Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Юлія СНОПОВА: «У Туреччині жіночий гандбол збирає повні трибуни. А на чоловіків глядач чомусь не ходить»

Колишня гравчиня «Галичанки» – про особливості турецького гандболу і українські перспективи.

У Кубку ЄГФ шлях львівській гандбольній команді “Галичанка” перейшла турецька “Муратпаша”, у складі якої влучними кидками вирізнялась українка Юлія Снопова (на фото). Вихованка херсонського гандболу у середині “нульових” два сезони відіграла за “Галичанку”, а далі мандрувала європейськими клубами, повертаючись додому лише для того, аби у нелегкі для вітчизняного спорту часи підтримати збірну України. Цього сезону Юля підписала контракт з амбітним турецьким клубом “Муратпаша Беледієсі”. Про те, чим турецька спортивна молодь відрізняється від української, про місцеві авторитети і доброту як найбільший недолік Юлія Снопова розповіла в інтерв’ю “ВЗ”.

-Юні гравчині “Галичанки” заслуговують на найбільшу повагу, - зазначила Юлія Снопова. - За технікою, підготовленістю турецька молодь практично нічим не відрізняється від української. Але такого несамовитого бажання, вогню в очах, як в українок, на турецьких майданчиках ви не знайдете. Щоправда, величезне бажання львів’янок забити гол деколи грало проти них. Іноді потрібно трішечки потерпіти, дограти до стовідсоткової реалізації. Цього їм ще слід повчитися.

- Вас запрошували у престижні європейські клуби. Чому ви віддали перевагу турецькій “Муратпаші”?

- Усе здається, що мої 18 завжди зі мною. Насправді скоро мені виповниться 30. І пропозицій більше не стає. У цьому сезоні у мене було три варіанти: Румунія, Норвегія і Туреччина. До Румунії, у той самий клуб, де я грала півтора року тому, повертатися не хотілося. А ось зі скандинавським гандболом мріяла познайомитися ближче. Та не вийшло оформити документи: хотілося поїхати туди разом зі своїм хлопцем, але не вдалося вирішити усі паперові питання. З Туреччини надійшли відразу дві пропозиції: від “Муратпаші” та “Кастамону”, де грає наша Олеся Семенченко. Я віддала перевагу першому як більш стабільному. Незважаючи на те, що в Туреччині гандбол розвинений не на найвищому рівні, “Муратпаша” грає у Єврокубках та має непоганий рейтинг. Тож я підписала з клубом дворічний контракт.

Поки мені немає на що скаржитися. Для мене створили всі умови. І дівчата у нас напрочуд позитивні. Хоча у спортивному аспекті — напівпрофесіоналки. Тренери самі кажуть: у нас в Туреччині гандбол аматорський. Та клуб прагне більшого і вкладає у розвиток чималі фінанси. Тобто у “Муратпаші” є все необхідне. Окрім системи підготовки — дитячих шкіл, професійних тренерів. Через це немає прогресу навіть на рівні збірної.

- Попри це, усі аматорські команди Туреччини виглядають дещо сильнішими за професійні українські клуби, чи не так?

- Мені страшенно прикро за Україну. Ситуація невтішна, куди не кинь оком: усе ламається й розвалюється, і діти обирають собі інші захоплення. Спорт тепер так не “чіпляє”, як у ті часи, які мені пощастило застати. Раніше групи у дитячо-юнацьких спортивних школах були заповнені дітьми. Тепер це чи не головна проблема.

- У цій ситуації олімпійська “бронза” української гандбольної збірної на Іграх в Афінах (2004) виглядає радше несподіванкою...

- Ні, це аж ніяк не випадковість. На той момент в Україні проводилася направду хороша робота як у клубах, так і на рівні збірної. Було фінансування і спонсори. Одні сильні спортсменки виступали за українські клуби, інші грали у зарубіжних чемпіонатах. Тепер же в Україні залишилася сама молодь. До збірної досвідчених дівчат потрібно постійно витягувати — тих, звичайно, хто ще готовий грати за неї. Тренери залишилися ті самі, а ось виплекати хороших гравців так і не вдалося. Чи можливо повернути колишні традиції? Відбудувати зруйноване не так і просто. Річ навіть не у збірній. Гравчині можуть зростати, якщо у внутрішньому чемпіонаті грає близько п’яти сильних команд. Молодим дівчатам потрібні авторитети. А часто їм немає у кого навчатися. Ось у “Галичанці” грає Наталя Туркало, яка може не лише розповісти і пригадати щось цікаве, а й на власному прикладі показати. Та вона така у них одна.

