Дізнався правду про кривду...

с. Ілів Миколаївського району, Львівська обл.

Цей сивочолий чоловік втратив батька у далекому 1946-му. Лише нинішньої осені, через 66 років життя у нестерпній невідомості, він дізнався його долю. Точніше, недолю. Коли минулої суботи єдиний свідок тих подій розповідав йому подробиці трагедії, у розпачі від почутого схопився за голову і вибіг з хати…

СТЕПАН МАЦЮНЯК родом із Бринців Церковних на Жидачівщині. Тата свого Миколу пригадує туманно, бо ще й до школи не ходив. Врізалося у пам’ять, що батько був середнього зросту, носив фронтову шинелю (у 1945-му повернувся з війни з двома медалями на гімнастерці). Мав пару коників, які годували його з дружиною і трьома дітьми. Через оті коні й пішов, бідолаха, з білого світу…

За вікном буяв перший повоєнний квітень. Бригадир їхньої артілі у Бринцях наказав 37-річному Миколі Мацюняку їхати до сусіднього села Ілова за пиломатеріалами. Учорашній солдат звично накинув на плечі шинель, сів на воза, ляснув батогом, і…

Ось що пригадує 86-річний Михайло Тітко, у ті часи молодий сільський поштар, а заодно і зв’язковий воїнів УПА, який хліб їм доставляв, секретні листи-«естафетки» передавав, тож був у курсі всіх тодішніх лісових справ:

— По дорозі на фіру до Миколи підсіли наші хлопці-партизани, треба було їм харчі до криївки підвезти. За якийсь час їх перестріли облавці з НКВД. Партизани зіскочили з воза, відстрілюються і фірману кричать: «Утікай!». А він — з підводи ні кроку. Думав, що його, радянського фронтовика, енкаведисти не зачеплять. Та й коней шкода було кидати…

Схопили облавці їздового, притягли до Ілова, до колишньої хати священика, де був їхній штаб. Довго мордували там чоловіка, випитували про бандерівців. А що він міг розповісти? Миколина мовчанка викликала у його катів щораз більші приступи люті. Обрізали йому вуха, ніс, вибрали очі… Михайло Павлюк, теж фронтовик, який жив неподалік, розказував мені колись, що того хлопаку енкаведисти завернули в якесь верето і кинули у холодну пивницю — на ньому місця живого не було…

— А незабаром, — продовжує Михайло Тітко, — ті душогуби зробили ось що. Встановили у центрі села підводу, зігнали людей, щоб упізнавали прикрите шинелею бездиханне тіло «бандьори». Ілівці йшли і жахалися — не голова, а криваве місиво, все у соломі. Моя сестра поклала руку на шинелю, а під нею замість тіла… сніп. Лише відрізана голова на тичці.

У Бринцях Церковних Мацюняки здійняли лемент — пропав їхній Микола. З фронтовими документами примчали в Ілів. Енкаведисти зрозуміли, що накоїли, і давай ховати сліди. Уночі останки Миколи Мацюняка вивезли під ліс в урочище «Вуглярки». Там саме різали смеречину для колгоспу. Жбурнули понищене тіло на гілля, прикидали сухими патиками і запалили. Зранку хтось з ілівців виганяв пасти корову і бачив, як на тому місці догоряли обвуглені людські кістки…

Після втрати чоловіка його дружина «рушилася на голову». Не могла знести цієї втрати. У страшній біді ледь вижили троє її малолітніх сиріт. Тільки випадок врятував сім’ю від Сибіру.

— Ми всі подальші роки страшно бідували, — каже схлипуючи пан Степан. — Батька нашого знищили, але жодної допомоги від тої паршивої радянської держави не дочекалися. З 1962 року шукаю за батьком. Лише тепер дізнався правду…

Місце, де радянські спецслужби спалили Миколу Мацюняка, нині заросло вільхами. У минулу суботу туди приїхали син убієнного разом з дружиною і племінником — підприємцем Михайлом Дзюрахом (він багато зробив для цих пошуків). Запалили скорботну свічку, помолилися. У пана Степана від душевного болю підкошувалися ноги… Навесні у цій гущі прорубають стежку, встановлять меморіальну табличку.

Приїхали і під колишній штаб НКВД в Ілові (нині це початкова школа), де батька мордували, під уже зруйновану ксьондзову пивницю, де він стікав кров’ю. Поклали квіти, засвітили лампадку, змовили молитву. Між камінними брилами звернули увагу на опалі яблучка зі старого дерева. Може, плоди ці ще й тому такі кислі-гіркі, що бачили на своєму віку гірку людську кривду…

Фоторепортаж можна переглянути тут