Приходиш по здоров’я, а знаходиш сенс життя

Ярмарку спорту вдалося те, що до того було неможливим на жодному іншому спортивному заході: протягом трьох днів під дахом спорткомплексу «Динамо», як під грибком-теремком, у тісноті та порозумінні зібралися усі види спорту, що культивуються у Львові.

Ще задовго до початку ярмарку вирішила, що обов’язково візьму участь у майстер-класі зі стрільби з лука. Під час інтерв’ю з нашими лучниками весь час притягувала погляд дзвінка тятива, але просити постріляти з налаштованої під кожного стрільця зброї не наважувалася, і не лише через спортивні забобони: чужі ненатреновані руки можуть завдати шкоди крихкому обладнанню. Однак у наметі, прикрашеному різнокольоровими мішенями, розчарували: майстер-клас цієї осені не передбачений. Зате Катерина Шабалітова запросила до себе на тренування: там і постріляти дозволять, а надто емоційних навчать стриманості і врівноваженості. «Я сама займалася багатьма видами спорту, завжди була емоційною і активною, а ось на лучному полі віднайшла свою внутрішню рівновагу», — усміхнулася Катерина.

«Ви хочете потримати у руках зброю?» — запитали мене в одному з найактивніших наметів, де тренери шести львівських спортивних шкіл запрошують усіх охочих на фехтування. Я не хотіла — у мене така зброя лежить вдома у шафі. А ось тим, хто ще не визначився, яким спортом варто займатися, і хоче поєднати естетику з гострими відчуттями, раджу: обов’язково приходьте на фехтування. Не стрималася лишень, коли у сусідньому наметі, прикрашеному досконало виведеними ієрогліфами, побачила спорядження для фехтування на дерев’яних мечах — точнісінько таке саме, як на старих японських гравюрах. Попросила Євгена Вергелеса, тренера з кендо — цього видовищного японського бойового мистецтва, дати потримати бамбуковий меч і зрозуміла, що пропала: зброя наче сама лягла у руки і весь час здавалася живим організмом, незалежним, але доволі слухняним. Колись французькі фехтмейстери, навчаючи учнів тримати рапіру, казали: тримай її, як пташку: стиснеш сильніше — задушиш, триматимеш надто легко — полетить. Однак насправді французька техніка і кендо несумісні. «Ось що ви зробили? — суворо запитав Вергелес, коли, ставши у спаринг, поспішила торкнутися клинком його плеча. — У справжньому двобої ви би вже давно попрощалися із життям! У нас перемагає той, хто першим нанесе результативний удар — такий, після якого вже не живуть: «розсіче» голову, озброєну руку чи тулуб». «Пробачте, але ваше мистецтво якесь кровожерливе», — дивуюся я. «Дарма ви так, — парирує пан Євген. — Ті, хто приходять на кендо, уже з перших днів розуміють: хто вміє, ніколи не вб’є. А зазвичай вбивають ті, хто не вміє. Ось ці кровожерливі думки змушують дисциплінувати. І щоб найкраще дисциплінувати власний розум, доводиться застосовувати найсильнішу шпору — смертельну небезпеку. А оскільки мечі бамбукові, «померлий» оживає і продовжує своє вдосконалення, удари навіть не є болісними. У нас тренуються діти від п’яти років: з наймолодшими працюємо над поставою, координацією і дисципліною. З дорослими ж — над дисципліною і координацією думки».

Поки обираю, до кого навідатися в гості ще, мене зупиняє спортивної статури дівчина: «Приходьте до нас, нам якраз дівчат не вистачає!» — «А чому не вистачає?» — «Тому що жінки не думають про те, що себе потрібно вміти захищати, — зітхнула інструктор з традиційного тхеквондо Надія Сенькова. — Я сама почала про це думати лише після того, як мою подругу зґвалтували. Перше, що я зробила, — навчила її самозахисту. А потім почала вчити цього інших подруг, усіх охочих жінок. Навіть раз на тиждень організувала безкоштовні заняття із самозахисту з елементами тхеквондо. Також ми розробили програми для всіх категорій населення, у нас займаються навіть трирічні діти. Приходьте, ось наша візитка».

«А можна вашу візитку?» — запитую у заклопотаного чоловіка, який щось майструє. «Ось це — наша візитка», — показує літній тренер на два спортивні велосипеди, хоч і старенькі, зате любовно відлагоджені і доглянуті. Йому на допомогу прийшла молодша колега. «Ми в нашу СДЮШОР «Локомотив» з велоспорту запрошуємо усіх дітей від десяти років. Нудно у нас не буває, — переконує тренер Євгенія Зарицька. — Коли хороша погода, виїжджаємо на велосипедах на шосе, зі спеціальним супроводом, звичайно, чи на маунтинбайках їдемо у парки. А коли дощ, тренуємося на треку».

Усі майстер-класи на мить призупинилися, коли на майданчик слідом за Василем Вірастюком винесли металеві «валізи», які, окрім самого господаря, самотужки підняти ніхто й не наважиться. Ні, таки хтось наважився. Хто це? Олімпійський чемпіон зі спортивної гімнастики Валерій Гончаров! Навіть Вірастюку не вдавалося тримати «валізи» над головою. А Гончаров… зробив на ручках стійку, а потім під оплески глядачів показав відточену, олімпійську гімнастику. Василь же, який не звик лізти за словом у кишеню і може переговорити будь-якого професійного ведучого, познайомив львівську публіку з ще одним героєм, здатним гори пересувати — силачем Володимиром Рекшею.

З усіх видів спорту, які у ті дні запросило на ярмарок об’єднання «Самопоміч», немає поганих чи нецікавих. Так само, як немає бездарних спортсменів. Просто потрібно серед усього розмаїття знайти свою фішку. Шукайте!