«Били прикладами, підпалювали волосся...»

м. Київ

«Ми всі очі виплакали, молилися, але надію не втрачали, — розповідає Віра Антонівна, куратор батальйону столичних волонтерок-пенсіонерок, які збирають допомогу українським воякам. — Поки Івана не було, наша справа зійшла нанівець, душа була не на місці. Ми тільки йому довіряли, були вневнені на всі сто, що допомога дійде до наших хлопчиків. Коли у слухавці, майже через місяць, почула його голос, розридалася. Зустрічали Івана у мене вдома всім батальйоном».

«З машини забрали все, навіть труси, які на задньому сидінні сохнули»

...57-річний одесит Іван Кривенко та 47-річний уманець Геннадій Кроча 24 дні провели у полоні донецьких терористів. Днями волонтери повернулися до Києва. Своє визволення ніяк по-іншому, як дивом, назвати не можуть.

Познайомилися чоловіки на Майдані. Разом були у третій сотні Самооборони. З тих пір архітектор з Одеси і приватний підприємець з Умані нерозлучні. Коли почалися події на Сході, подалися у волонтери — допомагали нашим воякам. «Найбільше шкода машину, яку так і не повернули деенерівці, — зітхає пан Геннадій. — Мій бусик пройшов весь Майдан, скільки дров та шин на ньому перевозили...».

Перед поїздкою, 28 липня, ніщо лихого не віщувало. Настрій у чоловіків був піднесений: кияни добряче завантажили бусик, у Лубнах чекали ще мішки з овочами. Заночували волонтери у Харкові у таборі біженців, де комендант подарувала величезний український прапор. Наступного дня добралися до Сватова, де потішили подарунками бійців батальйону Луганськ-1. «Лишилася посилка для одного бійця, який був в іншому батальйоні, — пригадує Іван Кривенко. — Для нього фірма купила бронежилет і каску, плюс ще мали п’ять аптечок із Целоксом та протишоковими препаратами, які треба було доставити хлопцям на передову у селище Гранітне, що під Амвросіївкою. По дорозі на Ізюм наш бус зламався, до вечора ремонтували. На ніч зупинилися у мотелі. З новин дізналися, передаю дослівно: “Українські військові взяли Мар’їнку, завершивши блокаду Донецька з півдня і з заходу”.

Почувши радісну новину, волонтери вирішили, що дефіцитні ліки стануть у нагоді воякам біля Мар’їнки. Туди ж вранці і вирушили. “Насторожило те, що по дорозі не зустріли жодного блокпоста, — продовжує пан Іван. — Аж раптом на обрії чоловік зупиняє нас. Коли наблизилися, зрозуміли — ми попалися. У нього на грудях — “колорадська” стрічка. За мить налетіло зо два десятки чоловік з автоматами, у двох були кулемети”.

Про те, щоб тікати, волонтери навіть і не думали — терористи оточилили з усіх боків. “Я ще не бачив такої щасливої людини, як той, що нас зупинив, — ділиться враженнями Геннадій Кроча. — Коли побачив наліплене на лобовому склі гасло “Путлєр — капут”, Януковича у вигляді пса та український прапор, весь розплився у злій посмішці і скомандував: “Виходьте — ви приїхали”. Щойно ступили на землю, почався «фестиваль» садизму і мародерства. Наче дикуни накинулися на ящики. Один в одного видирали, кричали. З машини забрали все, навіть труси, які на зад­ньому сидінні сохнули”.

Протягом півгодини садисти, які виявилися представниками «народного ополчення Донбасу», знущалися з волонтерів: били прикладами, намагалися вибити колінні чашечки, ножами та автоматами перед очима розмахували, підпалювали волосся... “Дивлюся, Івану стріляє у голову, — пригадує ті страшні події пан Геннадій. — Збоку це саме так виглядало. Потім йде до мене. Черга зібралася охочих нас вдарити”.

Іменем «ДНР» — виправні роботи

Не забарився на місце події журналіст російського телебачення Life news, який у ледь живих, закривавлених чоловіків намагався коментар взяти. Згодом на інкасаторській машині під’їхала так звана військова контррозвідка «Новоросії». Затриманих доправили у СБУ Донецька. “Завели у кабінет, де на підлозі розстелили наш прапор — скакали по ньому, — продовжує пан Іван. — Наказали стати на коліна. Коли трохи замешкалися, з усієї сили дубинкою отримали по ногах. Гені нирки повідбивали — так гамселили. Десь годину простояли на колінах, після чого почалися “слідчі дії”. Нас розвели по окремих кабінетах. Гені не пощастило — з ним “працювали” двоє, один з них виявився капітаном колишнього “Беркута”, який погрожував, що “за Умань ще відповісте, майданівці”.

