Андрій ПРОЦЕНКО: «Якщо встановлю світовий рекорд, станцюю у секторі»

Знайшовши невеличку шпаринку між зборами, віце-чемпіон Європи та бронзовий призер чемпіонату світу у приміщенні Андрій Проценко, в активі якого є гросмейстерський стрибок на 2,40 м, приїхав до Львова складати сесію. У лабіринті коридорів Львівського університету фізкультури херсонський спортсмен виглядав таким же зосередженим, яким зазвичай його можна побачити у стрибковому секторі. Готуючись до іспиту, Андрій на кілька хвилин відклав підручник і відповів на запитання кореспондента “ВЗ”.

-Я студент п’ятого курсу факультету спорту Львівського університету фізкультури. Часу на навчання у мене обмаль: тренування, збори і змагання розписані по хвилинах, - пояснив Андрій. - Але коли вдається знайти кілька вільних днів, приїжджаю до Львова вчитися чи складати сесію.

- Зараз до якого іспиту готуєтеся?

- З основ професійного спорту. Мені цікаво, як з деяких видів спорту, наприклад, боксу, футболу чи баскетболу, робиться бізнес. Легка атлетика вважається напівпрофесійним видом спорту. Спортсмени, які пробиваються нагору, мають можливість укладати контракти і так самостійно забезпечувати собі підготовку до змагань. Адже державне фінансування відчутно скоротилося, далеко не всі атлети можуть тренуватися за кордоном. А вдома для цього часто немає елементарних умов. Добре, коли організатори запрошують нас до себе на збори.

Не так давно ми тренувалися у Туреччині, де господарі оплачували наше перебування. Турецьким тренерам бракує досвіду у підготовці спортсменів. Аби запросити наших наставників для консультації, функціонери змушені запрошувати і їхніх спортсменів. А ще кілька років тому ми чудово тренувалися у Криму... Тепер у нас залишився Іллічівськ (хоча там не така хороша база, як у Криму, та й холоднішає відчутно швидше), а також мій рідний Херсон. Ми весь листопад тренувалися у Херсоні, під дощем, та, попри усі незручності, план виконали. Та найбільша проблема домашньої підготовки не в погодних умовах. У Херсоні є стадіон: здавалося б, і карти в руки. Та покриття на ньому старе, ще з 80-х років, повністю “вбите” і надто жорстке. Ноги “забиваються” навіть від звичайного бігу. У критому манежі був непоганий майданчик, але тепер його переобладнали суто для гандболу. Нас, легкоатлетів, туди пускають потренуватися. Однак у шипівках там ходити не можна — псується силіконове покриття. Тож ми тренуємося або в звичайних кросівках, або ж розкочуємо гумові рулони і бігаємо ось такими “смужками”.

- Вашого тренера Геннадія Зуєва називають найбільшим експериментатором. Якими винаходами можете пишатися?

- У нас експериментальним є кожен сезон: щоразу змінюємо вправи, шукаємо нові підходи. Але до літнього, олімпійського сезону, готуватимемося у звичному режимі, без особливих експериментів. Та щосезону у нас підготовка різна, ми практично ніколи не повторюємося. Мій тренер чудово знається на техніці стрибків. Останні чотири роки він тренувався самостійно і весь час шукав ідеал техніки: багато читав, думав і аналізував, чому ж йому так незручно стрибати, як віднайти комфорт у повітрі. На початках у нього нічого не виходило. Та настав той день, коли він упіймав, відчув свій стрибок. А згодом прийшло і розуміння того, як без захмарних навантажень стрибати високо, використовуючи індивідуальні особливості організму.

- Чи вдалося вам тепер, на початку зимового сезону, “зібрати” свій стрибок?

- На цей момент я стрибаю з короткого розбігу, з чотирьох кроків. До зими готуємося без особливого фанатизму. Якщо на турнірах вдасться виконати норматив на чемпіонат світу у приміщенні, я братиму у ньому участь. Якщо ж ні, ми плавно перейдемо до підготовки до літнього сезону. Адже наша головна мета — бути у всеозброєнні на Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро.

- Зіркові хвилини ви пережили на зимовому чемпіонаті світу-2014 у Сопоті...

