Ганна РІЗАТДІНОВА: «Різдво – той рідкісний день, коли можна застати удома всю нашу сім’ю»

Минулого року на чемпіонаті світу Ганні Різатдіновій дісталися чотири бронзові нагороди. Та навіть у ті моменти, коли судді не готові віддати перемогу українській грації, вони спостерігають за її програмами з особливою емоційністю. Півторахвилинні вистави Ганни на гімнастичному килимі нікого не можуть залишити байдужим. За шість років на великому помості уже, мабуть, у кожному куточку світу у кримчанки назбиралася ціла армія персональних уболівальників. Саме для них щосезону вона разом з тренерами складає усе нові й нові програми, а на турнірах залишає на килимі душу. Про уроки самби у самому серці Ріо-де-Жанейро, карнавальний настрій майбутніх олімпійських програм, про дієтичну кутю, а також про те, чому на Різдво краще не сумувати, Аня розповіла в інтерв’ю “ВЗ”.

- 2015-й приніс мені не так уже й мало нагород: два “срібла” І Європейських ігор, і ще чотири “бронзи” чемпіонату світу, - пригадала Ганна Різатдінова. - А також олімпійську ліцензію.

- Якій бронзовій медалі з цієї чималої колекції раділи найбільше?

- Першій серед усіх. Гімнастка ніколи не може планувати якийсь конкретний результат. Навіть у відмінно натренованій вправі може трапитися похибка. Та коли здобуваєш медаль уже на самому початку, продовжувати змагання значно легше. Коли я виборола “бронзу” з обручем, мені навіть дихати стало легше. До кінця чемпіонату переслідувало відчуття, наче я потрапила на свято.

Мені хотілося, аби мій виступ на тому чемпіонаті не обмежувався “бронзою”. Я, як і кожен спортсмен, ставила перед собою найвищі цілі. У моїх планах, зізнаюся, було і “срібло”, і навіть “золото”. До останнього вірила, що це можливо. Але... Багато гімнастичних фахівців мої вправи зі стрічкою та булавами розцінили щонайменше як “срібні”. Я ж на той момент раділа своїй “бронзі”. “Головне, - казала собі я, - що з порожніми руками додому не повернуся”.

- Чи усі програми ви оновлюватимете до Олімпійських ігор?

- Щонайменше три з чотирьох програм у нас будуть нові. Ми усі в активному пошуку. Після чемпіонату світу практично не відпочивали. Відразу занурилися в експерименти. Новий рік не був приводом для тривалого відпочинку: другого січня ми вже були у залі. Цього разу мені аж ніяк не шкода розлучатися з усіма образами й програмами. А ось два роки тому ніяк не могла відпустити свої щасливі композиції. Особливо з обручем, з яким я стала чемпіонкою світу. Мені так подобається та постановка, що я воліла б і надалі виступати з нею. Та у спорті не можна стояти на місці. Для подальшого росту потрібні нові програми. Ми вже підібрали музику й образи до наших олімпійських програм. Та нехай це поки що залишиться нашою невеличкою таємницею.

- Вам вдається хоча б колись не думати про Олімпійські ігри?

- Намагаюся не зациклюватися на Олімпіаді. У гімнастиці важливо підійти до змагань психічно стійкою, морально готовою до боротьби. Тому, аби передчасно не “згоріти”, потрібно хоча б подумки відволікатися від спорту. Я зазвичай люблю багато думати. Тож мені спортивні думки взагалі протипоказані (усміхається). Якщо відверто, на тренуваннях ми так втомлюємося, що думати про гімнастику уже не можемо. Виходимо з тренування о восьмій-дев’ятій вечора, залишивши у залі усі сили та творчі емоції.

- У вас є уже досвід змагань у Ріо-де-Жанейро?

- Якраз з цією метою два місяці тому ми поїхали до Ріо на невеличкий міжнародний турнір — подивитися країну, відчути на собі її кліматичні особливості. Мені доводилося змагатися у багатьох країнах світу, але вперше було так важко акліматизуватися. У Ріо волого й душно. До того ж ми виступали у залі без кондиціонерів. Тож у наших стрічечок та м’ячиків також був певний стрес (усміхається). У такому кліматі стрічка миттєво набирає вологу. А працювати мокрою стрічкою, яка липне до тіла, - сумнівне задоволення. Малюнки стрічкою у такому випадку повинні бути максимально широкими. Перед виходом на килим ми не відпрацьовували елементів: намагалися стояти нерухомо, аби не спітніти. І весь час витиралися рушниками. Та це не завжди допомагало. Долоні були мокрими, і м’ячик ніяк не хотів липнути до рук. Попри все, той візит до Бразилії став для нас хорошим досвідом. Тим паче, що на Олімпійських іграх все ж таки будуть кондиціонери.

