Не пити, не красти і працювати
За п’ять кілометрів від Бродів, у самому лісі, де колись була військова база, у комуні живуть майже два десятки колишніх в’язнів.
Мають господарку, майструють. Аби дати собі раду, обробляють півтора гектара городу, вісім — поля, тримають худобу. Постояльці дотримуються трьох правил: не пити, не красти, працювати. Інакше, тут тобі не місце… 59-річний Василь відсидів за вбивство. Про особисте життя говорити не хоче. У комуні знайшов своє покликання — доглядає кіз. «Мама завжди тримала кіз, — пригадує чоловік. — Із самого ранку біжу до стайні: годую, дою, виганяю на пасовище. Тільки тоді сам іду снідати».
У столярному цеху цілими днями проводить 46-річний Віталій. Тут живе з 2008 року. Родом із Луганської області. З юності із в’язниць не виходив — востаннє відбував покарання у 48-й колонії у Львові. Поки сидів, дружина подала на розлучення, будинок продала. Вийшов на волю — ані колишня дружина, ані троє дітей і згадувати про нього не хочуть. У притулку, запевняє, йому подобається. «Тут рай для душі, — каже колишній в’язень. — Вдома дружина постійно «пиляла»: мало заробляєш, подивися, яку сусід машину купив… А коли загримів, побігла розлучатися. Зараз займаюся улюбленою справою і отримую від того задоволення. Столяркою займався з дитинства — дідусь навчив».
Кілька постояльців — уже приватні підприємці, Віталій — на черзі. «Кількох майстрів оформили “приватниками”, — пояснює директор благодійної організації «Регіональний центр соціальної адаптації» Ігор Гнат. — Попит на нашу продукцію є: якісно і недорого. Половину заробленого підприємці віддають на комуну».
Живуть колишні в’язні у гуртожитку. У кожній кімнаті — по двоє. У помешканнях чисто, охайно. В окремому приміщенні — їдальня, є своя пральня. В обідню пору у кімнаті відпочинку чоловіки дивляться новини, хтось гортає пресу. 49-річний Федір запрошує до своєї кімнати. У комуні живе рік. Востаннє чотири роки відсидів за крадіжку. Перед тим часто потрапляв до в’язниці. Чоловік родом з Івано-Франківської області, та поки «мотав строки», втратив родину. Руки Федора вздовж і впоперек розцяцьковані татуюванням. «У притулку мені добре, — каже. — Тут чисте повітря, а я туберкульозник. Не хочу повертатися у в’язницю. Якби не комуна, уже давно був би там».
Притулок працює з 1994 року. За 18 років тут пройшли адаптацію майже 2500 людей. «Це люди, які не хотіли більше скоювати злочини, — розповідає Ігор Гнат. — Багато з них стали успішними: мають ферми, бізнес, створили сім’ї. Тут люди, які не знають, куди податися з в’язниці, отримують житло, харчування, одяг, документи». Мінімальний термін перебування у притулку — три місяці. За цей час можна виготовити чи відновити документи, підшукати роботу. «Ми нікого не виганяємо, — веде далі пан Ігор. — Є «довгожителі», які тут уже десять років. Молодь, що приходить з колонії, може здобути фах. Донедавна були курси електрогазозварювальників. Наразі поновлюю ліцензію, будуть також курси для столярів».
На притулок держава не виділяє ані копійки. Закон «Про соціальну адаптацію громадян, які повертаються з місць позбавлення волі» тут реалізовують власними силами.
