі. А чого вартий “крик душі” співака Святослава Вакарчука, який різав правду-матку президентові під час отримання ордена Свободи!

Скільки ще таких “революцій” має статися, щоб обрана українцями влада нарешті почала працювати на свій народ?

Думка з приводу

Мустафа НАЙЄМ, народний депутат («Блок Петра Порошенка»)

Розпад уряду і втеча членів Кабміну з будинку на Грушевського — це перші ознаки грядущого перезавантаження влади. Третій Майдан станеться не на вулицях, а у коридорах влади і під куполом парламенту. І робитимуть його нові політики — втомлені і злі від того, що спочатку їх штовхали у спину, називаючи технократами і вимагаючи реформ, а потім зв’язали по руках своїм безвіллям і небажанням прощатися зі старими схемами.