За світовими перемогами стоять українські тренери

З кожним роком великим спортивним державам усе важче утримувати лідерство: на п’яти боляче наступають країни-суперники, яких не так давно взагалі не було на спортивній мапі світу. У спортивній гімнастиці, зрештою, як і в багатьох інших видах, до цього успіху доклали руку українські тренери. На київський гімнастичний турнір «Кубок націй» українські наставники привозять своїх підопічних з різних куточків світу. Цього разу вони розповіли про нічні тренування в Єгипті, про національне надбання — модельну зовнішність гімнасток у Фінляндії, та про те, як у Словенії заривають (точніше, зачиняють у канцелярських шухлядах) потенційних олімпійських чемпіонів.

Єгипетський літак на українських шасі

Уже протягом десяти місяців готує для Єгипту гімнастичних чемпіонів колишній викладач гімнастики Київського спортивного ліцею-інтернату Євген Козін. Ще не так давно його українські учні, зокрема Микола Куксенков та Віталій Наконечний, презентували країну у складі національної збірної. «З України поїхав тому, що прагнув якогось поштовху, можливості для подальшого розвитку, — розповів Євген Козін. — Мені було цікаво очолити національну збірну Єгипту. Нам вдалося повністю змінити підготовку спортсменів, впровадити в єгипетську гімнастику те, чого там зроду не було. Відібрали найкращих гімнастів країни і почали з ними цілеспрямовано працювати. Раніше кожен з них тренувався у своєму клубі — максимум чотири години і лише раз на день. В Єгипті не знали, що це таке — передзмагальні збори. Та коли ми впровадили у новоствореній збірній українську систему підготовки, усе відразу пішло на лад. Уже у березні з чемпіонату Африки ми привезли 22 медалі, дев’ять з яких — золоті. Тепер призера етапу Кубка світу єгиптянина Алі Захрана знають не лише в Африці. Ми з ним вивчили один цікавий силовий елемент на кільцях (з горизонтального вису позаду вихід у передній «літак»). А на Кубку світу цей елемент групи F назвали на честь Захрана. Приємно, що мої учні творять історію не лише єгипетської, а й світової гімнастики. А ось з чиновниками гімнастичної федерації Єгипту знайти спільну мову так і не вдалося. Ці люди ще жодного разу не прийшли до залу, проте намагаються нас переконати, що дворазові тренування і акцентована фізична підготовка тут не приживуться. Усі каїрські тренери за кілька місяців переконалися в ефективності нашої методики і тепер є палкими її прихильниками. Та жодні аргументи і навіть результати не здатні зрушити з місця впертих чиновників».

Фінський шаблон — довгоногі білявки

Ще п’ять років тому Олена Поліщук працювала у львівській СДЮШОР «Олімп-Л». А до Фінляндії поїхала вслід за коханим. Тепер вона одна із провідних наставниць клубу STV у Гельсінкі. «У Львові у мене були непогані учениці: Іра Романчук, яка сьогодні виступає за збірну, Оля Байдюк, Юстина Промкіна. Теоретично можна було «витягнути» цих дівчат на вищий рівень, — розмірковує Олена. — Та чи змогла би зробити це без належного фінансування підготовки та навіть найнеобхіднішого — приладів у гімнастичному залі? Працювати тренером в Україні дуже важко... У Фінляндії нас прийняли чудово — і самих зарубіжних наставників (разом зі мною працюють тренери з України, Вірменії та Росії), і нашу систему підготовки. Дівчата у нас направду класні: стрункі, довгоногі. Ми не докладаємо особливих зусиль, аби у команді всі гімнастки були наче під шаблон намальовані. На учениць не можу скаржитися: вони слухняні, виконують усе, що їм накажеш. Мета у нас найвища — Олімпійські ігри. На жаль, до Ріо-де-Жанейро ніхто з наших підопічних не відібрався. А ось на попередні дві Олімпіади фінки здобули ліцензії. Мріємо у наступному циклі відібратися до Токіо-2020 уже командою. У Фінляндії гімнастика була радше хобі, нікому й на думку не спадало розглядати наш вид спорту як професію. Тепер ставлення поступово змінюється. Дівчата тренуються у клубах, і батьки оплачують їхні заняття та поїздки на змагання. А федерація фінансує нашу участь у чемпіонатах Європи, світу та Олімпійських іграх».

У школі тренер — персона нон ґрата

У гімнастичному світі ім’я Людмили Короленко не потребує особливої презентації. Відома наставниця і почесний суддя Міжнародної федерації гімнастики сьогодні працює у Любляні — навчає дітей у клубі «Шишка» та консультує жіночу і чоловічу національну збірну Словенії. «У 2011-му президент і старший тренер «Шишки» приїхали до мене у Львів з проханням повернутися до клубу (це було моє перше місце роботи за кордоном, після цього я працювала у Канаді та Росії) і допомогти гімнасткам відібратися на Олімпійські ігри, — згадує Людмила Павлівна. — З однією з них, Сашею Голоб, я працювала ще під час першого візиту до Словенії: ставила їй всю базу. Я погодилася, і в результаті нашої співпраці Саша таки поїхала до Лондона-2012. Після цього кількість дітей у нашому клубі зросла зі 120 до 400. Для одного клубу маленької Словенії це рекордний показник. Останні два роки ми перемагаємо на всіх внутрішніх змаганнях, і нерідко на п’єдесталі пошани стоять усі три наші команди.

