Не лише теплі речі, а й добре серце гріє

Подумала: якщо хтось кинув у мережу такий заклик, то у Новому Милятині страшна бідося. На моє превелике здивування, у «Доброму серці» все з точністю до навпаки. Двоповерховий будинок з євровікнами і гарними фіранками — так здалеку виглядав дитячий будинок. Назустріч вибігають діти, щоб допомогти забрати з машини подарунки від працівників “Високого Замку”. Тільки переступила поріг, відчула запах домашньої кухні: пахло голубцями. Назустріч вийшов молодий чоловік років 25 на вигляд. “Мабуть, вихователь”, — подумала, але за хвилину була приємно вражена, коли “вихователь” представився — директор дитбудинку Тарас Баландюк.

— Пробачте, пане директоре, а скільки вам років? — не можу прийти до себе.

— 27, — усміхнувся Тарас Володимирович і відразу ж розповів, що сьогодні у «Доброму серці» свято осені. Діти підготували театралізоване дійство, а дівчатка, які звільнилися від репетиції, роблять на кухні салат олів’є і канапки.

На першому поверсі — пральня зі сучасними машинами-автоматами. Неподалік діти разом із вихователькою витягають м’якоть з величезного гарбуза — роблять карету. Усі готуються до свята осені. Серед них найменша вихованка, трирічна Адріана, — загальна улюблениця.

Трохи далі на першому поверсі встановили капличку, де діти перед уроками моляться. далі — велике підсоб­не приміщення з одягом, де на полицях стільки різнокольорового краму, як на базарі. Тут і светрики, і штанці, і блузочки... От тільки верхнього одягу і зимового взуття бракує вихованцям.

Тарас Володимирович зробив мені екскурсію по всьому будинку. На першому поверсі їдальня з новими столами і стільцями, білосніжні фіранки на вікнах і кольорові ламбрекени, що додають затишку. Годують діток чотири рази на день, у щоденний раціон входять обов’язково м’ясо, риба і фрукти. У дитячих спальнях — дерев’яні ліжка, застелені покривалами. Я не втрималася і відкинула одне покривало — постіль під ним свіжа і чиста. Перед кожною спальнею — кімната відпочинку, де діти роблять уроки і мають можливість подивитися телевізор. У душових кабінках зробили генеральний ремонт — на стінах сучасний кахель, два фени для сушки волосся. Можливо, через це і діти тут не перелякані, а веселі, доброзичливі...

— Тарасе Володимировичу, можна на 10 хвилин за “компіком” посидіти, — прочиняє двері до кабінету директора смаглявий хлопчик, і, не чекаючи дозволу, йде до комп’ютера.

— Ви дозволяєте їм ось так запросто заходити у ваш кабінет? — роблю для себе ще одне відкриття.

— Ми всі тут — одна сім’я. Я ніколи не зачиняю перед дітьми двері. Бо інакше перестануть вірити.

Тарас Володимирович — наймолодший директор дитячого будинку у Львівській області. Директором він став лише рік тому. Вчитель за освітою, не маючи основної роботи у школі, займався бізнесом. Одружений, має 5-річну донечку. Прийшов у райвідділ освіти і попросився у школу хоча би на кілька годин. От тоді керівництво і зважилося віддати йому на виховання дітей дитячого будинку “Доб­ре серце”.

Нашу розмову перервала ще одна учениця: “Десь тут у вас мають бути ножиці. Можна взяти? — дівчинка підійшла до полички і почала шарудіти паперами. — О, знайшла. То я вже йду?”.

— Хто керує у класі чи у колективі? Лідери! От я і мав будь-якою ціною подружитися з ними. Зібрав їх у себе в кабінеті, ми випили чаю з печивом. Ніби провели такі неофіційні збори. Я їх призначив старшими по групах. І що ви думаєте: тільки вони вийшли за двері, відразу почали хизуватися перед іншими дітьми: “Так! Тепер всі слухають нас! Ми тут старші!”. Довелося ще неодноразово збирати їх і пояснювати — хто тут старший, а хто тільки має стежити за порядком і допомагати молодшим.

— У дитячому будинку — круглі сироти?

— Круглих сиріт немає. є такі, що мають батьків, але батьки позбавлені опіки, у декого батьки у в’язниці. Є діти, у яких незрячі батьки, тому не можуть зай­матися вихованням через стан здоров’я. Намагаємося таких діток, у кого є хоч хтось із рідних, відпускати додому на канікули, на свята. А якщо дітки маленькі — возимо їх до родини. Якщо є до кого возити. Бо, скажімо, є такі батьки, що діти не хочуть їх бачити.

— Бачу, що у дитбудинку є здорові діти, і не дуже.

— Є діти, які мають інвалідність і мали би виховуватися у спеціальних інтернатах, але ми навмисне забрали їх до себе — з повноцінними дітьми такі діт­ки краще розвиваються.

Директор мав на увазі Василя Михайліва і його молодошого брата Володю. Василько у дитбудинку з 5-ти років. Коли прийшов, не вмів говорити. Зараз йому 16, ходить з усіма до школи. Мені розповідав, що любить всі предмети, а особливо фізкультуру і співи. На святі осені Василько брав участь у міні-виставі “Ходить гарбуз по городу”.

Тут про кожного вихованця можна писати окрему історію. Особливо мене вразила Христинка, яка найгарніше танцювала на святі. За словами директора, у цій родині — десятеро дітей. І усі в один момент стали вихованцями дитячого будинку. Батьки дружать із “зеленим змієм”, “шевченкова” хата хилилася і могла от-от завалитися, а замість ліжок для дітей батьки збили з дощок широкі нари, кинули на них солому... Що ті діти їли — навіть уявити собі страшно. Коли органи опіки забрали дітей і помістили у дитячий будинок, — батьки взялися за розум. Збудували за допомогою односельців нову хату і вирішили повернути дітей. Дев’ятеро залишилися з батьками, а Христинка, проживши у новій хаті лише два місяці, повернулася у дитячий будинок. Тут її дім, тут її “тато” (так називає Тараса Володимировича”) і “мама”. Мамами менші дітки називають усіх виховательок.

За словами директора, трьох дітей з “Доброго серця” забрали у прийомну сім’ю. Люди зі сусіднього села, маючи уже дорослих власних дітей, вирішили взяти собі на виховання ще й чужих. Думаю, цим дітям пощастило особливо, бо нова “мама” ними опікується як рідними. Посадила в машину і привезла на свято осені.

Прийшли на свято і колишні вихованці дитячого будинку. Заступник директора Орися Горошко розповіла мені, що минулорічна випускниця “Доброго серця” вийшла заміж і народила дитину. Молода сім’я оселилася у старій сільській хаті, тож Тарас Володимирович спільно з районним керівництвом подбали, щоб у цю хату провели газ.

У директора — багато планів. Збудувати нове приміщення, у якому хочуть зробити майстерню, щоб хлопці вміли і гайку закрутити, і з дерева щось вирізати. Мріє, щоб дитячий будинок мав свій город, і щоб на ньому діти садили свою моркву, кріп і петрушку. Щоб вміли за усім цим доглядати, бо дитинство мине швидко. А хто ж їх навчить господарювати, як не “тато” Тарас?