«Галичанки» билися, наче за життя

У домашньому матчі другого кваліфікаційного раунду Кубка ЄГФ з гандболу дива не сталося. Львівська “Галичанка”, незважаючи на відчайдушний спротив, не подолала бар’єра турецької “Муратпаші”. Безкомпромісна баталія завершилася унічию — 30:30. Тож до наступного кола Кубка ЄГФ виходять туркені, які у першому матчі забезпечили собі перевагу у шість м’ячів (28:22).

Невеличка, але напрочуд активна група підтримки львівських гандболісток, ультрас “Галичанка”, на своєму балконі, окрім звичних атрибутів, вивісила банер зі світлиною головного тренера “галичанок” Василя Козара. Багаторічний керманич однієї з найуспішніших команд Львівщини, запевняють гандбольні фанати, - найкращий серед тренерів. У такий спосіб ультрас прощалися з улюбленим наставником, для якого цей матч став останнім разом із “Галичанкою”.

Початок матчу турецькі гандболістки залишили за собою. На стрімку контратаку Лесі Парандій наввипередки поспішили відповісти дві найяскравіші зірки анталійського клубу - Аслі Іскіт та Валерія Баранік (у цьому матчі на двох вони забили 15 м’ячів). За кілька хвилин туркені збільшили перевагу до трьох очок: вивіреним рухом у сітку воріт м’яч поклала екс-галичанка Юлія Снопова (4:7), яка у 2007-2009 роках захищала кольори львівського гандбольного клубу. Наступну десятихвилинку підопічні Бірола Уншала тримали українок на комфортній відстані у два-три м’ячі. Розкішну гру у захисті і надійну позицію голкіперів Лізи Гілязетдінової та Марії Гладун відчутно псували промахи в атаках. Врешті-решт команда Козара пристрілялася: на 18-й хвилині “галичанок” вивела уперед Леся Смолінг (10:9). Спільними зусиллями львів’янки утримали цю перевагу і на перерву пішли в оптимістичному настрої (15:14).

У другому таймі наші дівчата зробили, здавалося, неможливе: за тринадцять хвилин українська перевага сягала уже п’яти м’ячів. Прориви Влади Косміної, Марини Коновалової та Лесі Смолінг, а також безгрішний захист львівської команди уперше за всю зустріч дав місцевим уболівальникам надію. На жаль, ненадовго. За п’ять хвилин відрив скоротився до двох м’ячів (26:24). Суперниці відшукали лазівки до львівських воріт, а помилки “галичанок” у наступі грали досвідченим туркеням лише на руку. У заключні хвилини, поки трибуни завзято співали гімн, розтанули останні сліди галицької переваги — 30:30.

“У Туреччині ми не могли повірити у те, що здатні перемогти “Муратпашу”. Олії у вогонь невіри у власні сили додали пенальті: ми не зуміли реалізувати 50% кидків з семиметрової позначки, - розповіла права крайня “Галичанки” Леся Парандій. - У Львові нам потрібно було нівелювати відставання у шість очок. Та нам це, як не дивно, здавалося уже цілком реальним. Сьогодні ми були згуртованою командою, це видно було неозброєним оком. Та результат на табло залишав бажати кращого. Чому так? Мабуть, бажання перемогти і пройти до наступного кола було надто сильним. Від цього помітно страждала наша реалізація. Нас постійно переслідували дрібні помилки, які у підсумку перешкоджали нам досягти успіху. Після гри у роздягальні ми з дівчатами зійшлися на одній думці: перемога була реальною, і ми її не втримали”.

