Передплата 2024 ВЗ

Жан БЕЛЕНЮК: «Коли усвідомив, що Діда Мороза не існує, сам почав відкладати гроші собі на подарунок»

Чинний чемпіон світу з греко-римської боротьби розповів про власні новорічні традиції.

Виявляється, Дід Мороз живе не в Лапландії, а тягне мішок, набитий солодощами і подарунками, зі спекотної Африки. А ще Дід Мороз — палкий прихильник спорту. Щодня ходить на тренування до борцівської зали. І навіть одного разу став чемпіоном світу — з греко-римської боротьби. Недавно цього імпозантного старого бачили у Києві на бульварі Лесі Українки: залишивши оленів пастися десь неподалік, він самотужки тягнув мішок у вікно якогось будинку. Можливо, і не у вікно, проте усі діти з того будинку вибігали як ніколи щасливими.

У той момент, коли Дід Мороз зняв свою шубу і почав було показувати дітям чемпіонські прийоми, усі відразу дізналися справжнє ім’я найпопулярнішого старенького у світі. Виявляється, звати його Жан Беленюк. А Дід Мороз... Дід Мороз — це покликання. Про те, хто може втілити його мрії у життя, про безглузді подарунки й експрес-святкування найкращий борець світу (вагова категорія до 85 кг) Жан Беленюк розповів в інтерв’ю “ВЗ”.

- Жане, що хорошого приніс вам 2015 рік?

- Я став чемпіоном світу. І купив, нарешті, собаку. Тобто цього року сповнилися ще дві мої мрії. А чого ще хотів рік тому, уже і не пригадаю. Під Новий рік я не загадую бажань. Тому що для їх здійснення одних позитивних думок замало. Аби отримати те, що хочеш, потрібно багато працювати. Чи вірю у спортивну вдачу? Я прошу Бога, аби у скрутні хвилини допоміг мені. Якщо ж не вдається перемагати навіть з Його допомогою, значить, кажу собі, мій час настане наступного разу. Я — везунчик як у спорті, так і в житті. Та не питайте у мене, скільки разів вигравав у лотерею. Я не граю принципово. І не нарікаю: на життя мені вистачає. Єдине, чого мені дійсно бракує, це помешкання. Перефразовуючи слова Гоші з фільму “Москва сльозам не вірить”, можу сміливо заявити: якби наш мер Віталій Кличко надав мені квартиру, я був би абсолютно щасливим (сміється). Віталій знає про мої труднощі із житлом, і навіть обіцяв наступного року виділити помешкання. Ну що ж, поживемо — побачимо.

- Днями представники спортивного міністерства нарешті виконали свою давню обіцянку і завезли на базу у Кончу-Заспу повний комплект гімнастичних приладів. А головний керманич міністерства Ігор Жданов, окрім всього, заявив, що у найближчому майбутньому борцівську залу обладнають новими килимами...

- Ми не виступали з ініціативою щодо інвентарю. Хоча це правильно: обладнання потрібно час від часу оновлювати. Коли зношується покришка килима чи просідають мати, спортсмени можуть травмуватися. У нас на базі, де тренується збірна, килими у хорошому стані, ми не можемо на це скаржитися. А ось у регіонах з інвентарем справді біда. Тому я радий, що нам оновлять обладнання: і збірникам буде краще, і в якоїсь спортивної школи, якій дістануться наші старі килими, буде свято. Якщо я не помиляюся, новий рік з новим обладнанням розпочнуть представники й інших видів спорту: міністерство закупило різноманітного спортивного інвентарю на 20 мільйонів гривень. Гімнасти змушені були тиснути на міністерство: проблема обладнання у них стояла надзвичайно гостро. Шкода, що гімнастичні прилади не встановили до початку чемпіонату світу. Та будемо сподіватися, що командну ліцензію хлопці ще візьмуть на ліцензійному турнірі. Дай Боже, щоб на Олімпіаді їм усе вдалося.

- У вас ліцензія уже в кишені. Чи бувають дні, коли ви не думаєте про Олімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро?

- А я ніколи не думаю про Олімпіаду. Щодня на тренуваннях роблю усе можливе, аби до початку Ігор стати ще сильнішим. Я думаю про боротьбу. А Олімпійськими іграми перейматимуся уже безпосередньо у Ріо.

- Вам уже доводилося змагатися у майбутній олімпійській столиці?

- Я ще жодного разу не був у Ріо-де-Жанейро. Бразилія в моїй уяві — це країна-свято. Де завжди тепло. Де вулицями розгулюють гарні жінки, демонструючи засмаглі тіла. А чи так усе весело насправді, побачимо через півроку.

