«На чемпіонат світу їхала з мрією про п’єдестал»

Наталія Букса першою з львівських шахісток стала чемпіонкою світу серед дівчат віком до 20 років. До неї такими титулами у Львові володіли тільки представники чоловічої статі — Олександр Бєлявський (1973) та Олександр Іпатов (2013). Наталю відразу назвали Шаховою принцесою, на неї звернули увагу ЗМІ в Україні та за кордоном. Зі студенткою другого курсу юридичного факультету ЛНУ ім. І. Франка ми зустрілися у центрі міста - на популярній львівській каві, яку пили з татом Наталії, Ігорем Буксою. А новоспеченій чемпіонці світу дісталося смачне шоколадне тістечко.

— Наталю, чи сподівалася на такий результат у Ханти-Мансійську? Досвід міжнародних змагань у тебе невеликий...

— Зізнаюся, мріяла про вдалий виступ і сподівалася потрапити на п’єдестал. Може, не на перше місце, але в призерах себе бачила. Мій рейтинг був тільки 23-м із 48 учасниць, то спочатку суперниці на мене уваги не звертали. Відчула, що можу з ними боротися. Після нічиєї із Настею Зязюлькіною з Білорусі, яку вважали фаворитом, я зрозуміла, що мій рівень не поступається лідерам.

— Посередині турніру ти програла казашці Жансаї Абдумалік, яка здобула на той час сім перемог у семи партіях, і вже відставала від неї на півтора очка. Чи не зародилися сумніви, що конкуренти втікають?

— Та поразка не була наслідком поганої гри. Просто я зробила один невдалий хід, роздумуючи, як продовжувати партію далі... Після того зрозуміла, що треба грати зосереджено. Не захоплюватися різними тактичними маневрами, а грати так, як умію: досить агресивно, але зважено.

— Проглядаючи твої партії, помітив, що дехто із суперниць розгублювався і робив помилки. Це, напевно, було результатом твоєї агресивної гри й досить впевненого вигляду під час партії?

— Жіночі шахи взагалі трохи нестабільні, мабуть, у силу жіночої емоційності. У партіях молодих шахісток помилок трапляється ще більше. Не можу сказати, що мені дуже щастило, але в кількох зустрічах вдалося використати хвилювання суперниць... На фініші зі мною грали найсильніші, які прагнули мене обійти й дуже старалися. Боротьба за перше місце тривала до останніх хвилин турніру. Абдумалік могла мене наздогнати, і тоді вона посідала перше місце. Під час останньої партії ми постійно заглядали одна другій на позицію... Усе обійшлося — обидві здобули по півочка, а це означало, що перше місце залишилося за мною.

— Було приємно бачити тебе на верхньому щаблі п’єдесталу пошани у вишиванці. Під час виконання гімну України ти ледь не заплакала...

— А як ви думаєте? Я вперше на світовому чемпіонаті, вперше стою на найвищому щаблі, і це на мою честь лунає «Ще не вмерли України…». Крутилися сльозинки, але не потекли. А вишиванку купила на львівському «Вернісажі» напередодні поїздки. Знала, що вдягну її на закриття першості. Мріяла ж про п’єдестал. Мама сказала, що я виглядала гарно.

— З тобою на чемпіонаті була мама. Пам’ятаю, як вона водила тебе на всі тренування і дитячі турніри. Поїхала для психологічної підтримки?

— Звичайно, з мамою мені спокійніше. У певні моменти вона втручалася, і, як бачите, це принесло успіх. А тато переживав вдома. Саме він навчив мене грати у шахи. Це було давно, ще до школи не ходила. Ми поїхали на море відпочивати, і я захворіла. Мама зі старшою сестрою Христиною ішли на пляж, а тато залишався і навчав мене усяких ігор. Від шашок ми швидко перейшли до шахів. Тато колись займався у тренера Євгена Лисенка, тож зумів прищепити мені ази цікавої гри.

— Ти займалася у кількох тренерів і час від часу навіть полишала шахові заняття...

— Отож після моря мене привели до відомої шахової школи «Дебют». Першим вчителем був Віктор Петрович Щербаков. Потім у моєму житті були різні обставини, через що якийсь час зовсім не займалася, і так було кілька разів. Коли поверталася до шахівниці, зі мною працювали майстер Юрій Привалов, потім заслужений тренер України Володимир Грабінський. А коли він поїхав на роботу за кордон, мною опікувався Іван Кравець. Нині, перед чемпіонатом світу, знову повернулася до Грабінського. Під час турніру щодня спілкувалися по скайпу, обговорювали стратегію наступних поєдинків, обирали до кожного суперника відповідний дебют. Володимир Олександрович виховав у Львові десять гросмейстерів. За підсумками чемпіонату світу восени на Конгресі ФІДЕ мені присвоять звання міжнародного гросмейстера серед жінок. Тож стану у списку вихованців Грабінського вже одинадцятим випускником із найвищим званням.

— Тебе часто запрошують на бліц-турніри до Клубу львівських гросмейстерів, де граєш із шахістами високого класу. Що дають такі зустрічі?

— Відчуваю, що вже можу, граючи з ними, довго утримувати добру позицію. Іноді вдається перемагати. І такі перемоги підтримують мене як шахістку, переконуючи, що займаюся недаремно і що робота йде у доброму керунку. Гадаю, ці вдалі партії допомогли мені перемагати у Ханти-Мансійську: рейтинг мала невисокий, але грати проти сильних не боялася.

— Чому обрала для навчання саме юридичний факультет?

— Були роздуми, чим би хотіла займатися. Моя оцінка на ЗНО була 198, тож могла вибирати. Врешті-решт вирішила, що буду правником. Тепер, коли пізнаю юридичні науки, думаю, що, може, з мене вийде добрий прокурор (сміється).