Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Безпринципні хулігани чи палкі романтики?

Львів удев’яте приймав Міжнародний турнір з футболу серед фан-команд – «Єврофан-2015»

Утретє поспіль чемпіонами змагань стали болгари — найсерйозніші і найбільш тверезі (як посміювалися поза очі їхні суперники), які на кожен матч налаштовуються так, наче щонайменше на фінал чемпіонату світу. Фани інших команд (у турінірі змагалися представники 17 країн Старого Світу) намагалися сумістити приємне (футбол) з дуже приємним — львівським пивом і спілкуванням без кордонів. А також корисним — традиційними вже подарунками дітям-сиротам та аукціоном, виручені гроші якого пішли на лікування поранених бійців АТО. Найціннішим лотом стала футболка грузинського футболіста, капітана збірної СРСР Алєксандра Чівадзе, в якій він грав на чемпіонаті світу 1982 року в Іспанії, яку привіз Боча Тандарашвілі. Цю футболку за 5000 гривень купив головний тренер “Дніпра” Мирон Маркевич.

Рік тому в офіційному пабі ФК “Уніон” Берлін уперше на зустріч з пресою прийшли ультрас цього клубу. Їхня цікавість виявилася сильнішою за недовіру (ультрас не люблять журналістів через небажання останніх зрозуміти вболівальницьку філософію і утриматися від критики). Тоді молоді люди в екіпіровці своєї команди хотіли дізнатися про те, як ультрас харківського “Металіста” у свій спосіб висловилися проти російської агресії, і про значення уже відомої на весь світ кричалки. Ця історія направду зворушила юних берлінців. Відомі подвигами заради добробуту своєї команди (фани власними руками реконструйовували стадіон і здавали кров, щоб фінансово допомогти “Уніону”), ці палкі романтики також хотіли зробити щось для своєї країни.

Тепер уже у Львові, підозріло скосивши очі на диктофон, фанати з різних країн погодилися розповісти про те, як одного дня футбол може стати якщо й не метою, то принаймні прикрасою життя.

Коба «Пітон» Кобаїдзе, «Динамо» Тбілісі

Наш фан-клуб було засновано у 1998 році, тобто у Грузії ми стали піонерами футбольної фан-культури. У 1984-му, коли я, 12-річний, почав приходити на футбол, жодної фанатської активності на стадіоні не було. Через чотири роки мої хороші друзі, Карлсон, Гамлет і Артур, здійснили перший виїзд на матч разом зі своєю командою. А ще через десять років було засновано фан-клуб, який на початках складався з 15 осіб, а тепер став рушійною футбольною силою у Тбілісі. Активним фанатом я став у 2000 році, і це не є завадою моїй роботі (за професією я економіст).

Ми з друзями збираємося у пивних пабах завдяки футболу, але наші інтереси виходять за межі улюбленої гри. У нас соціально активна група. Ось недавно під час повені, де загинула 21 особа, а ще троє пропали безвісти, наші хлопці допомагали рятувати потерпілих. Також ми збирали гроші для АТО і передавали їх в Україну. Нам, грузинам, близька ваша трагедія. Наші хлопці свого часу також воювали за Грузію і досі підтримують нашу армію. Також ми допомагаємо бідним і підтримуємо у чистоті наше місто — збираємося, щоби прибирати парки.

Із зарубіжних друзів можемо назвати львівські “Карпати”, дніпропетровське “Дніпро”, мінське “Динамо”, “Жальгіріс” Вільнюс тощо. А наш головний ворог - “Торпедо” з Кутаїсі. Ця ворожнеча тягнеться десятиліттями...

Дмитро, «Дніпро» Дніпропетровськ

За “Дніпро” я вболіваю з 1996-го, мені було десять, коли я прийшов на стадіон. А у фан-секторі уперше опинився ще через п’ять років. На стадіоні усіх уболівальників, які прийшли з розами свого клубу, міліціонери на звичайні трибуни не пропускали. “Ви фанати, - сказали вони нам, - у звичайний сектор вам не можна. Вам слід пройти у фанатський”. Так я і опинився у фанатській сім’ї. Я уже ніколи не пересяду у звичайний сектор, де люди просто дивляться футбол і лузають насіння... Після гучного успіху “Дніпра” у цьому сезоні кількість його прихильників суттєво зросла. Я негативно ставлюся до цього. Команду потрібно підтримувати завжди, а особливо в скрутні для неї часи. Насправді, не важливо, як грає команда. Справжній фанат повинен завжди за неї уболівати, ділити як радість, так і гіркоту поразки.

Футбол у крові кожного чоловіка. Як казав хтось із відомих, якщо чоловік не живе футболом, значить, він на щось хворий. Я захворів на футбол у дитинстві, коли уперше батько показав мені, що таке футбол, і які фокуси можна робити з м’ячем.