Словенія — спортивна країна. Але виглядає так, що для словенців важливі не «голи-очки-секунди», а саме задоволення від фізичної активності. Держава серйозно підтримує масовий і дитячий спорт. Кожен житель Словенії повинен вміти плавати й давати собі раду на лижах. Тому усі учні перших та третіх класів проходять двотижневі курси з плавання. Обов’язковим є і щорічний тижневий лижний збір у горах. Також популярні в країні різноманітні легкоатлетичні кроси, в яких обов’язково беруть участь і школярі. Гімнастика, під назвою «програма С» (змагання проводять за власними правилами: діти стрибають на батуті, повинні вміти робити стійку на руках і перевороти тощо), є одним із улюблених предметів школярів. Окрім того, школи оплачують навчання своїх учнів їзди на велосипеді. Усі діти з 12 років повинні мати посвідчення велосипедиста, яке вони отримують після складання іспиту — з теорії водіння і практичних навичок. На вулиці поліція може зупинити будь-якого велосипедиста і попросити пред’явити цей документ.

На кожну дитину заведена картка — «картон шпортника», куди заносять результати щорічних тестувань на «гімнастичному полігоні» (смузі перешкод). У фахівців, які стежать за зростанням спортивних результатів учнів, є повний банк даних фізичного розвитку кожної дитини у країні, за допомогою яких тренери могли би віднайти майбутніх олімпійських чемпіонів. Якби не одне «але»: ці дані закриті, і показувати цю базу тренерам суворо заборонено. До того ж тренери не мають права приходити до школи і агітувати дітей займатися своїм видом спорту, роздавати будь-які запрошення чи листівки. Мовляв, якщо батьки матимуть бажання, вони самі приведуть дітей до спортивного клубу».

Тисяча і одна ніч

— Коли мені запропонували очолити жіночу збірну Єгипту, питання «варто чи не варто» переді мною не стояло, — усміхається Ірина Лахтарьова. — Сама я з Донецька, і моєї домівки уже немає на карті рідного міста. Разом з ученицями ми переїхали до Києва, мої дівчатка, зокрема Даша Клопцова, виступають за збірну України. Та самій мені доводилося жити в готелі. Купити помешкання у Києві за тренерську зарплату нереально. Звичайно, якщо це не зарплата гімнастичного тренера в Єгипті, яка відрізняється від української у… тисячу разів. Як тільки зароблю достатньо грошей, відразу ж повернуся на батьківщину.

На початках було складно: дівчата не хотіли багато працювати і робили вигляд, начебто не чують і не розуміють мене. Та я взяла одну дівчинку, Арміну Рахаф, і почала з нею багато працювати індивідуально. За короткий проміжок часу на брусах ми підняли базову оцінку на цілий бал (на Африканських іграх вона стала у цьому виді чемпіонкою). Коли дівчата побачили вправи Арміни на брусах, у них мову відняло. З того часу мені не потрібно щось повторювати двічі: вони з півслова виконують усе, що потрібно. Єгиптянки слухняніші за українських дівчат. Та водночас більш розпещені, адже в Єгипті гімнастикою можуть займатися лише діти заможних батьків. Це дівчатка до мозку кісток. Вони рано набувають жіночих рис й інтуїтивно знають, як найкраще себе піднести. Для гімнастики це добре, вони вміють подобатися і на помості. Як ми спілкуємося? Я вчу арабську. І дівчата мені в цьому залюбки допомагають. Вони — мої головні учительки.

Чи є у них певні релігійні забобони? Радше традиції. Під час Рамадану, який триває сорок днів, а ще після цього тиждень Аїда, дівчата до заходу сонця не їдять і не п’ють. Вони вечеряють о сьомій вечора, а уже з восьмої і до першої ночі працюють в залі. Їм важко, як нікому із суперниць: не пити весь день у країні, де температура сягає 40° С у тіні, небезпечно для здоров’я. А ось щодо одягу забобон у них немає: і на тренуванні, і на змаганнях дівчата виступають у звичному трико, навіть без рукавів. До того ж використовують косметику і полюбляють гарно вбиратися. Молоді тренери, які працюють зі мною, та деякі мами учениць навіть не прикривають голову. Хоча гімнастика в Єгипті не вважається популярним видом спорту, у гарних залах із суперсучасним обладнанням займається дуже багато як дітей, так і дорослих. І таких залів безліч по всій країні! У залі, де тренується збірна, стоять прилади, як на чемпіонаті світу-2015 у Глазго, з написами «Ріо-2016». Навіть підлога пофарбована у рожеве, як на світовій першості. Чемпіонат Єгипту з гімнастики може тривати місяць. Лишень у наймолодшій категорії, до десяти років, змагаються 300-400 дітей. В Єгипті дві сильні гімнастичні школи — в Александрії та Каїрі. Та збірна тренується виключно у столиці, і александрійські діти далеко на завжди можуть приїжджати на збір — лише перед змаганнями.