Вирок державі: 91% молоді не хоче жити в Україні!

Бідні не потрібні нікому. Інша річ — люди, які можуть бути корисними для економіки. Молодим та перспективним науковцям, інженерам, програмістам, лікарям залюбки відкриють двері чи не усі країни Європи. В той же час саме серед висококваліфікованих фахівців найбільша кількість тих, хто хоче виїхати працювати за кордон. За даними дослідження компанії HeadHunter, яке проводили у першій половині листопада, аж 91% кваліфікованих фахівців зізналися, що думають про те, аби виїхати на роботу за кордон. Серед них 48% заявили, що їхні наміри виїхати з України — цілком серйозні.

Учасники опитування — це не типові заробітчани, до яких ми звикли: жінки-прибиральниці та чоловіки-підсобники, які їдуть в чужу країну, аби прогодувати сім’ю. Це люди, яким в середньому 30 років, вони мають вищу освіту (деякі навіть наукові ступені). Та найцікавіше, що серед причин, чому хотіли б виїхати, на першому місці не низькі зарплати в Україні, а те, що ці люди не бачать хорошого майбутнього для себе та своєї сім’ї на батьківщині. На цю безперспективність вказали 72% опитаних, тоді як зарплата має значення лише для 44%.

На те, що кількість людей, які хочуть виїхати на роботу в іншу країну, зростає, вказують і компанії, що займаються працевлаштуванням за кордоном. “Кількість заявок на пошук роботи збільшується з кожним роком, — каже менеджер з маркетингу компанії ІLС Віталій Андрусяк. — Ми спеціалізуємося на пошуку роботи для кваліфікованих працівників у Канаді, Італії, Швеції. Кожна з цих країн має список “дефіцитних” спеціалістів, тому представникам цих спеціальностей легко отримати дозвіл на роботу в цій країні. Скажімо, якщо говорити про Канаду, то там потрібні зварювальники, оператори станків, механіки важкої техніки... Перелік довгий. Якщо людина має диплом та досвід роботи за спеціальністю — працевлаштувати її не проблема. Найважче знайти роботу тим, хто каже, що готовий робити все що завгодно, але не є фахівцем у якійсь конкретній сфері”.

Саме те, що з країни виїжджають кваліфіковані кадри, є найбільшою проблемою для економіки, адже молоді люди не мають у кого набиратись досвіду. Та найгірше з наукоємними галузями, адже на них відтік кадрів позначається ще гірше, ніж відтік інвестицій. Економісти кажуть, виїзд з країни ста робітників буде меншою втратою, ніж еміграція одного перспективного науковця. Якщо країна не має своїх розробок, то економіка замикається на виробництві товарів з низькою доданою вартістю. Як приклад, швейні фабрики, які працюють на давальницькій сировині: вони отримують з-за кордону тканини, фурнітуру, лекала — в Україні лише кроять та шиють. Готовий товар відправляють назад замовникам. Тобто в Україні виконується лише найпростіша, а отже, й найнижче оплачувана робота. Тут лишаються лише податки з зарплати, все решту отримує інша країна.

Одна з галузей, яка має найбільшу додану вартість, — ІТ. У цій сфері як ніде розуміють цінність людського ресурсу. Та саме “айтішникам” найлегше виїхати, оскільки попит на них за кордоном стабільно високий. “Через відтік кадрів страждає галузь, а це позначається і на конкурентоспроможності ІТ, і на конкурентоспроможності країни. Але що можна зробити? — каже виконавчий директор кластеру ІТ Володимир Воробей. — Є проблема непоінформованості щодо можливостей в Україні. Насправді у нас сфера ІТ добре розвивається, і зарплата хорошого програміста в Україні не дуже відрізняється від зарплати за кордоном. Є й хороші приклади. На форумі “стартапів” у цьому році перемогла компанія, зареєстрована у Відні, але команда розробників сидить у Львові, у справах їздить у США. Люди створюють глобальний продукт, для них кордон — поняття розмите. Ще одна проблема — якість української освіти. Зростає частка батьків, які, бачачи, що їхня дитина має хороші здібності, намагаються відправити її на навчання за кордон. Подивіться, скільки українців навчаються у тому ж Жешуві. Навряд чи хтось із них після закінчення навчання повернеться працювати в Україну. Отже, треба щось змінювати у нашій вищій школі, якщо люди перестають їй довіряти”.

Відтік мізків посилюється ще й тим, що для українця, який добре знає мову, є активним користувачем Інтернету, час від часу подорожує, кордони і відстані стають умовними поняттями. Для заробітчанина, який виїздив в Італію у 90-х, сам факт переїзду в іншу країну був психологічною травмою, оскільки людина на тривалий час втрачала контакти з рідними. А тепер для молодої людини не має значення, чи людина, з якою вона спілкується, живе на сусідній вулиці, чи в іншому кінці світу: все одно говорять вони переважно у соцмережах, на “аськах” та “скайпах”.

“Реальність у тому, що для багатьох працівників зміна країни не страшніша за зміну компанії. Фірми під час пошуку працівників залучають до конкуренції найкращий персонал не лише серед претендентів з власного народу та ринку, а й з усього світу”, — каже керівник відділу b2b та стратегічних досліджень GfK Ukraine Тетяна Ситник. За її словами, саме працівники міжнародних компаній найбільш схильні до переїзду. Більше того, деякі корпорації пропонують переведення у закордонний офіс як бонус за хорошу роботу.

Коментар для «ВЗ»

Олексій Позняк, завідувач відділу міграційних досліджень Інституту демографії

Звичайно, відтік кадрів, насамперед кваліфікованих, це втрата для економіки країни. Але не будемо забувати, що люди, які думають про переїзд, це ще не люди, які щось роблять для того, аби виїхати. Зрештою, виїхати не так уже й легко. Якщо говорити про Європу, то там потрібні якраз некваліфіковані працівники, тож більшість мігрантів займають ті робочі місця, на яких не захотіли працювати корінні жителі. Європа зацікавлена у короткостроковій міграції — щоб людина приїхала, попрацювала та їхала назад. Через кризу в єврозоні міграційні процеси сповільнились, але як тільки економіка пожвавиться, країни ЄС будуть зацікавлені у більшій кількості трудових мігрантів. Точної цифри, скільки українців щороку виїжджає на роботу за кордон, немає. За нашими даними, зараз поза межами України працює два мільйони українців. Водночас в Україні працює кількадесят тисяч іноземців, адже у нас все-таки вищий рівень життя, ніж у країнах, що розвиваються.