Тарас Танчак, «Карпати» Львів

Уперше на стадіон мене, семирічного, привів дідусь. Потім я почав ходити на матчі з батьком. Один із найяскравіших — це матч єврокубка, де “Карпати” грали з “Шелборном”. Контролери зазвичай пропускали нас на стадіон без квитків. Деколи, щоправда, ми змушені були шукати шпарини у паркані. Коли став студентом, у мене знайшлися друзі, які вболівали за команду у фан-секторі. Тоді він налічував не більше 20-30 осіб. Одного літа, відпочиваючи у Криму, практично випадково поїхав до Сімферополя - підтримати “Карпати” у виїзному матчі. Коли клуб виділив спеціальний потяг для уболівальників на матч із “Динамо”, а згодом і на зустріч “Карпати” - “Закарпаття”, я охоче приєднався до уболівальницької братії. У подальшому кошти на виїзні матчі для фанів уже не виділялися. Але ми вже відчули смак фанатського життя, і самостійно виїздили на всі матчі нашої команди.

Двічі на рік приїжджаємо на базу “Карпат” і навіть граємо товариські матчі з футболістами. Іноді спілкуємося після матчів. Хлопці з “Карпат” - відкриті, без найменших ознак зірковості. Ходять без охорони. Їх можна побачити у місті, підій­ти, поговорити. Раніше ми, близько 30 активних фанів, зустрічалися з футболістами у кав’ярні. До того ж клуб щороку організовує зустріч гравців із уболівальниками. На такі зустрічі приходить понад півтисячі фанів. З міліцією у нас також тісні стосунки (сміється). Хоча тепер наше спілкування набуло іншого формату, ніж коли я тільки пересів у фан-сектор. Колись у сектор, де вболівало 30 фанів, увірвались півсотні беркутівців і почали місити усіх без розбору і причини. Іншого разу мене хотіли забрати у райвідділок тільки через те, що я викинув над нашими ж головами торбинку конфеті...

Сьогодні на стадіоні не побачиш такого нашестя міліціонерів, як це було раніше. А щодо вибігання на поле кількох тисяч людей... Жодна міліція не змогла би втримати контроль у тій ситуації.

На час війни фани усіх українських клубів оголосили перемир’я і вирішили зосередити свої зусилля на підтримці армії, держави. А ще кілька років тому ми ворогували з одеським “Чорноморцем”, столичними “ЦСКА” та “Арсеналом”, які вирізнялися лівими поглядами. А найкращими нашими друзями були і залишаються фани “Динамо” і “Дніпра”, також “Жальгіріса” із Вільнюса та “Динамо” Тбілісі.

Еміль Петерсен, ФК «Копенгаген»

Уболівати почав з восьми років, і ось уже 17 років палко підтримую свою команду. Уболівальники нашого клубу належать до різних верств суспільства, на одній трибуні заможні та успішні молоді люди чудово знаходять спільну мову зі скромними хлопцями з робітничого класу. Ми — веселі хлопці. Багато бухаємо і голосно співаємо (сміється). Намагаємося на пропускати жодного матчу нашого клубу, щотижня супроводжуємо наших футболістів вдома або на виїзді. Моє футбольне захоплення не заважає мені вчитися. В університеті вивчаю основи бізнесу і вчуся доволі старанно. А ось усі вихідні і канікули присвячую грі мільйонів.

Дмитро «Шакал» Якубович, «Динамо» Мінськ

У різноманітних змаганнях серед фан-команд беремо участь щонайменше 15 років і час від часу перемагаємо. Справж­нім фаном мінського “Динамо” я усвідомив себе, коли мені було 17. Ми з хлопцями з Фрунзенського району Мінська вирішили підготуватися до футбольного матчу: взяли зі собою барабан, прапор і кричали на трибунах. До нас підійшли старші хлопці з фан-сектору і запропонували приєднатися до них. Спочатку ми засоромилися. Але наступного разу таки опинилися поруч із ультрас. Потім почали їздити з ними на виїзні матчі.

Найбільший розквіт у нас був наприкінці 90-х, коли у секторі збиралося 1000 активних фанів. Тоді ж почали утворюватися різноманітні угруповання — ультраси, які розвішують банери та палять піротехніку, і спеціально підготовлені групи, створені заради бійок. Останні можуть навіть не з’являтися у секторі. Їхня мета — незадовго до матчу набити суперникам писки. Колись я був одним із них. Навіть на три доби потрапляв до в’язниці. Тепер мені складно пояснити, чому я пішов за тим натовпом. Мені було 18. Мабуть, хотів самоствердитися. Коли у мене народився син, я переглянув своє життя і відмовився від насилля. Тим паче, в Білорусі уже практично неможливо зібратися в угруповання і побитися. Міліція тримає все під контролем. У міліції на кожного фана є ціле досьє, з домашньою адресою і телефоном, місцем роботи тощо.

Раніше нашими головними ворогами були фани київського “Динамо”. Але у зв’язку з подіями у вашій країні ми припинили ворожнечу. До того ж стали хорошими друзями. А в Білорусі ворогуємо практично з усіма.

Схожі новини