- До якого віку ви вірили у Діда Мороза?

- Пам’ятаю лишень, що я справді щиро у нього вірив. Мене дурили весь цей час, та віра моя була непохитною (сміється). При цьому у Дідусі я так і не розчарувався. Усвідомлення того, що до моїх подарунків Дід Мороз не має жодного відношення, приходило доволі поступово і непомітно. Мені не доводилося бачити під ялинкою сусіда у хатніх капцях з моїм подарунком — і на тому спасибі (усміхається). А коли остаточно усвідомив, що гладкого старенького з червоним мішком просто не існує, сам почав відкладати гроші собі на подарунок. Мені тоді років 13 було. До того ж одного разу перед Новим роком мама сказала, що подарунків уже не буде. Ми жили доволі бідно, і мамі не завжди вдавалося тішити мене сюрпризами... Я досі нерідко відкладаю купівлю бажаних речей до Нового року. Тобто я сам собі Дід Мороз. Мені так краще: я прагматичний і практичний, купую тільки те, чого справді потребую. А ось друзі та знайомі на різні свята дарують цілу купу всілякого непотребу, для якого я не можу знайти місця у моїй крихітній квартирці. Доводиться усе це комусь віддавати. Ось одного разу подарували скриньку, яка відкривалася-розбиралася і перетворювалася на щит для гри у дартс. Ну який дартс може бути у моїй халупці? Цю скриньку я віддав своєму другові, який живе у власному будинку. Там що завгодно можна робити: і дротики кидати, і різноманітні непотрібні речі збирати (сміє­ться).

- А якому подарункові раділи найбільше?

- Мобільному телефону, який купила мені мама. Я, студент, довго мріяв про такий. Це стало найприємнішим сюрпризом.

- У Києві вас помітили у костюмі Діда Мороза...

- Ми за ініціативою нашого клубу ЦСКА проводили майстер-клас для юних борців з неблагонадійних і малозабезпечених сімей. Тренери привели своїх підопічних до центрального манежу армії, і ми влаштували дітям свято. Займалися боротьбою, змагалися у перетягуванні каната та інших рухливих забавлянках, спілкувалися, фотографувалися, а потім роздали їм солодощі. Ви би бачили дитячі обличчя, коли я у костюмі Діда Мороза з величезним мішком спустився у зал драбиною з другого поверху! Це мій перший досвід у ролі Діда Мороза. Я дуже хвилювався. Не знав, чи зможу знайти з дітьми спільну мову, адже ніколи не працював з ними. Це направду непроста робота. Скидаю капелюха перед усіма дитячими тренерами! Аби тренувати дорослих, не потрібно бути суперменом. Дорослі спортсмени чудово розуміють, навіщо стільки часу проводять у залі. Тож головний обов’язок тренера — правильно підібрати для підопічних навантаження. Дітей же потрібно зацікавити і постійно контролювати, аби їхня увага не розсіювалася на все довкола. Мені на цьому майстер-класі не завжди вдавалося контролювати ситуацію. Та знаю, діти залишилися задоволеними. А це головне. Тож з мене вийшов непоганий африканський Дід Мороз.

- А яким повинен бути справжній африканський Дід Мороз?

- Засмаглим передусім (сміється). І з африканськими рисами обличчя. Це я собі так придумав. Сам же ніколи не був у Африці і з їхнім Дідом Морозом не зустрічався.

- Чи є у вас якісь сімейні новорічні традиції?

- Є одна. Ми ніколи на Новий рік не ставимо ялинки (сміється). Так уже повелося. З новорічних прикрас у нас є лише одна гірлянда. Нею ми прикрашаємо вікно. Попри це, ми охоче зустрічаємо Новий рік. І готуємося до нього: наводимо у квартирі лад, готуємо святкові страви. А після домашньої вечері у Новорічну ніч їдемо вітати друзів.

Із задоволенням ми святкуємо і Різдво. Не зауважував якось, чи завжди мама готує необхідні дванадцять страв. Та завжди на Різдво у нас є кутя. І до церкви ми ходимо. За різдвяним столом у нас направду затишна сімейна атмосфера. Жодне свято ми не відзначаємо по кілька днів, як до цього звикли в Україні. У нас є усе, але в експрес-варіанті (усміхається).

- Ким ви були на новорічних святкуваннях?

- Завжди ведмедем — це було без варіантів. Я не заперечував. Мені навіть на думку не спадало, що у мене може бути інша роль.

Фото з архіву Жана Беленюка.

Схожі новини