Я в шаленому захваті від Бразилії, а Ріо-де-Жанейро стало моїм улюбленим містом. Там такі позитивні люди. І цікава культура. Не уявляю, який ще мегаполіс міг би так надихнути мене. Окрім всього, ми з дівчатами вчилися танцювати самбу у справжнього професіонала, учителя самби. Ось з цим настроєм і почали готувати олімпійські постановки. Вирішили, що обов’язково ставитимемо щось позитивне, радісне, у дусі Бразилії. Хоча українській школі художньої гімнастики такі настрої не властиві. У нас надають перевагу ліриці, глибокій драматургії, образам, від яких глядачі б ридали. Та у Ріо дивуватимемо наших прихильників чимось принципово новим. При цьому спробуємо розподілити емоції наших постановок так, щоб у чотирьох видах передати усю палітру барв.

- Чи є у вас родинні традиції святкування Різдва?

- Найкраща різдвяна мить — це коли сьомого січня ми усією родиною (тато з мамою, бабуся з дідусем і я) збиралися вдома, у Сімферополі, за святковим столом. Я багато часу проводила на зборах та змаганнях, тож додому приїздила рідко. Тато у мене — капітан далекого плавання. Його також місяцями не було вдома. А мама тренує гімнасток і часто супроводжує їх на змагання. Побачити удома всю нашу сім’ю — рідкість. Тому ці лічені дні разом — справжнє свято для кожного з нас. Не в останню чергу саме з цієї причини ми так любимо Різдво. Цього року зібратися усім разом не вийде: тато на роботі. А мама приїде до мене у Київ. Ось разом з нею та близькими друзями ми і відсвяткуємо.

- Як давно ви бачили своїх рідних?

- Три місяці тому, відразу після чемпіонату світу, я поїхала до Сімферополя — уперше з того часу, як в України відібрали Крим. Я і досі відчуваю ту гіркоту: коли проходила усі прикордонні процедури, на в’їзді до Криму побачила величезний російський триколор, а поряд з ним плакат “Ласкаво просимо у Крим”. Усе це так важко осягнути... Мої старі-добрі друзі залишилися тими ж. Такі ж, як у дитинстві, мене зустріли знайомі вулички і будинки. Але якісь, здавалося б, дрібниці — рублі у магазинах, номери на машинах і чужі прапори всюди — робили такий знайомий і рідний мені світ якимось нереальним. Весь час, коли бачила це, у голові сама собою з’являлася думка: “Все одно це Україна. Крим завжди буде Україною”.

- З чим у вас ще асоціюється Різдво?

- Я люблю Різдво навіть більше за Новий рік. Новий рік — це казка, красива вигадка. А Різдво, як і Пасха, - це щось сакральне. У ці святі дні не те що сваритися не можна, краще навіть не сумувати. Це свято любові і душевного тепла. Тому особливо приємно, коли саме у ці дні вдається зробити комусь щось хороше. На Різдво люблю ходити до церкви і причащатися. В останні роки у Києві заходжу до Києво-Печерської лаври.

- Яка ваша улюблена різдвяна страва?

- Це кутя. Я дуже люблю кутю, яку робила моя бабуся. А коли стала тренуватися у Школі Дерюгіних у Києві, ми з дівчатами-гімнастками самі навчилися готувати кутю. Ми жили у спортивному інтернаті. І хоча умови для кулінарних експериментів там були не найкращі, ми з усіх сил і знайдених дорогою після тренування продуктів намагалися зробити різдвяний стіл. Свою кутю ми потім приносили на тренування — щоб кожен міг скуштувати. Кутя — ситна страва. І аби не набрати зайвої ваги, ми робили дієтичний варіант — з цукатами та деякими іншими низькокалорійними інгредієнтами (усміхається). Та, попри це, усім подобалося. А загалом у мене обмаль часу для кухарства. І зовсім для цього не залишається сил. Коли приїздиш додому увечері після тренування, не можеш навіть чай заварити. Кулінарний досвід у мене невеликий. Та коли є вільний час, мені подобається стояти біля плити. У вихідні дівчата приходять до мене додому, і ми разом печемо пироги чи смажимо котлетки.