Навіть львівському самураю потрібен свій кінь...

Протягом чотирьох днів “Ярмарок спорту”, який цього вересня відбувся увосьме, знайомив юних львів’ян та їхніх батьків з класикою жанру, олімпійськими видами, в яких українські спортсмени досягли світових вершин. А також дивував бойовими мистецтвами, незвичними для наших країв, і презентував види рухової активності, про які за межами України мало хто знає. З-поміж сотні клубів та спортивних шкіл діти і підлітки мали змогу обрати діяльність, без якої у наступні роки уже не уявлятимуть свого життя.

Здолати суперника криком і силою духу

«У Японії кендо — фехтування на бамбукових мечах — визнали як вид спорту, у нас же його вважають бойовим мистецтвом, - розповіла наставниця кендо, яка тренує дітей та дорослих у гімназії імені Василя Стуса Наталія Калініченко. - Та хіба це має значення, коли ця діяльність стала невід’ємною частиною твого життя? Мені завжди подобалося фехтування. У дитинстві я навіть ходила до фехтувальної секції, та тоді мене вистачило лише на кілька місяців. Пізніше тривалий час займалася історичною реконструкцією (зокрема, історичним фехтуванням). А далі у моєму житті настав час кендо. У кендо поєдинок триває до двох очок. Аби очко зарахували, потрібно не просто торкнутися зброєю суперника, а й продемонструвати міць тіла, силу духу, концентрацію розуму і точний удар. Зробити це все одночасно не так уже й просто. Тому один удар майстри кендо можуть відпрацьовувати роками. У техніці кендо є лише... чотири удари (у голову, руку, корпус і тільки один укол — у горло). Та, повірте, цього більш ніж достатньо, аби вести безкомпромісний і водночас ефектний поєдинок. Силу духу також оцінюють судді: за поставою, тим, як тримаємо меч, енергетикою удару та глибиною крику, яким у нас супроводжується сам удар. На початках нам доводилося вчитися кричати: доводилося переборювати сором’язливість, аби в подальшому у двобої здолати опонента не лише мечем, а й силою свого духу”.

“А от ритуалів, подібних до “боротьби поглядами”, які стали традицією у професійному боксі, у кендо немає, - усміхнувся майстер кендо Дмитро Анкудінов, який свою майстерність відшліфовує у тому ж клубі Lviv Kendo Kai. - Одне з правил кендо — повага до опонента. У нас моветон — сміятися зі суперника. А після поєдинку, незважаючи на те, як саме він завершився, прийнято підійти до опонента і подякувати за ті уроки, які завдяки йому засвоїв під час двобою. У кендо я уже тринадцять років. За цей час моє життя і я сам, зокрема, зазнали суттєвих змін. Мені неодноразово вдавалося підніматися над собою, аби стати кращим за того хлопця, який одного дня уперше переступив поріг залу, де практикували кендо. Тренування у нас напрочуд виснажливі. І якщо зможеш протриматися до кінця, не опустити рук, це вже є великим досягненням. Та навіть для досвідчених майстрів кожне тренування — це виклик. Не кожен може витримати п’ятихвилинну інтенсивну й безперервну атаку, не втративши свідомості. Та якщо вам це вдасться, знайте: ви можете все! В Японії є одна традиція: на поєдинок до майстра кендо виходять сто “свіжих” опонентів, з якими він працює по черзі, безперервно (суперники зазвичай діють грубо, вдаючись до прийомів, які кендоїст з етичних причин не може собі дозволити). І такий поєдинок триває до п’яти годин. Це випробування для обраних... Мені у моїй практиці неодноразово хотілося зупинити поєдинок, такою сильною була втома. Деколи темніло в очах, здавалося, уже не зможу залишатися притомним. Та, на щастя, щоразу вдавалося перебороти цю слабкість, витримати цей виклик, а значить, стати трішечки кращим. До того, як почати практикувати кендо, я був доволі сутулим і зазвичай дивився у підлогу. І, незважаючи на свої 1,92 м зросту, виглядав нижчим за тих, хто був поряд. В останні роки мої знайомі, зустрічаючи мене на вулиці, знову і знову дивуються: ти, мовляв, якимось дивом став ще вищим!”.

“Кендо спонукає людей бути більш вимогливими до себе. Це бойове мистецтво запозичило все найкраще від військової дисципліни: субординацію, повагу до старших та до всіх опонентів. Ви не зможете не звернути на майстра кендо уваги: усі вони ввічливі та приємні у спілкуванні, істинне уособлення японського ідеалу, - веде далі Наталія Калініченко. - До нашого клубу приходять діти від восьми років: м’яко і поволі, без муштри, вони вливаються у колектив Lviv Kendo Kai. Немає у мене проблем, коли працюю і з чоловіками: у нас у залі панують субординація та взаємоповага. На тренуваннях та змаганнях жінки нерідко нарівні фехтують з чоловіками. Так, чоловіки фізично сильніші, та жінки зазвичай швидші, у нас хороша реакція”.