- 2014 рік розпочався для мене з низки особистих рекордів: з 2,32 м я переміг на Меморіалі Дем’янюка, а ще за тиждень знову на сантиметр підняв планку власного рекорду. На наступному турнірі я замовив 2,34 м, і хоча висоту не взяв, залишився задоволеним: третя спроба була дуже хорошою, я лише в останній момент збив планку п’ятками. Та після цього захворів. Чемпіонат світу став першим стартом після одужання. Кваліфікацію здолав доволі легко. А ось у фіналі стрибав з останніх сил. Ледь-ледь, з третьої спроби, взяв 2,32 м. І збив планку у першій спробі на 2,34 м. Троє моїх суперників відразу взяли цю висоту, і наші тренери, які сиділи на трибуні, крикнули, щоб я пропускав 2,34 м. Тож я пішов на штурм 2,36 м — уперше у житті. І мені поталанило, я стрибнув з першої спроби і став бронзовим призером.

- А що не вдалося на літньому чемпіонаті світу-2015 у Пекіні?

- Ми прилетіли до Пекіна “під змагання”, аби не проходити акліматизацію. Здавалося, у кваліфікації я робив усе як слід. Взяв 2,29 м, були й хороші спроби на 2,31 м. Та цього не вистачило для фіналу. Тоді був не мій день. Стрибати кваліфікацію було фізично складно. Після далекого восьмигодинного перельоту почувався не найкраще: високим людям у літаку завжди бракує місця. Плюс у Китаї, де різниця у часових поясах п’ять годин, ми ходили, наче сонні мухи, намагаючись до вечора не заснути. Наступного ранку нам потрібно було рано прокидатися: кваліфікаційні змагання починалися з самого ранку (а за київським часом о третій ночі).

У Ріо, мені здається, буде складно: у мене ще не було жодного старту у тій частині світу й по інший бік екватора. Тож нам доведеться ламати голову, де і яким чином моделювати підготовку до Олімпійських ігор. Та поки що усі мої думки про те, як відібратися на ці змагання. Троє стрибунів від України мають право на участь в Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро. І троє уже виконали кваліфікаційний норматив (2,29 м) — Богдан Бондаренко, Дмитро Яковенко і я. Якщо до літа хтось ще із наших атлетів стрибне 2,29 м, внутрішня боротьба точитиметься не на жарт. У нас багато сильних стрибунів, і завжди є можливість, що хтось полетить вище за тебе. Тож на відбірному чемпіонаті України у нас буде така собі міні-Олімпіада.

- В українській пресі вас називають непередбачуваним. А ви самі можете передбачити, вдаватимуться вам стрибки на змаганнях чи ні?

- Це нікому не під силу. Буває, на розминці так важко, стрибаєш з останніх сил. А потім на змаганнях літаєш і дивуєшся не баченим до того результатам. Коли ти пройшов підготовку без зривів і вийшов на змагання на пік форми, усе вдається наче саме по собі: концентруєшся на спробах без найменших зусиль, “збираєш” стрибок практично бездоганно, уникаючи зайвих рухів. Ось такі відчуття я переживав, коли стрибав на 2,41 м. Висота неймовірна, а насправді усе так просто. А буває, прокидаєшся бадьорим і енергійним, розминаєшся — усе начебто чудово. Але в якийсь момент “гориш” і на турнірі не можеш витиснути з себе ані краплини.

- Як налаштовуєтеся на стрибок?

- Намагаюся від усіх та усього відгородитися. Не слухаю музику, ніколи не беру у сектор ніяких гаджетів. Просто сідаю і розслабляюся. Крики на трибунах мені не заважають. Головне - не дивитися стрибки суперників, оскільки відразу несвідомо починаю їх аналізувати. Не люблю бачити, виходячи на розбіг, як суперники, які стрибають переді мною, збивають планку. Мене більше запалюють вдалі спроби: відразу хочеться зануритися у боротьбу і стрибнути вище за всіх.

- Ви коли-небудь танцювали у секторі?

- Я для цього ще надто скутий. У секторі намагаюся не привертати до себе додаткової уваги. Що може надихнути мене на це? Можливо, перемога на чемпіонаті світу. А ще чудовим стимулом є світовий рекорд. Хоча я ще жодного разу не стрибав на рекордній висоті.