“У мене була “розстрільна” справа, — долучається пан Геннадій. — Серед документів були посвідчення Сотні Самооборони. Натрапили на список продуктів, які возив на передову. “Ага, огірки — це точно снаряди”, — перемовлялися між собою. Коли у гаманці побачили 50 аргентинських песо, які тримав, як сувенір, вирішили, що це пароль. Навушники для вух назвали сигналізаторами авіавогню. Все випитували, хто мої агенти.

“Мені пощастило більше, — каже пан Іван, — слідчий виявився більш-менш адекватним чоловіком — колишній мілі­ціо­нер, який ще у 90-х пішов з органів. Вибачився за садистські замашки ополченців. Пообіцяв через два дні відпустити”.

Іменем «ДНР» волонтерам присудили п’ять діб виправних робіт на передовій лінії фронту у Шахтарську. Перед цим два дні їх тримали у камері розміром три на чотири, де було 14 чоловік.

“На виправних роботах працює багато місцевих, яких прикладами женуть рити окопи, — каже пан Іван. — Одному хлопчині прострелили ногу і кинули у камеру лишень за те, що на пальці мав чорно-червоний перстень. Місцеві ополченці розповідали, що за місяць мають $200, а російські найманці — стільки ж за день. Щоправда, першим вже третій місяць затримували “зарплату”. Та вони не нарікають, мародерствують у місцевих магазинах”.

Командир взводу з гучним прізвиськом М’ясник пообіцяв чоловікам, що через п’ять діб їх відпустять. Наказав сумлінно працювати. На той момент терористи чекали контратаки з боку українських військових. “Чекали “нациків” і “правосєків”, — каже пан Іван. — Сказали, щоб у випадку, якщо їх застрелять, брати їхні автомати і відстрілюватися. Переконували, якщо потрапимо у їхні руки, то нас застрелять, не подивляться, що свої. Там свято вірять, що “укропи” — це фашисти і вбивці, які вбивають людей і п’ють кров”.

На час виправних робіт волонтерів поселили у підвалі зі щурами, які бігали просто по головах. “У мене сочилася рана на переніссі, яке розбили ще на блокпосту, — пригадує пан Геннадій. — Боявся, що коли щури відчують запах крові, буде непереливки. Всі ті ночі не зімкнув очей”.

Чесно відпрацювавши, волонтерам так і не вдалося вибратися з Шахтарська. В останній день замість командира взводу М’ясника прийшов інший командир, який сказав, що не має ані транспорту, ані пального, аби доправити їх до Донецька. Чоловіків відвезли у роту і примусили далі працювати.

До Костянтинівки, що за 70 км від Донецька, добиралися чотири години

Зрештою, чоловіків доправили у Донецьку СБУ. “Поселили” не у підвалі, а на першому поверсі, де раніше був архів. Спати довелося на металевих полицях. Наступного дня пану Івану віддали мобільний телефон — єдине, що повернули, відібране в обох чоловіків на блокпосту. Свого буса пан Геннадій так і не побачив. “Сказали, можуть видати довідку, що у випадку перемоги (!) «ДНР», нам повернуть або машину, або компенсацію за неї, — зітхає чоловік. — Звісно ж, вирішили не чекати на цей безглуздий папірець. Сіли на тролейбус і поїхали на розвилку, де стоять таксі і маршрутки, що вивозять людей з міста.

Кілька кілометрів до першого українського блокпоста видалися безкінечними. Попереду — довжелезна вервечка машин. “Вперше за 24 дні побачили український прапор, — тремтять губи у пана Геннадія. — На жаль, здійснити мрію — обійняти українського солдата — не вдалося. На той момент блокпост саме був під обстрілом: за 50 метрів виднілися воронки від снарядів, неподалік у лісі здій­нялася пожежа. До Костянтинівки, що за 70 км від Донецька, добиралися чотири години. Тільки там, серед синьо-жовтих кольорів, відчули себе у повній безпеці”.

Уже наступного дня до Костянтинівки примчали друзі пана Івана з Одеси, які забрали бідолаг додому.

Заледве відійшовши від пережитого, чоловіки повернулися до Києва. Зараз шукають машину, аби продовжити свою справу — возити допомогу нашим військовим на схід. Ящо хтось може допомогти — телефон Івана Кривенка 097-33-97-532.