У нас свого часу були Олена Радченко, Олена Цигиця, Наталія Ляпіна. Ми, ще зовсім юні, знали про цих спортсменок абсолютно все. А коли приїздили на збори, очей з них не зводили. Вони були для нас взірцем для наслідування. Тепер же я навіть не уявляю, чим живе молодь, на чому вчиться. Можливо, дівчата дивляться Лігу чемпіонів і намагаються повторити щось подібне. Чи йдуть своїм шляхом.

- Якою мовою ви спілкуєтеся у команді?

- З дівчатами з Росії та Білорусі говоримо російською. Здружилися з перших днів: живемо поряд, спілкуємося. З іншими гравчинями говоримо англійською. Хоча не всі туркені розуміють англійську. Ось з ними, а також з тренером, я намагаюся спілкуватися їхньою рідною мовою. Чотири роки тому я грала за іншу турецьку команду. Тоді ж і навчилася розуміти і на побутовому рівні висловлюватися турецькою. Звикати до нової команди довелося недовго. Якщо ти неконфліктна людина, тебе приймуть у будь-якому колективі. Тим паче, мене пам’ятали ще з минулої команди.

- Що вас найбільше вразило, коли ви приїхали грати за турецький клуб уперше?

- Мені до вподоби Туреччина. Анталія, де я тепер живу, курортне і доволі ліберальне містечко. Та навіть в Анкарі, куди я приїхала вперше, мені було доволі комфортно. Там свято дотримуються усіх релігійних традицій, а на вулицях тебе, чужинку, із зацікавленням розглядають. Коротеньких спідничок там краще не вдягати, звичайно... Люди припали мені до душі. У мене ніколи не виникало жодних конфліктів. Місцева кухня також чудова. Додайте до цього м’який клімат... Турки — народ з міцним внутрішнім стрижнем і загартованим духом. Ця нація поважає авторитети. Так, перший президент Туреччини Ататюрк для людей не просто чиновник найвищого рівня, а правитель, якого досі обожнюють і прославляють.

- Чи популярний в Анталії жіночий гандбол? Вас хоча б іноді впізнають на вулиці?

- Якщо виходиш на вулицю у спортивному костюмі, на тебе звернуть увагу. Іноді підійдуть перемовитися словом: “Ви спортсменки? Так, пам’ятаємо, недавно ви з тією командою грали. І перемогли. Молодці”. А загалом фанати нас не переслідують (усміхається). Хоча під час матчів трибуни завжди переповнені і галасливі. А ось чоловічий гандбол у Туреччині не такий популярний. На хлопців уболівальники чомусь так не ходять.

- Кілька років тому вас “звинувачували” у надмірній м’якості і доброті, яку неможливо було приховати навіть на майданчику. За цей час у європейських клубах навчилися бути жорсткою та по-спортивному агресивною?

- Здається, ні. Попередній сезон я відіграла у Німеччині. Там була найкраща школа спортивної агресивності, уміння терпіти і грати до кінця. Сам тренувальний підхід вимагав цього. Будь-яка гра, навіть у тренувальному режимі, - це боротьба не на життя, а на смерть. Ти можеш носити суперника, в’язати — робити з ним що завгодно, але зберегти при цьому м’яч. Там потрібно було битися навіть на розминці. У спорті доброта — одна з найбільших моїх проблем. Іноді мені здається: якби я була трішечки злішою, моя кар’єра склалася б по-іншому. У “Муратпаші” тренер ще не дорікав мені щодо надмірної м’якості. Поки що Бірола Уншела все влаштовує.

- У турецькій команді дівчата вже встигли дати вам прізвисько?

- У “Муратпаші” усі звертаються до мене на ім’я. Лише одна дівчинка, сербка Таня Богославлевіч, називає мене Юті. В європейських командах прізвиська до мене не приклеювалися. Хіба лише свої дівчата за старою звичкою називають мене Снопіком.

Схожі новини