“Львів я би назвав осередком жіночого кендо, - переконує Дмитро Анкудінов. - Не тільки тому, що у нас гарні дівчата. Вони демонструють майстерність вищого рівня, ніж їхні опонентки в інших куточках Украї­ни”.

Поганих коней не буває

У всі часи вважалося: якщо у воїна є меч (нехай і бамбуковий, на яких проводять двобої у кендо), йому конче необхідний кінь. У Львові це не проблема: верхову їзду можна опанувати у ДЮСШ “Буревісник”. На тих, кому вже виповнилося одинадцять, з нетерпінням чекають наставники та їхні чотириногі друзі. “До нас приходять багато любителів коней, - розповіла тренер з кінного спорту Ірина Юрченко. - Я сама коней люблю з дитинства. Тож мене не потрібно було запрошувати у секцію. Туди я прийшла сама. Дізналася у дорослих, що у Львові є іподром. Прийшла туди, попросилася на заняття. Та мені пояснили, що спорт і кінні скачки — це зовсім різні речі. І спрямували до спортивної школи. Там я знайшла тренера, і з того часу кінний спорт є невід’ємною частиною мого життя.

На початках ми навчалися виїздки і конкуру, та згодом удосконалюватися вирішила у найкрасивішій і найбільш шляхетній дисципліні кінного спорту — виїздці. У нас особливий вид спорту, адже твоїм партнером є тварина, з якою необхідно вміти домовитися. Це потребує терпіння. Аби навчити коня усіх необхідних премудростей, необхідні роки. У мене в групі шість коней. І я усіх їх люблю. Бути тренером з кінного спорту — значить, не лише учнів виховувати, а й коней тренувати. Старі самі знають, що й до чого. А молодих потрібно навчати азів. Коні, як і люди, бувають старанні й талановиті, а бувають замріяні тугодумчики. До кожного ми мусимо знайти підхід. Поганих коней не буває.

У розвинутих країнах є все необхідне для відновлення коней після тренувань: спеціальні басейни, де вони плавають (вершникам також вкрай важливо плавати після тренувань, оскільки під час їзди верхи відбувається компресія хребта), спеціальні солярії та лабораторії, де вчені визначають харчування і необхідні процедури, а ветеринари стежать за їхнім здоров’ям. У нас з цим наразі сутужно. Та ми самі намагаємося робити все можливе для наших чотириногих партнерів”.

Потужності хортингу не витримає навіть каміння

Вочевидь, українці нічим не бажали поступатися японцям, які подарували людству не одне бойове мистецтво. І винайшли власний вид бойових одноборств — хортинг. “Наш вид спорту придумали в Україні і на сьогодні практикують у трьох областях — Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській, - пояснив Ярослав Бойко. - Хортинг походить від слова “Хортиця”, батьківщини козацтва, і вбирає у себе елементи трьох видів спорту — боротьби, карате і боксу. Наш тренер, Володимир Роханський, має другий дан у карате. Зрештою, ми і починали займатися карате. Та одного дня тренер запропонував експеримент і познайомив нас із хортингом. Окрім звичних прийомів, ми почали вивчати усілякі кидки та заломи, удари в голову, які походять із боксу. Передбачити дію суперника у хортингу нереально.

Ми тренуємо не лише тіло, а й дух. От на спортивному ярмарку ми руками розбивали кам’яні блоки товщиною 20 см. На початку страшнувато було. Та потім упіймали кураж. Влітку їздимо на збори у гори, ходимо на річку і там тренуємося розбивати каміння. У цій справі найголовніше — перебороти страх. Коли кажеш собі: «Боляче не буде, буде приємно», усе стається саме так. Це насправді приємно, коли вдається перебороти власні слабкості. На змаганнях, трапляється, вдарять тебе в енергетичну точку, і тобі страшенно боляче. Та це хороший урок. Значить, слід розпрацьовувати саме цю точку, аби наступного разу тебе ніщо не змогло вивести з рівноваги. Подолавши одного разу страх на тренуванні, у житті більше нічого не боїшся”.

“У нас у клубі є одне неписане правило: на турнірах ми ніколи не змагаємося проти одноклубника, - розповів Володимир Сапйолкін. - Перед поєдинком підкидаємо монетку чи визначаємо майбутнього переможця на чувачі. Тренер нам каже, що на тренуванні у нас немає друзів, що ми повинні відпрацьовувати на повну силу. Та насправді ми хороші друзі, тож битися по-справжньому не бажаємо навіть на змаганнях”.

“А ще наше правило — ніколи не принижувати менших і слабших, - підтримав друзів Юрій Прохоров. - Деколи трапляються ситуації, коли просто необхідно втрутитися за людей, які самі не можуть за себе постояти. Тренер каже, що ми не повинні битися за межами залу. Тому всі проблеми намагаємося вирішити за допомогою слів. Зазвичай це допомагає. Я усіма способами намагаюся уникати бійок, навіть зі шляхетною метою. От хтось зафільмує таку бійку, і потім всі кричатимуть, що українські спортсмени — невиховані і агресивні”.