В іншому настрої залишали ігровий зал Палацу спорту “Будівельник” туркені. “Перед зустріччю з “Галичанкою” ми переглядали її ігри чемпіонату України у Херсоні. Якоїсь хорошої “картинки” я там не побачила. Можливо, тому, що херсонська команда і не думала чинити львів’янкам спротив, - поділилася враженнями Юлія Снопова. - Гадала, ми доволі легко пройдемо українок. Але, як показала уже перша, наша домашня гра, я помилялася. “Галичанки” не мали наміру ось так просто віддати нам цю зустріч. Це було щось неймовірне: вони билися, наче на війні, де на карту поставлене життя. Падали, підводилися і знову кидалися атакувати. Бажання перемагати у них нереальне! Ще би досвіду їм трішечки більше... Аби виграти зустріч в Анталії, нам довелося зібрати усі свої ресурси у захисті і викладатися в атаках. Після цього вже ні в кого не виникало сумніву: у Львові на нас чекає ще те випробування. Так, зрештою, все і сталося. В якийсь момент гра взагалі зависла: ми поступалися п’ять м’ячів. А нам так конче потрібна була перемога. Зрештою ми досягли свого. А наші суперниці заслуговують на повагу”.

Василь КОЗАР: «Напрацьовані навички вичавити з «галичанок» уже неможливо».

Для головного тренера “Галичанки” Василя Козара ця гра стала прощальною. Залишивши усі емоції на майданчику, наставник усміхався. Та можна легко здогадатися, що ховалося за усмішкою людини, яка створила і багато років пестила цю молоду і талановиту команду.

- Цього разу дівчата направду виглядали непогано, - констатує Василь Миколайович. - На жаль, на результаті це не відобразилося. Гарно грати і вирішувати питання результату — це різні речі. Очевидна причина поразки — брак досвіду. Ми не встигли переформувати команду, яка могла б грати і перемагати на такому рівні. У чемпіонат Польщі пішли наші лідери Ірина Стельмах і Тамара Смбатян. Я не ризикував випускати зовсім молодих. Ту ж Софію Давидянц, для прикладу. Можливо, це було помилкою. Наш плюс — врахували помилки виїзної гри. З десятої хвилини другого тайму суперниці знову побігли у наступ. Та ми їх зупинили. Підловили на цих атаках і у контрнаступі почали реалізовувати власні напрацювання. Як наслідок, вийшли попереду у п’ять м’ячів. А далі почалась позиційна гра. У цій ситуації дуже вдало зіграла лінійна “Муратпаші”, ми не знайшли, що протиставити їй. До цього всього ми не забивали у тих моментах, які просто змушені були реалізовувати.

- Чому вирішили піти з команди?

- Я знову їду працювати на Кіпр. Можна сказати, мене зобов’язують до цього сімейні обставини. Поки я зав’язую з гандболом, а далі час розставить усі крапки над “і”. Ще одна причина — це внутрішній протест. Протест проти опозиції — не називатиму цих людей ворогами — у Львові. Раніше ми боролися на рівні України, з “вакулівським шабашем”, в якому я не хотів брати участь. Потім смугу перешкод доводилося долати у Львові. Як у нас: замість того, щоб допомогти, сядуть за стіл — попліткувати й посміятися. Деколи мені спадає на думку, що більше людей тішаться нашим поразкам, аніж успіхам. Мені вже набридло працювати у такому оточенні.

Насправді моя відставка логічна. У спорті, коли тренер перемагає, він закономірно залишається на своєму місці і може далі експериментувати. Коли ж його підопічні програють, наставник мусить поступитися місцем іншим.

- Вам не шкода покидати дівчат, яких виховували змалечку?

- Усі вони — мої діти. Тому у мене таке відчуття, наче я залишаю сім’ю. Та моє рішення не спонтанне, воно визрівало протягом тривалого часу. Скільки разів я уже чув: проблема Козара в тому, що він не вміє “розкатати” команду. Неправильно бере тайм-аути, не може керувати грою. Я так втомився від усього довкола... Що буде з дівчатами? З ними, запевняю, усе буде гаразд. Це вже сформовані гравчині, які зарекомендували себе на рівні збірної країни. У них чудовий потенціал. Усі напрацьовані навички вичавити з них уже неможливо.

- Чи вже відоме ім’я нового головного тренера “Галичанки”?

- Не хочу навіть думати про це. Мені було би приємно, якби команду довірили Віталію Надичу, з яким ми працювали в училищі фізичної культури і разом створювали “Галичанку”. Це було би, принаймні, логічно. Але у керівництва щодо цього є власна думка. Гадаю, ім’я нового тренера оприлюднять уже за кілька днів.